Про сімейні проблеми Ольги й Василя мама мовчала. Думала, що будь-яка тріщина в їхніх стосунках стане для Люби підживленням для надії. Але довго приховувати правду неможливо.
Коли старша сестра Ольга збиралася під вінець, її молодша сестра Люба сиділа в кутку й ковтала сльози. Бо той, кого Ольга брала за чоловіка, давно й безнадійно жив у серці Люби.
Василь у селі був майже легендою: гарний, підтягнутий, із лагідною посмішкою і вмінням полагодити все, що завгодно. Золоті руки й відкрите серце – не дивно, що дівчата вважали його ідеальною партією. І Люба серед них – тільки вона знала, що її старша сестра вже давно має на нього серйозні наміри.
Мама, яка обох доньок любила однаково, тихо просила:
– Доню, не треба псувати Ользі весілля. З часом усе минеться. Ти ще зустрінеш свого чоловіка, повір мені.
Але миналося в усьому, тільки не в серці Люби. Після весілля вона подала документи в університет у місті, хоча й сама знала: вчитися – то лише половина причини. Насправді вона втікала від картини чужого сімейного щастя.
Вона не заздрила сестрі – просто вірила, що любить Василя сильніше, ніж будь-хто зможе його полюбити.
У місті справи в Люби пішли вгору: відмінні оцінки, престижна робота, стабільна зарплата. Вона з часом купила власну квартиру, машину, навчилася жити на повну. Та от у серці так і залишилася порожнеча.
– Забудь його, заміж виходь, – щоразу повторювала мама
– Мамо, я не можу. Я однолюбка, – відповідала Люба й навіть не жартувала.
Мати зітхала. Вона щиро хотіла для доньки щастя й не розуміла, чому та прив’язалася до чоловіка сестри так, наче іншого світу не існує.
Про сімейні проблеми Ольги й Василя мама мовчала. Думала, що будь-яка тріщина в їхніх стосунках стане для Люби підживленням для надії. Але довго приховувати правду неможливо.
Одного дня Ольга зібралася й сказала чоловікові, що їде за кордон. Мовляв, треба заробити на житло для дітей. Василь залишився з сином і донькою в хаті, а вона вирушила в Іспанію. Офіційно не розлучилися – нібито не було сенсу.
Коли Люба почула цю новину, щось у ній ожило. Вона почала частіше навідувати маму в селі, і, звісно, знаходила час, щоб зайти до племінників… і до Василя.
Він приймав її щиро, пригощав чаєм, розповідав, як важко одному вести господарство та виховувати дітей. Одного вечора Люба не витримала:
– Василю, пробач, що питаю… Чому ви з Ольгою розійшлися? П’ятнадцять років разом, двоє дітей…
Василь знизав плечима:
– Любов інколи зникає, коли побут з’їдає все інше. Я її любив, але їй було замало. Сказала, що я не підходжу, бо мало заробляю.
Тоді Люба, сама не вірячи власним словам, випалила:
– А я кохаю тебе. Давно…
І втекла, не чекаючи відповіді.
Василь довго обмірковував її зізнання. Потім сам зателефонував. Їхні зустрічі стали частішими, переросли у стосунки. Таємні – бо обом було страшно уявити реакцію рідних.
Люба сяяла від щастя. Здавалося, і Василь змінився: почав краще виглядати, більше працювати, жартувати. Вона надихала його так, що він, здавалося, помолодшав на кілька років.
Літня мама все бачила. І хоч мовчала, знала: коли Ольга дізнається, грому не минути.
Чотири роки Ольга не з’являлася в селі. Коли повернулася, застала чоловіка зовсім іншим: впевненим, доглянутим, успішним. І вирішила: розлучення їй не потрібне, вона готова почати все спочатку.
Але Василь, який на той час уже жив з Любою, повідомив
– Я подаю на розлучення.
Слова Ольга сприйняла, як удар. А коли дізналася, з ким він тепер, – її гнів не мав меж.
– Я тебе більше не знаю! – кинула сестрі. – Для мене тебе не існує.
Діти стали на мамин бік і відвернулися від батька.
Ольга пригрозила й матері:
– Якщо підтримуватимеш Любу, забудь і про мене. Як таке взагалі можливо, щоб сестра забрала чоловіка?
Село швидко рознесло новину. Для більшості сусідів Люба й Василь стали зрадниками.
І тепер кожен у цій історії бачить винним когось іншого. Одні кажуть, що винна Люба, бо порушила сестринську довіру. Інші вважають, що Ольга сама відпустила чоловіка, і життя розпорядилося по-своєму.
А правда, як завжди, десь посередині.
А ви на чиєму боці в цій історії?