– Мамо, ну подумай сама – тобі ж там важко. Копатись у землі у твоєму віці…– Мамо, що ти кажеш? Звісно, означають. Але час іде. Потрібно бути реалістом.

– Мамо, ми серйозно поговорити приїхали, – Андрій поставив на стіл магазинний пиріг і ніяково усміхнувся.

Людмила дивилася на сина та невістку, які розташувалися в її маленькій кухні, наче готувалися до переговорів.

Юля нервово поправляла волосся, Андрій барабанив пальцями по столу. Щось у їхній поведінці насторожувало.

– Чай будете? – спитала вона, хоч знала, що розмова буде не з приємних.

– Мамо, давай без чаю. Нам треба щиро поговорити, – Андрій глибоко зітхнув. – Ти живеш одна, тобі шістдесят два. Навіщо тобі дача? Там же нікого немає, ти мучишся одна з цим городом.

Людмила завмерла з чайником у руках. Ось воно що.

– У нас двоє дітей, ми орендуємо квартиру вже чотири роки, – підхопила Юля, і в її голосі почулися сльози. – Дітям потрібний свій кут. Ти ж бабуся, ти маєш розуміти.

– Маю розуміти що? – тихо спитала Людмила, ставлячи чайник на плиту.

– Ми могли б продати дачу і нарешті купити своє житло. Банк уже схвалив іпотеку, потрібен лише початковий внесок, – Андрій говорив швидко, наче боявся, що мати перерве його.

– Мамо, ну подумай сама – тобі ж там важко. Копатись у землі у твоєму віці…

– Копатись у землі? – Людмила повільно обернулася до сина. – Андрію, це не копання. Це моє життя.

– Яке життя? Ти там як пустельниця! – Юля витерла очі. – Ми ж турбуємось про тебе. А якщо щось станеться? Хто тобі допоможе?

Людмила мовчала. У голові пролітали картини: весняні проліски під яблунею, яку садив покійний Віктор, ранковий туман над грядками з помідорами, вечори на веранді із чаєм.

Її парник, де вона вирощувала огірки, якими згодом пригощала всіх сусідів. Микола із сусідньої ділянки, який допомагав лагодити паркан і розповідав байки про рибалку.

– Мамо, ти мене чуєш? – Андрій поклав їй руку на плече. – Ми не змушуємо, просто просимо подумати. Гроші від дачі – це шанс для твоїх онуків на нормальне дитинство.

– А моє життя? – вирвалось у Людмили. – Мої тридцять років на цій дачі нічого не означають?

– Мамо, що ти кажеш? Звісно, означають. Але час іде. Потрібно бути реалістом.

Юля встала і обійняла свекруху за плечі:

– Людмило Василівно, ми ж не вороги вам. Просто хочемо, щоб сім’я була разом, щоб діти росли у своїй оселі. Ви розумієте, коли з’являться свої кімнати, свої іграшки…

– Розумію, – тихо сказала Людмила. – Тільки мені потрібний час подумати.

– Звісно, мамо. Тільки довго не думай, добре? Іпотечні ставки зростають, – Андрій поцілував матір у щоку. – Ми любимо тебе. І хочемо, щоб ти була щасливою.

Після їхнього від’їзду Людмила довго сиділа на кухні, дивлячись на непочатий пиріг.

Телефон мовчав – раніше Андрій дзвонив хоча б раз на тиждень, а тепер, мабуть, чекав на її рішення.

Вночі вона не спала. Поверталася в ліжку, згадуючи, як вони з Віктором купували цю ділянку. Тоді це була просто земля з розвалюхою.

Тридцять років вони перетворювали її на райський куточок. Кожні вихідні, кожна відпустка. Віктор збудував будинок своїми руками, вона розбила садок.

Коли його не стало три роки тому, дача стала єдиним місцем, де вона відчувала його присутність.

А тепер син називає це «копанням у землі».

За тиждень Людмила не витримала і поїхала на дачу. Травень був у розпалі, і ділянка зустріла її буянням зелені.

Яблуня, яку садив Віктор, вкрилася ніжно-рожевими квітами. У парнику дружно сходили огірки. Тюльпани, які вона посадила восени, горіли жовтими та червоними вогниками вздовж доріжки.

– Як це можна продати? – прошепотіла вона, сідаючи на лаву під яблунею.

– Людмило, ти приїхала! – гукнув сусід Микола через паркан. – А я вже думав, що ти захворіла. Ділянка без нагляду стоїть.

Микола був її однокласником, але зустрілися вони після випуску, тільки минулого літа. Його дружини не стало  раніше, ніж її чоловіка, і вони знайшли втіху у дружньому спілкуванні. Микола допомагав у господарстві, вона пригощала його своїми соліннями.

– Приїхала, – посміхнулася вона. – А як твоя розсада?

– Та чудово все! Хотів тебе попросити – не поділишся насінням кропу? Бо моє не зійшло.

Вони проговорили пів дня. Микола допоміг прополоти моркву, вона напоїла його чаєм із варенням. І вперше за тиждень Людмила відчула себе потрібною, живою.

– А що тебе діти не відвідують? – спитав Микола, збираючись іти.

– Відвідують, – збрехала Людмила. – Просто дуже зайняті.

– Зрозуміло. У мене син у столиці живе, теж рідко приїжджає. Натомість онука на літо приїде, вже місця не знаходжу від радості.

Людмила провела його поглядом і раптом гостро зрозуміла: тут, на дачі, вона не самотня. Тут у неї є Микола, є сусіди, є її рослини, які чекають на її турботу. А в місті – лише чотири стіни та телевізор.

Повідомлення від Андрія надійшло в середині червня: «Мамо, ти вирішила? Нам уже потрібно вносити перший внесок. Банк чекає».

Людмила перечитала повідомлення кілька разів. Значить, він уже пообіцяв банку її гроші. Навіть не спитавши.

Вона відразу зібралася і поїхала до міста. Андрій зустрів її радісно:

– Мамо, ну нарешті! Ми вже плани будуємо, як кімнати дітям облаштуємо. Юля вже шпалери придивляється.

– Я не маю наміру продавати дачу, – сказала Людмила.

Посмішка сповзла з обличчя сина.

– Що означає, не збираєшся? Мамо, ми ж домовились!

– Ми нічого не домовлялися. Ви мені поставили ультиматум!

– Який ультиматум? – Юля вийшла з кухні із незадоволеним обличчям. – Ми просили допомогти сім’ї.

– А я що, не сім’я? – Людмила відчула, як голос тремтить від злості. – Дача – це все, що в мене залишилося від вашого батька.

– Мамо, годі вже жити минулим! – Вибухнув Андрій. – Тата немає, а життя триває! У тебе є шанс допомогти живим людям – своїм онукам!

– А вони що, не виживуть у орендованій квартирі?

– Мамо, не пересмикуйте! – Юля сіла навпроти. – Діти мають рости у стабільності. А не переїжджати щороку з квартири на квартиру.

– Тоді працюйте більше. Беріть другий кредит.

– Під які відсотки? – Андрій ударив кулаком по столу. – Мамо, ти розумієш, про що говориш? Ти сидиш на скрині з грошима, й відмовляєш своїй родині!

– Це не скриня з грошима! Це мій дім!

– Який дім? Сарай у чистому полі! – Юля встала. – Людмило Василівно, я думала, ви розумна людина. Але ви егоїстка! Свої старечи забаганки ставите вище за благополуччя онуків.

– Юля! – Обсмикнув дружину Андрій, але було пізно.

– Ні, хай скаже, – тихо промовила Людмила. – Що ти хотіла сказати?

– Якщо так продовжуватиметься, не дивуйтеся, що діти не захочуть до вас їздити. Вони думатимуть, що бабуся їх не любить.

Тиша повисла важким вантажем.

– Ясно, – Людмила підвелася. – Отже, або дача, або онуки? Отакої!

– Мамо, Юля не те мала на увазі…

– Мала. Все правильно, мала, – Людмила взяла сумку.

Цілий місяць Андрій дзвонив щодня. То загрожував, то благав, то скаржився на здоров’я Юлі – нібито вона від переживань не спить. Людмила слухала та відчувала, як щось усередині неї ламається.

А потім на дачу приїхав Микола із онукою – дівчинкою років  десяти. Вона із захопленням бігала ділянкою, збирала полуницю, допомагала поливати.

– Баба Людо, а чому у вас так гарно? – Запитала дівчинка. – Як у казці!

– Тому, що я люблю це місце, – відповіла Людмила і зрозуміла, що каже правду.

Увечері Микола сказав:

– Хочу тобі пропозицію зробити. Може, поєднаємо ділянки? У мене документи в порядку, у тебе теж. Будемо разом господарювати.

Людмила дивилася на нього і думала: от воно, щастя. Прийшло зненацька, у шістдесят два роки. Але син не зрозуміє. Син взагалі вже нічого не розуміє, окрім грошей.

– Я подумаю, – сказала вона.

Але думати не було про що. Серце вже давно все вирішило. Дзвінок від Андрія застав її за ранковою прополкою.

– Мамо, все! Термін кредитування спливає. Або завтра документи підписуєш, або ми втрачаємо квартиру.

– Андрію…

– Ні, мамо! Досить! Ти обираєш землю замість сім’ї! Ну і вибирай! Тільки потім не плач, що самотня!

Людмила довго сиділа з телефоном у руках. Потім подивилася на яблуню, на парник, де наливались огірки, на веранду, де вони з Миколою пили чай вечорами. І поїхала до міста.

Документи підписали швидко. Покупець одразу вніс гроші. Андрій та Юля раділи, будували плани, показували фотографії нової квартири. Людмила мовчала.

– Мамо, ну не переймайся, – Андрій обійняв її. – Зате тепер ми частіше бачитимемося. Приїдь до нас, з онуками пограєш.

Людмила кивнула. Треба було щось сказати, підтримати синову радість. Але слова не йшли.

За тиждень Микола приїхав у місто.

– Що ж ти наробила, Людмило? – спитав він. – Нові господарі все знищують. Яблуню спиляли, парник знесли. Кажуть, басейн будуватимуть.

Людмила заплющила очі. Яблуню спиляли. Ту саму, яку садив Віктор.

– Миколо, вибачте. Я не мала вибору.

– Завжди є вибір, – сказав він. – Шкода тільки, що пізно можемо схаменутися.

Ще через рік Андрій подзвонив зі сльозами у голосі:

– Мамо, ми з Юлею розлучаємося. Квартира йде їй із дітьми. Можна до тебе на якийсь час?

Людмила сиділа у своїй міській квартирі, гортала фотографії із дачі на телефоні. На екрані цвіла яблуня, якої більше не було.

– Звісно, синку, – сказала вона. – Приїжджай.

І подумала з гіркою усмішкою: адже могла б зараз сказати «їдь на дачу, відпочинь». Але дачі не було. Як не було і її маленького раю, який вона обміняла на сімейне щастя, що виявилося мильною бульбашкою.

За вікном йшов дощ. Людмила дивилася на сірі будинки і згадувала, як дощ барабанив по даху їхнього дачного будиночка, а вона заварювала чай із трав, зібраних у власному саду.

Але цей час вже не повернути…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Людмила? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?