– У мене проблеми на роботі… Тобто роботи вже нема. Нас скоротили, грошей немає, а діти… ну, сам розумієш. Ми з Ірою подумали… Може, ти поки поживеш у нас? А свою квартиру здаси.

Марії Іванівні було шістдесят шість. Вона жила в затишній двокімнатній квартирі у старому, але доглянутому будинку. Усе там було зроблено під неї: фіранки в дрібну квіточку, старенька шафа, в якій висіли речі ще з молодості, і книжкова полиця, яку вона так і не віддала на дачу, бо «а раптом захочеться перечитати».

– Мамо, треба поговорити, – одного вечора сказав її син Андрій, коли забіг на чай. Він виглядав стомленим і похмурим.

– Кажи, – Марія Іванівна поставила перед ним чашку.

– У мене проблеми на роботі… Тобто роботи вже нема. Нас скоротили, грошей немає, а діти… ну, сам розумієш. Ми з Ірою подумали… Може, ти поки поживеш у нас? А свою квартиру здаси.

Марія Іванівна мовчала. Вона ніколи не любила різких змін. Тут у неї був і базар поруч, і сусідка-подруга Валентина знизу, з якою вони вечорами пили чай і теревенили. А у сина – трикімнатна квартира в новобудові на іншому кінці міста.

– Я не знаю, Андрію… Мені тут звично, – несміливо відповіла вона.

– Мамо, ну ти ж бачиш, яка зараз ситуація. Нам це дуже допоможе. А тобі що? Все одно будеш з нами, з онуками. Не будеш самотня, – переконував він, дивлячись прямо в очі.

Вона погодилася. Не відразу, але серце материнське не витримало. «Справді, їм тяжко… А я що, не допоможу?»

Через тиждень у її квартиру вже завозили речі квартиранти – молода пара, яка платила чималу суму. Гроші, зрозуміло, йшли Андрію.

Спершу все було непогано. Марія Іванівна вставала рано, готувала сніданок дітям у школу, прасувала сину сорочки (Іра працювала бухгалтером і часто затримувалася). Вона намагалася не заважати, але з часом помітила, що її присутність і допомогу сприймають як належне.

– Мамо, не забудьте сьогодні забрати Даринку з гуртка, – кидала на ходу Іра.

– Мамо, ти ж заплатиш за світло, бо ми поки не встигаємо, – так само невимушено додавав Андрій.

І ось так «поки» розтяглося на місяці. Гроші від квартирантів ішли їм, пенсію свою Марія Іванівна теж віддавала, бо «зараз складно».

Одного вечора, коли вона несла сміття, у під’їзді її зупинив сусід – сивий, підтягнутий чоловік з проникливим поглядом.

– Добрий вечір, я Віктор Васильович, ми живемо поверхом вище. Ви недавно переїхали?

– Та так… До сина, – усміхнулася Марія Іванівна.

Потім вони почали бачитися частіше. То у дворі, то в магазині. Віктор був вдівцем, жив із дорослою дочкою Оксаною, якій уже було під тридцять.

– У нас двокімнатна квартира, а нас двоє… іноді тісно, – якось зітхнув він. – А у вас, мабуть, квартира залишилася?

– Є, – обережно відповіла вона. – Здається зараз.

Чим більше вони спілкувалися, тим тепліше ставало Марії Іванівні. Віктор був уважний, умів слухати, і навіть приніс їй якось яблука зі свого саду.

– Знаєш, Маріє, ми з тобою не молоді вже. Життя коротке, а самотність важка. Якби ми були разом, може, і легше було б, – якось сказав він, коли вони поверталися з ринку.

Слова запали в душу. І тут у неї виник план. Якщо вони з Віктором зійдуться – вона повернеться у свій дім, і все буде як колись.

Марія довго наважувалася, а потім таки розповіла сину.

– ЩО?! – Андрій аж підскочив. – Ти хочеш пустити в свою квартиру якогось чужого чоловіка, з яким знайома два місяці?

– Це не «якогось», – спокійно відповіла вона. – Це добра людина. І я хочу жити там, де мені добре.

– А ми? – обурився син. – Нам що тепер робити, ми ж розраховували на гроші від оренди твоєї квартири?

– Ви двоє дорослих, працюючих, здорових людей. Ви знайдете вихід.

Іра мовчала, але погляд у неї був такий, ніби Марія Іванівна щойно зрадила сім’ю.

Стосунки з сином різко охололи. Вони перестали кликати її за стіл, розмовляли коротко й сухо. Але вона вже вирішила.

Марія Іванівна переїхала в свою квартиру разом з Віктором. Вони навіть розписалися тихо, бо жити по-сучасному, «на віру», вони не хотіли.

Було незвично, але добре. Віктор виявився добрим господарем і турботливим чоловіком, про таких кажуть – рідна душа.

А от з Андрієм стосунки не відновилися. Він рідко дзвонив, а коли й дзвонив, говорив сухо й офіційно.

Марія Іванівна іноді плакала ночами, але знала: іноді треба обирати себе. Бо ніхто, крім тебе, цього не зробить.