Я зачинила за ними двері на всі замки. Підійшла до вікна і дивилася, як вони виходять з під’їзду. Кирило щось жваво говорив, жестикулюючи. Ігор слухав його, поклавши руку на плече. Батько й син. Яка ідилія. Вони сіли в його дорогу автівку й поїхали. А я залишилася. У своїй квартирі, яку вони вже подумки поділили.

— Мам, відчини. Це я. І я не сам.

Голос Кирила за дверима звучав незвично твердим, майже офіційним. Я відклала книжку і пішла в передпокій, на ходу поправляючи волосся.

Тривога вже встигла пустити коріння десь у сонячному сплетінні.

На порозі стояв син, а за його плечем — високий чоловік у строгому пальті. Незнайомець тримав у руках дорогий шкіряний портфель і дивився на мене спокійним, оцінювальним поглядом.

Таким поглядом дивляться на річ, яку збираються або купити, або викинути.

— Можемо зайти? — запитав Кирило, навіть не намагаючись усміхнутися.

Він пройшов до квартири, як господар, яким, мабуть, себе вже й вважав. Незнайомець пішов за ним.

— Познайомся, це Ігор Вікторович, — кинув син, стягуючи куртку. — Він лікар. Ми просто поговоримо. Я за тебе хвилююся.

Слово «хвилююся» прозвучало як вирок. Я подивилася на цього «Ігоря Вікторовича».

Сивина на скронях, тонкі стиснуті губи, втомлені очі за скельцями окулярів у модній оправі. І щось до болю, до морозу по шкірі знайоме в тому, як він трохи схилив голову набік, вивчаючи мене.

Серце зробило кульбіт і впало вниз.

Ігор.

Сорок років стерли його риси, вкрили патиною віку і чужого, незнайомого мені життя. Але це був він.

Чоловік, якого я колись кохала до божевілля і викинула зі свого життя з тією ж люттю. Батько Кирила, який так і не дізнався, що в нього є син.

— Добрий день, Анно Валеріївно, — промовив він рівним, добре поставленим голосом психіатра. В його очах не здригнувся жоден м’яз. Він не впізнав. Або удав, що не впізнав.

Я мовчки кивнула, відчуваючи, як німіють ноги. Світ звузився до однієї точки — його спокійного, професійного обличчя.

Син привів до хати людину, щоб запхати мене до психлікарні й відібрати квартиру, і ця людина — його власний батько.

— Прошу до вітальні, — мій голос прозвучав на диво спокійно. Я й сама його ледь упізнала.

Кирило тут же почав викладати суть справи, поки «лікар» уважно оглядав кімнату.

Син говорив про мою «неадекватну прив’язаність до речей», про «небажання приймати реальність», про те, що мені одній важко в такій великій квартирі.

— Ми з Катею хочемо допомогти, — мовив він. — Купимо тобі затишну студію поруч із нами. Будеш під наглядом. На решту грошей зможеш жити, ні в чому не потребуючи.

Він говорив про мене так, ніби мене тут не було. Наче я була старою шафою, яку пора вивезти на дачу.

Ігор, або як його тепер — Ігор Вікторович, слухав, зрідка киваючи. Потім він повернувся до мене.

— Анно Валеріївно, ви часто розмовляєте з покійним чоловіком? — його питання вдарило під дих.

Кирило опустив очі. Отже, це він розповів. Моя звичка іноді вголос коментувати щось, звертаючись до фотографії батька, у його руках перетворилася на симптом.

Я перевела погляд з наляканого обличчя сина на непроникне обличчя його батька. Холодна лють витіснила шок.

Вони обоє дивилися на мене, чекаючи відповіді. Один — із жадібним нетерпінням, інший — з клінічною цікавістю.

Що ж, ігор захотіли? Будуть вам ігри.

— Так, — відповіла я, дивлячись прямо в очі Ігорю. — Говорю. Іноді він мені навіть відповідає. Особливо, коли йдеться про зраду.

На обличчі Ігоря не здригнувся жоден м’яз. Він лише зробив коротку позначку у своєму блокноті.

Цей жест був промовистішим за будь-які слова. «Пацієнтка агресивно реагує на запитання, підтверджуючи захисну реакцію. Проєкція почуття провини». Я майже бачила цей рядок, виведений його акуратним лікарським почерком.

— Мам, ну що ти таке кажеш? — занервував Кирило. — Ігор Вікторович допомогти хоче. А ти колешся.

— Допомогти в чому, синочку? Допомогти звільнити для тебе житлоплощу?

Я дивилася на Кирила, і в мені боролися два почуття: пекуча образа і бажання струсонути його, закричати: «Прокинься! Подивися, кого ти привів!». Але я мовчала. Розкрити карти зараз — означало програти.

— Це не так, — він почервонів, і ця барва сорому була єдиним доказом того, що в ньому ще залишилося щось людське. — Ми з Катею хвилюємося. Ти зовсім сама. Замкнулася тут зі своїми… спогадами.

Ігор підняв руку, м’яко зупиняючи його.

— Кириле, дозвольте мені. Анно Валеріївно, скажіть, а що саме ви вважаєте зрадою? Це важливе відчуття. Давайте поговоримо про нього.

Він дивився на мене тим самим допитливим поглядом. Я вирішила піти ва-банк. Перевірити його.

— Зрада буває різною, лікарю. Іноді людина просто йде по хліб і не повертається. Кидає. А іноді… вона повертається через багато років, щоб забрати в тебе останнє.

Я уважно стежила за його реакцією. Нічого. Абсолютно. Лише легкий професійний інтерес.

Він або мав залізну витримку, або справді нічого не пам’ятав. Другий варіант здавався мені ще більш жахливим.

— Цікава метафора, — підсумував він. — Тобто ви сприймаєте турботу сина як спробу забрати у вас щось? Це відчуття з’явилося давно?

Він вів допит. Акуратно, методично, заганяючи мене в кут, поставлений ним же діагнозом. Кожне моє слово, кожен жест він тлумачитиме у вигідному для себе ключі.

— Кириле, — я повернулася до сина, ігноруючи психіатра. — Проведи лікаря. Нам треба поговорити наодинці.

— Ні, — відрізав він. — Ми все будемо обговорювати разом. Я не хочу, щоб ти потім знову маніпулювала і тиснула на жалість. Ігор Вікторович тут як незалежний експерт.

«Незалежний експерт». Мій колишній чоловік, який не платив аліменти, бо навіть не знав про сина.

Батько, якого Кирило ніколи не бачив. Іронія була настільки злою, що хотілося розсміятися вголос. Але я стрималася. Сміх вони теж би записали в симптоми.

— Гаразд, — сказала я несподівано поступливо. Я відчувала, як усередині щось холоне і твердне, перетворюючись на гострий крижаний клинок. — Раз ви так хочете мені допомогти… Розкажіть, що ви пропонуєте.

Кирило помітно розслабився, зрадівши моїй раптовій зговірливості.

Він з ентузіазмом почав розписувати переваги маленької студії в новобудові на околиці міста. Говорив про консьєржа, про «таких самих, як ти, бабусь» на лавках.

Я слухала його і дивилася на Ігоря. І раптом зрозуміла.

Він не просто не впізнав мене. Він дивився на мене з тією самою легкою зневагою, з якою завжди дивився на все, що вважав нижчим за себе: на мою любов до простого ситцю, на мої книжки у м’яких палітурках, на мою «провінційну» сентиментальність.

Він утік від цього багато років тому. А тепер, волею долі, повернувся, щоб винести остаточний вирок. Визнати «хворою» і прибрати з очей геть.

— Я подумаю над вашою пропозицією, — сказала я, підводячись. — А тепер, будьте ласкаві, залиште мене. Мені треба відпочити.

Кирило засяяв. Він домігся свого. Я «погодилася подумати».

— Звичайно, мам. Відпочивай. Я зателефоную завтра.

Вони пішли. Ігор на прощання кинув на мене короткий погляд, у якому не було нічого, крім професійного задоволення.

Я зачинила за ними двері на всі замки. Підійшла до вікна і дивилася, як вони виходять з під’їзду. Кирило щось жваво говорив, жестикулюючи. Ігор слухав його, поклавши руку на плече. Батько й син. Яка ідилія.

Вони сіли в його дорогу автівку й поїхали. А я залишилася. У своїй квартирі, яку вони вже подумки поділили.

Але вони дещо не врахували. Я була не просто старою сентиментальною жінкою. Я була жінкою, яку колись уже зрадили. І другого разу я не допущу.

Наступного дня телефонний дзвінок пролунав рівно о десятій. Кирило був бадьорий і до нудоти діловий.

— Мамо, привіт. Ну як ти, відпочила? Ігор Вікторович сказав, що для повноти картини йому треба провести ще одну зустріч. Більш… формальну. З тестами. Він може під’їхати завтра опівдні.

Я мовчала, перебираючи в руках стару срібну ложечку — єдине, що залишилося від моєї бабусі.

— Мамо, ти чуєш? — у голосі сина проскочило нетерпіння. — Це просто формальність, щоб усе було за законом. Катя вже навіть штори придивилася для вітальні. Каже, сюди ідеально підійдуть оливкові.

Клац.

Це був не звук. Це було відчуття. Щось тонке й натягнуте до межі всередині мене луснуло. Штори.

Вони вже вибирали штори в мою квартиру. У мій дім. Мене ще навіть не списали з рахунків, а вони вже ділили моє життя, мої меблі, мій простір.

— Гаразд, — промовила я крижаним тоном. — Хай приїжджає. Чекатиму.

Я поклала слухавку, не дослухавши його радісних вигуків. Досить. Досить бути розуміючою, слабкою, зручною. Досить грати роль жертви в їхній п’єсі. Час починати свою.

Першим ділом я відкрила ноутбук. «Психіатр Ігор Вікторович Соколовський».

Інтернет знав усе. Ось він, мій колишній Ігор. Успішний лікар, власник приватної клініки «Гармонія душі», автор наукових статей, експерт на телебаченні.

На фото він упевнено усміхався, випромінюючи надійність і компетентність.

Я знайшла телефон клініки. І записалася на прийом. На своє дівоче прізвище. Анна Крилова.

Адміністратор люб’язно повідомила, що в доктора є «вікно» завтра зранку. Яке везіння.

Увесь вечір я перебирала старі коробки. Я шукала не докази. Я шукала себе.

Ту, двадцятирічну, яку він кинув вагітною, бо вона «не відповідала його амбіціям». Ту, яка вижила, виростила сина, дала йому все, що могла.

І ось він, цей син, виріс і привів свого успішного татка, щоб той допоміг йому позбутися «проблемної» матері.

Вранці я вдяглася не так, як зазвичай. Строгий брючний костюм, який не носила багато років.

Вклала волосся, зробила стриманий макіяж. Я дивилася на себе в дзеркало й бачила не налякану жінку, а генерала перед вирішальною битвою.

У клініці «Гармонія душі» пахло дорогим парфумом і стерильністю. Мене провели до його кабінету. Він був величезний, з панорамним вікном і шкіряними меблями.

Ігор сидів за масивним столом із темного дерева. Він підняв очі, коли я зайшла, і на його обличчі майнула розгубленість.

Він явно не очікував побачити тут «пацієнтку» Анну Валеріївну. Але він усе ще не розумів, хто перед ним.

— Добрий день, — він показав на крісло навпроти. — Анна… Крилова? Чим можу допомогти?

Я сіла, поклавши на коліна сумку. Я не збиралася кричати чи звинувачувати. Моєю зброєю було інше.

— Лікарю, я прийшла до вас по професійну пораду, — почала я спокійним, розміреним голосом. — Я хочу обговорити один клінічний випадок. Уявіть собі хлопчика.

Його батько кинув його матір, коли та була вагітна. Пішов будувати кар’єру, досягати успіху. Він так і не дізнався, що в нього є син.

Хлопчик виріс, і ось, багато років потому, він випадково зустрічає цього батька. Успішного, багатого. І в нього народжується план…

Я говорила, а він слухав. Спочатку з професійним інтересом, потім — із наростаючим напруженням. Я бачила, як змінюється його обличчя. Як проступає розгубленість крізь маску спеціаліста.

— Скажіть, лікарю, — я зробила паузу, дивлячись йому просто у вічі. — Як ви думаєте, яка травма виявилася сильнішою?

Та, що отримав покинутий син? Чи та, що отримає батько, коли дізнається, що найняв його молодий чоловік — це його дитина, яку він зрадив багато років тому?

І що він щойно допомагав цій дитині визнати недієздатною власну матір? Вашу колишню дружину. Аню. Ти мене пам’ятаєш, Ігорю?

Маска успішного доктора Соколовського розсипалася на порох. На мене дивився розгублений, смертельно наляканий Ігор.

Його обличчя стало попелясто-сірим, а дорога ручка випала з ослаблих пальців і з гуркотом покотилася по стільниці.

— Аню?.. — прошепотів він. Це було навіть не питанням, а констатацією зруйнованого світу.

— Вона сама, — я дозволила собі легку, гірку усмішку. — Не чекав? Я теж не чекала, що мій син приведе в дім власного батька, щоб той допоміг йому забрати в мене квартиру.

Він відкривав і закривав рот, як викинута на берег риба. Уся його впевненість, увесь професіоналізм випарувалися. Переді мною сидів той самий хлопчисько, який колись злякався відповідальності й утік.

— Я… я не знав… — нарешті видушив він. — Кирило… це мій син?

— Твій. Можеш навіть тест ДНК зробити, якщо сумніваєшся. Хоча, глянь на його дитячі фото. Вони в мене з собою.

Я дістала з сумки старий альбом і поклала на стіл. Відкрила на сторінці, де річний Кирило сміявся, сидячи в мене на колінах. Копія Ігоря в мініатюрі.

Він дивився на фото, і його плечі опустилися. Усе його життя, таке успішне й вивірене, дало тріщину.

У цю мить двері кабінету розчахнулися, і на порозі з’явився сяючий Кирило.

— Ігорю Вікторовичу, я не додзвонився, вирішив зайти! Мамо сказала, що ви сьогодні…

Він урвався, побачивши мене в кріслі для пацієнтів. Його усмішка повільно сповзла з обличчя, змінившись здивуванням, а потім і тривогою.

— Мамо? Що ти тут робиш?

— Те саме, що й ти, сину, — відповіла я, не підвищуючи голосу. — Прийшла на консультацію до «незалежного експерта». Ми якраз обговорювали твій випадок. Правда, лікарю?

Кирило переводив розгублений погляд з мене на блідого, як полотно, Ігоря. Він нічого не розумів. І це незнання стало останньою краплею мого терпіння.

— Познайомся, Кириле. Це не просто Ігор Вікторович. Це Ігор Соколовський. Твій батько.

Світ Кирила завалився. Я бачила це по його очах. У них відбилося все одразу: шок, заперечення, розуміння, сором і жах.

Він подивився на Ігоря, потім на мене, і його губи затремтіли.

— Тату?.. — прошепотів він.

Ігор здригнувся від цього слова. Підвів на Кирила очі, повні такого болю і каяття, що мені на мить стало його шкода.

— Це правда, — сказав він глухим голосом. — Я твій батько. І я… я не знав. Пробач.

Але Кирило його вже не слухав. Він дивився на мене. І в його погляді я побачила всю глибину його зради.

Він зрозумів, що накоїв. Зрозумів, що в гонитві за квадратними метрами він не просто образив матір. Він розтоптав усе її життя, витягнув на світ найстрашнішу її таємницю і перетворив її на зброю проти неї ж.

Він упав на стілець, закривши обличчя руками. Його плечі затряслися у беззвучному риданні.

Я підвелася. Моя місія тут була завершена.

— Розбирайтеся самі, — сказала я, прямуючи до виходу. — Один кинув, інший зрадив. Ви варті один одного.

Минуло пів року. Я продала ту квартиру. Вона була отруєна спогадами та зрадою.

Ігор допоміг мені знайти маленький, затишний будиночок за містом, із невеликим садом. Він не просив пробачення — знав, що це безглуздо.

Він просто був поруч. Ми розмовляли. Годинами. Про все, що сталося сорок років тому і тепер.

Ми заново пізнавали одне одного, і в цьому пізнанні вже не було колишнього кохання, але народжувалося щось нове — крихке, побудоване на спільному горі й запізнілому каятті.

Кирило дзвонив майже щодня. Спершу я не брала слухавку. Потім почала відповідати.

Він плакав, просив пробачення, казав, що Катя від нього пішла, назвавши його чудовиськом. Він заплатив сповна. Його жадібність зруйнувала його життя.

Одного вечора, коли ми з Ігорем сиділи на веранді мого нового дому, знову зателефонував Кирило.

— Мамо, я все розумію. Я був неправий. Я просто хочу знати… ти зможеш мене колись пробачити?

Я подивилася на захід сонця, на дерева в саду, на чоловіка, який сидів поруч зі мною й обережно тримав мою руку.

Я більше не відчувала болю. Лише спокій.

— Час покаже, сину, — відповіла я. — Час усе лікує. Але запам’ятай одне: не можна збудувати своє щастя, зруйнувавши життя того, хто дав тобі твоє.