– Мамо, привіт! – голос сина був хвилюючим. – У нас… новина. Ми з Оленкою чекаємо двійню!– Двійню?! – вона аж сіла на ліжку. – Сину, та це ж щастя яке!

Любов Василівна тільки почала звикати до свого нового життя. Пенсія, невеличка квартира у старій панельці, тиша вранці, чай на підвіконні з видом на клумбу. Після десятків років роботи в школі вона мріяла походити на базар без поспіху, почитати книжку, в’язати кофту яку давно планувала. Або ж спробувати влаштувати своє особисте життя, а що – вона жінка ще молода, давно самотня.

Але одного вечора задзвонив телефон.

– Мамо, привіт! – голос сина був хвилюючим. – У нас… новина. Ми з Оленкою чекаємо двійню!

– Двійню?! – вона аж сіла на ліжку. – Сину, та це ж щастя яке!

– Так, але… ми з Оленкою подумали, може, ти б змогла приїхати до нас, допомогти? Хоча б перший час. Сам розумієш – робота, лікарі, та й досвіду у нас нуль.

Вона не роздумувала довго. Через тиждень її маленька квартира була зачинена, ключі залишені сусідці, щоб підливала квіти. Вона їхала у велике місто, туди, де син із невісткою винаймали простору двокімнатну квартиру.

Народження хлопчиків було для неї справжнім дивом. Маленькі кулачки, крихітні носики, запах дитинства… Вона брала на себе нічні чергування, готувала обіди, прала без кінця дрібні повзунки.

Син і невістка вдень були на роботі, а вечорами втомлені, але вдячні.

– Мамо, ми б без вас не впоралися, – не раз казав син, цілуючи її в щоку.

Любов Василівна відчувала себе потрібною. Кожен день був наповнений сенсом: прогулянки з візочком, купання малюків, казки на ніч.

Одного погожого дня вона вийшла на вулицю з хлопчиками в подвійній колясці. Біля під’їзду сиділа сусідка, тітка Галя, відома у дворі своїми різкими висловлюваннями.

– А ти, мабуть, думаєш, що ти їм тут потрібна?

Любов Василівна здивувалася:

– Ну… я ж допомагаю дітям.

– Не радій надарма, – тітка Галя знизала плечима. – Підростуть діти – і під дякую додому тебе відправлять. І поїдеш у свою диру. Мене он теж колись кликали… А потім ще й винною зробили, що в них життя не таке.

Любов Василівна усміхнулася крізь силу, але слова осіли важким каменем. «А раптом вона права?» – подумала дорогою додому.

Того ж вечора, вкладаючи малюків, вона випадково почула розмову сина з невісткою на кухні. Двері були прочинені, і голоси долітали чітко.

– Олено, ну ти ж знаєш, мамі тут тісно. Як тільки добудуємо будинок, відправимо її додому. Там своя квартира, простір.

– Так, звісно. Ми ж не можемо постійно жити разом, у мами своє життя.

Вона стояла мовчки, з серцем, що раптом стало важким. «То, значить, вони вже вирішили…» – промайнула гірка думка.

Всю ніч вона не могла заснути. Образа змішувалася зі смутком. Але зранку, дивлячись на сонячні личка хлопчиків, Любов Василівна вирішила: «Буде як буде. Поки я потрібна – буду тут. А потім поїду. Моя квартира мене дочекається».

Дні знову потекли звичним ритмом. Малюки почали сидіти, сміятися вголос, простягати до неї рученята. Любов Василівна жила кожною їхньою посмішкою, навіть якщо в душі оселився тихий сум.

Одного вечора невістка покликала її на кухню.

– Мамо, можна з вами поговорити? – сказала серйозно.

Серце Любові Василівни почало битися в пришвидшеному темпі. Ось воно… – подумала вона. Зараз скажуть збирати речі.

Вона сіла, стискаючи руки, щоб не тремтіли.

– Мамо, ми з Ігорем… – почала Олена й раптом усміхнулася. – Хочемо вас попросити. Ви ж знаєте, ми добудовуємо великий будинок. Так от, ми б хотіли, щоб ви переїхали туди з нами.

– Як це… з вами? – розгублено перепитала вона.

– Так, – втрутився син, – з нами. Ви нам дуже потрібні. Дітям потрібна бабуся. І нам важлива ваша підтримка. Ми без вас не уявляємо життя.

Любов Василівна відчула, як на очі навертаються сльози.

– Але ж я… я думала, що ви хотіли мене… відправити…

Син і Олена переглянулися.

– Мамо, та ви що! – син обійняв її. – Ми, може, якось невдало сказали. Ми мали на увазі, що у вас буде вибір: захочете – відпочиватимете у своїй квартирі. Але ви – частина нашої сім’ї.

Вона дивилася на них і відчувала, як камінь у серці тане. Мабуть, іноді чужі слова й власні страхи можуть спотворити реальність.

Коли через кілька місяців вони переїхали у просторий світлий будинок, Любов Василівна отримала свою кімнату з вікном у сад. Вранці вона прокидалася від дитячого сміху, а ввечері вони разом пили чай на терасі.

І щоразу, коли брала на руки онуків, вона думала:

“От воно – справжнє щастя. Бути потрібною і знати, що тебе люблять”.