Художником він став просто тому, що після школи треба було кудись вступати. Він знав, що робота має приносити задоволення, а йому подобалося малювати – так і був зроблений вибір: він вступив до художнього училища.

Художником він став просто тому, що після школи треба було кудись вступати. Він знав, що робота має приносити задоволення, а йому подобалося малювати – так і був зроблений вибір: він вступив до художнього училища.

До того часу він уже знав, що зображення предметів називається натюрмортом, природи – пейзажем, людей – портретом, і ще багато чого знав із галузі обраної професії. Тепер йому належало дізнатися ще більше. «Щоб імпровізувати, спочатку треба навчитися грати за нотами, – проголосив на вступній лекції імпозантний викладач, відомий художник. – Тож готуйтеся, почнемо з основ».

Він почав учитися «грати за нотами». Куб, куля, ваза… Світло, тінь, півтінь… Постановка руки, перспектива, композиція… Він дізнався багато нового: як натягнути полотно і самому зварити ґрунт, як штучно зістарити полотно і як досягати найтонших кольорових переходів… Викладачі його хвалили, а одного разу він навіть почув від свого наставника: «Ти художник від Бога!». «А хіба інші – не від Бога?» – подумав він, хоча, що приховувати, це було приємно.

Але веселі студентські роки залишилися позаду, і тепер у нього в кишені був диплом про художню освіту, він багато знав і ще більше вмів, набрався знань і досвіду, і настав час віддавати. Але… Щось у нього пішло не так.

Ні, не те щоб йому не творилося. І не те щоб професія розлюбилася. Можливо, він просто подорослішав і побачив те, чого раніше не помічав. А відкрилося йому ось що: навколо вирувало життя, в якому мистецтво давно стало товаром, і досягав успіху зовсім не той, кому було що сказати світу, – швидше той, хто вмів грамотно презентувати і продавати свою творчість, опинитися в потрібний час, у потрібному місці, з потрібними людьми. Він, на жаль, цьому так і не навчився. Він бачив, як його товариші метушаться, шукають себе і своє місце під сонцем, а деякі в цих метаннях «ламаються», топлять незатребуваність і незадоволеність в чарці, втрачають орієнтири… Він знав: часто творці випереджали свою епоху, і їхні картини отримували визнання і добру ціну лише після, як не ставало митця, але це знання мало втішало.

Він влаштувався на роботу, де добре платили, цілими днями розробляв дизайн усіляких буклетів, візиток, проспектів, і навіть отримував від цього певне задоволення, але малював усе менше і неохоче. Натхнення приходило дедалі рідше. Робота, дім, телевізор, рутина… Його дедалі частіше відвідувала думка: «Невже в цьому моє покликання? Чи мріяв я прожити своє життя ось так, «пунктиром», наче це олівцевий начерк? Коли ж я почну писати свою власну картину життя? А якщо навіть почну – чи зможу? А як же «художник від Бога»?». Він розумів, що втрачає кваліфікацію, що перетворюється на робота, який день у день виконує набір певних дій, і це його напружувало.

Щоб відволіктися від цих думок, він став на вихідних вирушати з мольбертом у провулок, де розташовувалися ряди всіляких творців-умільців. В’язані шалі та вироби з бересту, прикраси з бісеру та клаптикові покривала, глиняні іграшки та плетені кошики – чого тут тільки не було! І побратими-художники також стояли зі своїми нетлінними полотнами, у великій кількості. І тут була конкуренція… Але він не зважав на конкуренцію, йому хотілося просто творити… Він малював портрети на замовлення. Папір, олівець, десять хвилин – і портрет готовий. Нічого складного для професіонала – тут лише потрібно вміти помічати деталі, дотримуватися пропорцій і трішки, зовсім трохи, прикрасити натуру. Він це робив уміло, його портрети людям подобалися. І схоже, і красиво, краще, ніж у житті. Дякували йому часто і від душі.

Тепер жити стало якось веселіше, але він ясно розумів, що це «живописання» назвати покликанням було б якось… занадто гучно. Втім, усе ж краще, ніж нічого.

Одного разу він зробив черговий портрет, позувала йому немолода довгоноса тітка, і довелося сильно постаратися, щоб «зробити красиво». Ніс, звісно, нікуди не дінеш, але було в її обличчі щось приємне (чистота, чи що?), ось на це він і зробив акцент. Вийшло непогано.

– Готово, – сказав він, простягаючи портрет тітці. Та довго його розглядала, а потім підняла на нього очі, і він навіть закліпав – так пильно вона на нього дивилася.

– Щось не так? – навіть перепитав він, розгубившись від її погляду.

– У вас покликання, – сказала жінка. – Ви вмієте дивитися вглиб…

– Ага, очі-рентген, – пожартував він.

– Ні, – похитала головою вона. – Ви малюєте ніби душу… Ось я дивлюся і розумію: насправді я така, як ви намалювали. А все, що зовні – це нашароване. Ви ніби верхній шар фарби зняли, а під ним – шедевр. І цей шедевр – я. Тепер я точно знаю! Дякую.

– Та будь ласка, – зніяковіло пробурмотів він, приймаючи купюру – свою звичну таксу за швидкий портрет.

Тітка була, що й казати, дивна. Треба ж, «душу малюєте»! Хоча хто його знає, що він там малював? Може, й душу… Адже в кожного є якийсь зовнішній шар, та невидима лушпайка, що налипає в процесі життя. А природою кожен був задуманий як шедевр, у цьому він як художник був абсолютно впевнений!

Тепер його малювання наповнилося якимось новим змістом. Ні, нічого нового в техніку він не вніс – той самий папір і олівець, ті самі десять хвилин, просто думки його весь час поверталися до того, що треба придивитися і «зняти верхній шар фарби», щоб із-під нього звільнився невідомий «шедевр». Здається, виходило. Йому дуже подобалося спостерігати за першою реакцією «натури» – дуже цікаві були обличчя в людей.

Іноді йому траплялися такі «моделі», у яких душа була значно страшнішою, ніж «зовнішній шар», тоді він вишукував у ній якісь світлі плями і підсилював їх. Завжди можна знайти світлі плями, якщо налаштувати на це зір. Принаймні, йому ще жодного разу не трапилася людина, в якій не було б зовсім нічого хорошого.

– Слухай, братику! – одного разу звернувся до нього кремезний чоловік у чорній куртці. – Ти це… пам’ятаєш чи ні… тещу мою малював минулими вихідними.

Тещу він пам’ятав і дочку її, і кремезний з ними був, точно. Тоді йому довелося напружити всю свою уяву, щоб перетворити портрет на щось пристойне, побачити в ній хоч щось хороше.

– Ну? – обережно запитав він, не розуміючи, куди хилить кремезний.

– Так це… Змінилася вона. На краще. Як на портрет подивиться – людиною стає. А так, між нами, скільки її знаю, жаба жабою…

Художник мимоволі пирснув: не помилився, значить, точно побачив…

– Ну так я тебе спитати хотів: можеш її олією намалювати? Щоб уже напевне! Закріпити ефект, так би мовити… За ціною не постою, не сумнівайся!

– А чом би не закріпити? Можна і в олії, і в маринаді, і в соусі «майонез». Тільки олією не малюють, а пишуть.

– Во-во! Розпиши її якнайкраще, все оплачу по вищому розряду!

Художнику стало весело. Прямо «портрет Доріана Грея», тільки зі знаком плюс! І раз уже пропонують – чому б не спробувати?

Спробував, написав. Теща залишилася задоволена, кремезний також, а його дружина, тещена дочка, зажадала, щоб і її увічнили в віках. Від заздрощів, мабуть. Художник і тут постарався, натхнення на нього найшло – підсилив жіночну складову, додав м’якості, висвітлив душевну доброту… Не жінка вийшла – королівна!

Видно, кремезний був людиною широкої душі і враженнями в своєму колі поділився. Замовлення посипалися одне за одним. Чутки пішли про художника, що його портрети благотворно впливають на життя: в сім’ях мир запановує, негарні красунями стають, матері-одиначки вмить заміж виходять, у чоловіків добробут зростає.

Тепер не було часу ходити на вихідних у провулок митців, та й контору свою покинув без жодного жалю. Працював удома у замовників, люди всі були заможні, платили щедро, передавали з рук у руки. Вистачало і на фарби, і на полотна, і на ікру, навіть у будні. Квартиру продав, купив більшу, ще й із кімнатою під майстерню, зробив гарний ремонт. Здавалося б, чого ще бажати? А його знову почали відвідувати думки: невже в цьому його покликання – малювати всяких «жаб» і «щурів», із усіх сил намагаючись знайти в них хоч щось світле? Ні, справа, звісно, хороша, і для світу корисна, але все-таки, все-таки… Не було в нього на душі спокою, наче кликала вона його кудись, просила про щось, але про що? Не міг розчути.

Одного разу його нестримно потягнуло кинути все. Отак просто взяти – і кинути. Думка його налякала: він добре знав, як швидко творчі люди цим лихим маршрутом добираються до самого дна, і зовсім не хотів повторити їхній шлях. Треба було щось робити, і він зробив перше, що спало на думку: скасував усі свої сеанси, схопив мольберт і складаний стілець і вирушив туди, у провулок митців. Одразу став гарячково працювати – робити начерки вулички, людей, парку, що через дорогу. Наче полегшало, відпустило…

– Вибачте, ви портрети малюєте? Так, щоб одразу, тут же отримати, – запитали його. Він підняв очі – поруч стояла жінка, молода, а очі вимучені, наче виплакані. Мабуть, у неї когось не стало, чи ще щось подібне.

– Малюю. Десять хвилин – і готово. Ви свій портрет хочете замовити?

– Ні. Доньчин.

Тут він побачив доньку – поперхнувся, закашлявся. Дитина років шести була схожа на інопланетянина: попри погожий теплий день, запакована в сірий комбінезон, і не розбереш навіть, хлопчик чи дівчинка, на голові – щільна шапочка-ковпачок, на обличчі – прозора маска, і очі… Очі старенького, який зазнав багато-багато і готується відійти. Безодня була в тих очах, ось що він там ясно побачив.

Він не став нічого більше питати. Таких дітей він бачив по телевізору, тому й маска, і що шансів – мінімум. Невідомо, чому і звідки він це знав, але був якось упевнений. Намічене око художника, що помічає всі деталі… Він кинув погляд на матір – так, усе так, вона знала. Внутрішньо вже готувалася. Мабуть, і портрет захотіла, бо останній. Щоб хоч пам’ять була…

– Сідай, принцесо, зараз я тебе малюватиму, – сказав він дівчинці-інопланетянці. – Тільки дивись, не крутись і не схоплюйся, а то не вийде.

Дівчинка навряд чи була здатна крутитися чи схоплюватися, вона і рухалася обережно, наче боялася. Сіла, склала руки на колінах, вглядалася на нього своїми очима мудрої черепахи Тортилли і терпляче застигла. Мабуть, усе дитинство по лікарнях, а там терпіння виробляється швидко, без нього ніяк.

Він напружився, намагаючись розгледіти її душу, але щось заважало – чи то безформний комбінезон, чи то сльози на очах, чи то знання, що старі методи тут не підійдуть, потрібне якесь принципово нове, нетривіальне рішення. І воно знайшлося! Раптом подумалося: «А якою вона могла б бути, якби не хвороба? Не комбінезон, а сукенка, не ковпак на лисій голівці, а бантики?». Уява запрацювала, рука сама по собі стала щось накидати на аркуші паперу, процес пішов.

Цього разу він працював не так, як зазвичай. Мозок у процесі точно не брав участі, він відключився, а увімкнулося щось інше. Мабуть, душа. Він малював душею, так, ніби цей портрет міг стати останнім не для дівчинки, а для нього самого. Ніби це він мав попрощатися з світом, і часу залишалося зовсім мало, може, ті самі десять хвилин.

– Готово, – зірвав він аркуш паперу з мольберта. – Дивись, яка ти красива!

Донька і мама дивилися на портрет. Але це був не зовсім портрет і не зовсім «з натури». На ньому кучерява білява дівчинка в літній сукенці бігла з м’ячем по літньому лугу. Під ногами трава і квіти, над головою – сонце і метелики, усмішка від вуха до вуха, і енергії – хоч греблю гати. І хоча портрет був намальований простим олівцем, чомусь здавалося, що він виконаний у кольорі, що трава – зелена, небо – блакитне, м’яч – оранжевий, а сукенка – червона в білий горошок.

– Я хіба така? – глухо долинуло з-під маски.

– Така-така, – запевнив її художник. – Тобто зараз, може, і не така, але скоро будеш. Це портрет із наступного літа. Один в один, точніший за фотографію.

Мама її закусила губу, дивилася кудись повз портрет. Видно, трималася з останніх сил.

– Дякую. Дякую вам, – сказала вона, і голос її звучав так само глухо, наче на ній теж була невидима маска. – Скільки я вам винна?

– Подарунок, – відмахнувся художник. – Як тебе звати, принцесо?

– Аня…

Він поставив на портреті свій підпис і назву: «Аня». І ще дату – число сьогоднішнє, а рік наступний.

– Тримай! Наступного літа я вас чекаю. Приходьте обов’язково!

Мама сховала портрет у сумочку, поспішно схопила дитину і пішла геть. Її можна було зрозуміти – мабуть, їй було важко, адже вона знала, що наступного літа не буде. Зате він нічого такого не знав, не хотів знати! І він одразу став накидати картинку – літо, провулок митців, ось сидить він сам, а ось алеєю підходять двоє – щаслива сміхотлива жінка і кучерява дівчинка з м’ячиком у руках. Він натхненно творив нову реальність, йому подобалося те, що виходить. Дуже реалістично виходило! І рік, рік написати – наступний! Щоб диво знало, коли йому здійснитися!

– Творите майбутнє? – з цікавістю запитав хтось, непомітно підійшовши ззаду.

Він обернувся – там стояла сліпуча красуня, вся така, що й не знаєш, як її назвати. Ангел, може? Тільки ось ніс, мабуть, трохи задовгий…

– Упізнали? – усміхнулася жінка-ангел. – Колись ви створили моє майбутнє. Тепер – майбутнє ось цієї дівчинки. Ви справжній Творець! Дякую…

– Та який я творець? – вирвалося в нього. – Так, художник-аматор, геній, що не відбувся… Казали, що в мене талант від Бога, а я… Малюю потихеньку, по дрібницях, усе намагаюся зрозуміти, в чому моє покликання.

– А ви ще не зрозуміли? – здійняла брови жінка-ангел. – Ви можете змінювати реальність. Чи для вас це не покликання?

– Я? Змінювати реальність? Та хіба це можливо?

– Чому ж ні? Для цього потрібно не так уже й багато! Любов до людей. Талант. Сила віри. Власне, все. І це у вас є. Погляньте на мене – адже з вас усе почалося! Ким я була? І ким я тепер?

Вона обнадійливо поклала йому руку на плече – наче крилом обмахнула, усміхнулася і пішла.

– А ким ви тепер? – запізніло гукнув він їй услід.

– Ангел! – обернулася на ходу вона. – Дякую тобі, Творче!

… Його і зараз можна побачити в провулку митців. Старенький мольберт, складний стільчик, валізка з художнім приладдям, велика парасоля… До нього завжди черга, легенди про нього передаються з уст в уста. Кажуть, що він бачить у людині те, що заховано глибоко всередині, і може намалювати майбутнє. І не просто намалювати – змінити його на краще. Розповідають також, що він урятував чимало дітей, перенісши їх на малюнках в іншу реальність. У нього є учні, і деякі перейняли його чарівний дар і також можуть змінювати світ. Особливо вирізняється серед них білява кучерява дівчинка років чотирнадцяти.

А він учить і малює, малює… Ніхто не знає його імені, усі називають його просто – Творець. Що ж, таке в людини покликання…