Юлю заштовхали в машину так вправно, що вона навіть не встигла пискнути. Та й не думала вона, що в наш час таке можливо.

Юлю заштовхали в машину так вправно, що вона навіть не встигла пискнути. Та й не думала вона, що в наш час таке можливо.

Працювала Юля в санаторії, куди доводилося їздити на електричці. Дорога виснажувала, але платили нормально, і графік був зручний, з садочком можна було поєднувати.

У теплу пору року ще нічого, але взимку було страшнувато до станції бігти: темно, людей мало, гаражі ще ці… Але в машину її заштовхали не біля гаражів, а прямо біля станції.

Зупинився великий чорний джип, віконце опустилося, і чоловік з густою бородою запитав:

-Проїдемося, красуне?

Юля красунею ніколи не була. І в іншій ситуації їй би сподобалося таке звернення. Але ноги в старих чоботях вже нічого не відчували від холоду, з носа текло, а до електрички залишалося сім хвилин.

І найбільше на світі Юля хотіла опинитися в теплому натопленому будинку. Хоча хто його без неї натопить. Зараз погріється півгодини в електричці, добіжить до саду, потім в магазин і додому, розтоплювати піч, вечерю готувати. Вистачало турбот, загалом, не до балачок їй зараз. Так вона і сказала:

-Очі розплющ, яка я тобі красуня!

І пішла вздовж дороги по натоптаній стежці. Машина обігнала її, знову загальмувала, вийшов чоловік – без бороди, інший, високий і міцний. Спритно підхопив її і посадив на заднє сидіння.

Той, з бородою, з задоволеною посмішкою повідомив:

-Ти мені сподобалася. Тому поїдеш вечеряти зі мною.

І тут Юля зрозуміла, що чоловік дуже наполегливий і зовсім не звик до відмов. І розплакалася.

-Відпустіть, мене дочка чекає! Ну, навіщо я вам! Мені тридцять два роки, я некрасива і розмовляти не вмію. Ви не дивіться на шубу, мені її сусідка з доброти душевної віддала. А під шубою у мене стара кофта і штани, яка вечеря?

Громила, який посадив її в машину, нахилився і щось прошепотів бородатому. Той похитав головою і сказав:

-Гаразд, не реви. Я за тобою ще з санаторію стежу, думаєш, не бачив твоєї кофти? Ти на мою мамку схожа, а вона так мріяла, щоб її в ресторан покликали. Ходімо, не ламайся. Хочеш, я тобі сукню куплю?

-Я додому хочу, – схлипнула Юля. – Мені доньку забрати треба.

-Скільки років доньці?

-Чотири.

-А батько де?

-Пішов.

-Ось і мій пішов. До іншої баби пішов?

-Та ні. Його мати намовила, що дитина у нас несправжня.

-Це як – несправжня?

-Ми робили екз. Він ніби погодився спочатку, а потім вона сказала, що у таких дітей душі немає. Ну і все таке. Він хороший, але дуже піддається навіюванню, – за звичкою почала захищати колишнього чоловіка Юля.

-Несправжня, значить, – простягнув бородатий. – Гаразд, поїхали дивитися. Кажи, де там ваші ясла або як там це називається. Вовка, вези.

Юля втиснулася в крісло і гарячково придумувала, що їй робити далі. Було зрозуміло, що бородатий просто так не відчепиться. Єдина надія на громилу – той ніби дивився на Юлю з співчуттям.

Коли вони завалилися всією компанією в групу, і вихователька, і батьки, які засовували дітей у теплі комбінезони, разом замовкли і втупилися на Юлю.

Ще б пак, в такій компанії її раніше не бачили. Втім, Ірочка анітрохи не злякалася чужих, вона взагалі не була з боязких: відразу запитала, чи це не Миколай з бородою і чи не бачили вони її тата.

Про тата вона у всіх питала, Юля вже звикла і навіть не соромилася. Коли сіли в машину, Ірочка зацікавилася кермом і повідомила, що вона, взагалі-то, теж вміє керувати.

Бородатий розсміявся:

-Забавна дівчинка. А ти кажеш, несправжня. Морозива хочеш?

-Хочу! – зраділа Ірочка.

Вони поїхали в кафе. А потім в супермаркет, де бородатий набрав цілий кошик непотрібної їжі: солоної риби, заморських фруктів і сирів з пліснявою. Юля воліла б курку і макарони, але дарованому коню в зуби не дивляться.

Їх довезли прямо до будинку, і бородатий, напросився на чай. Поки Юля розтоплювала піч, він витріщав очі, а потім сказав:

-А я думав, це у мене важке дитинство було… У вас що, справді туалет на вулиці?

-Справді, – посміхнулася Юля.

Бородатого вона вже не боялася. Зрозуміла, що той нешкідливий, просто неприємний. А помічник у нього взагалі чудовий хлопець: він встиг підкласти в кошик молоко, хліб, нормальний сир і дитячі сирки. Напевно, у нього самого є діти.

Коли вдалося позбутися непроханих гостей, Юля чомусь розплакалася, налякавши дочку, але зупинитися ніяк не могла: сльози лилися самі, вперше, напевно, з того дня, коли чоловік зібрав речі і повернувся до мами, залишивши її одну, при надії, в щойно купленому будинку.

І на тому, спасибі, звичайно, що не став ділити будинок. Сказав, що хоч дитина несправжня, але нехай будинок їм залишається.

Наступного дня біля виходу з санаторію стояв той самий джип. Бородатого не було, був тільки його водій Вовка.

-Сідай, – сказав він. – Довезу до міста.

-Навіщо? – здивувалася Юля. – На твою мамку я теж схожа?

-Та ну тебе, – образився Вовка. – Мені все одно в той бік, думав, чому б не підвезти.

-Гаразд, – зітхнула Юля. – А твій господар де?

-Відсипається. Ти не сердься, він нормальний, так-то. Вчора день народження у його матері було. Ну, в сенсі, якби вона була жива. Розумієш, коротше. Так-то він не вживає.

Юля кивнула. Та й яка їй різниця. Сіла.

Спочатку їхали мовчки. Вовка явно був не з тих, хто вміє підтримати розмову. Але потім він все ж запитав:

-А що, дитина реально з пробірки?

-Реально.

-Прикольно. Чого тільки люди не придумають.

-А ти маєш дітей?

-Ні. Не хочу я дітей, у мене троє молодших, весь мозок мені з’їли. Одному краще.

-Ну так, – погодилася Юля.

Ірочка зраділа машині і запитала, чи поїдуть вони знову в кафе.

-Ні, – злякалася Юля – грошей на кафе у неї зовсім не було.

-Та що, поїхали, – запропонував Вовка.

-Мені це не по кишені, – прямо сказала Юля.

-Я пригощаю, – махнув він рукою.

На зворотному шляху Ірочка заснула. Поки Юля думала, як дістати її з машини, Вовка сам взяв дівчинку на руки і поніс до будинку.

-Легенька яка, – здивувався він.

Кілька днів Юля не бачила Вовку. А потім знову натрапила на машину, вже з бородатим.

-Віталій, – представився він. – Вибачте за той раз, я був не в собі. Хочу і справді запросити вас на вечерю в ресторан. Не сьогодні, звичайно, коли вам буде зручно.

Спочатку Юля хотіла відмовитися. А потім вирішила: чому б ні? Тільки от з ким дочку залишити?

Коли вона це озвучила, Вовка запропонував:

-Я можу посидіти.

Залишити дочку з чужим чоловіком – така собі ідея. Але Вовка вселяв довіру. Юля запропонувала відвести дівчинку в ігрову кімнату – і йому простіше, і не так страшно, що дочка одна з чужою людиною.

Вечеря вийшла кумедною. Віталій був балакучий і самозакоханий, але не позбавлений чарівності. А Юля так давно не відчувала себе жінкою!

Тому, коли він запропонував сходити наступного тижня на виставку, вона погодилася.

Ірочка була в захваті і від дитячої кімнати, і від Вовки. Коли він приніс пакет з продуктами, Юля вирішила, що це вже занадто, але Вовка сказав:

-Це від Віталія Львовича.

Пакети стали з’являтися раз на три дні, і Юля не знала, як правильно: дякувати Віталію за це чи якось вже відмовитися від такої допомоги, все ж, вона працює і нормально заробляє, на хліб з маслом вистачає, як то кажуть.

Але відповідних слів не знаходила. Тим більше, Віталій став нібито залицятися до неї: водив по ресторанах і культурних заходах, нечасто, правда, роботи у нього було багато, але це було схоже на побачення.

Вовка за замовчуванням став нянькою, і всі були задоволені ситуацією.

Одного разу Вовка проговорився:

-Так Віталій Львович ніби як закохався в тебе. Навіть думає покликати заміж. Дитина тільки його лякає. Чужа, все-таки.

Юлю це зачепило. Закохався? А сам за руку навіть не взяв. Ще й дитина чужа…

-Мені й не потрібно заміж, – кинула Юля.

-А що, ти не погодишся? – раптом пожвавився Вовка. – Він же багатий, будеш як за кам’яною стіною.

-Та не потрібен мені багатий…

-А який потрібен?

Юля знизала плечима. Згадала колишнього чоловіка – ні, такий тютя точно не потрібен.

-Не знаю, – чесно відповіла вона.

Вовка раптом зробив крок, притягнув її до себе і поцілував. Юля злякалася, відсахнулася. А Вовка і сам злякався, почервонів.

-Вибач, я не знаю… Вибач…

І втік. А Юля й не встигла зрозуміти, приємно їй це було чи ні. Несподівано просто. І як тепер з ним після цього спілкуватися?

А наступного дня Ірочка захворіла. Гарячка була, жах просто! Довелося терміново брати лікарняний, чого в санаторії, звичайно, не любили. Віталій засмутився: вони якраз в театр збиралися.

-Може, Вовка з нею посидить?

-Так раптом заразиться, – нерішуче вимовила Юля.

-Та ну, що з ним буде! Ходімо, сама ж хотіла на цю виставу!

Чому Юля в результаті на це погодилася, складно сказати. Незручно було, що такі дорогі квитки пропадуть, або справді хотіла на виставу. Та й до вечора Ірочці стало краще…

Загалом, якось погодилася. Вовка приїхав і не дивився на неї, відчувалася незручність. Вона ще сукню нову купила, відкриту, самій соромно стало. У театрі місця собі не знаходила, все думала про доньку, а коли Віталій заговорив про поїздку на гірськолижний курорт, Юля його зупинила:

-Послухай, добре, ти мені продукти купуєш і квитки в театр. Але це вже занадто. Я за твій рахунок на курорт не поїду.

-Які продукти? – здивувався Віталій.

-Ну, Вовка привозить які.

-Щось я не зрозумів. Ніяких продуктів… Він сам, напевно, Вовка у нас добра душа. А про курорт не сперечайся: моя мама любила кататися на лижах, от би її хтось на курорт покликав!

І тут на Юлю немов осяяння спало. Вона взяла Віталія за руки і сказала:

-Слухай, твоя мама тобою точно б пишалася, я впевнена! І вона бачить звідти, який ти хороший і як стараєшся. Але не треба ось так. Знайди ту, яку полюбиш. І зі свого кола.

Ну що ми будемо разом робити? Як мене не вдягай, я завжди буду собою. Як твоя мама. І потім… Мені здається, я іншого кохаю…

Віталій, звичайно, образився. Навіть сльозу пустив. Поскаржився, що не розуміє цих жінок. Але додому довіз. І назад сказав, що сам поїде, Вовка цей нехай як хоче.

Зрозумів, значить…

Ірочка спала в обіймах з ведмедиком, якого їй подарував Вовка. Сам чоловік теж задрімав у кріслі. Юля навшпиньки підійшла до нього, нахилилася і поцілувала легенько в губи. Він прокинувся, спочатку нічого не зрозумів. А Іра сказала:

-Ти вчора занадто швидко втік. А я просто не очікувала. Злякалася, розумієш?

І поцілувала його ще раз. І цього разу ніхто нічого не боявся…