Минуло вже сорок днів, як Настя поховала чоловіка. А на сорок перший день у двері хати постукав Микола.
Минуло вже сорок днів, як Настя поховала чоловіка. А на сорок перший день у двері хати постукав Микола.
– Настю, у мене до тебе є одна розмова, – сказав він не дуже впевненим тоном.
– Яка ще розмова? – непривітно зустріла сусіда господиня.
Настя Миколу завжди недолюблювала, бо характер у того був запальний і навіть скандальний. Якби не покійний чоловік, вона цього сусіда і на поріг би не пускала.
Але чоловік Михайло його чомусь вітав. Небіжчик у неї взагалі був надто доброю людиною, і дружив у селі з усіма сусідами, незалежно від їх характеру.
– Я вчора на сороковинах при всіх не став тобі цього пропонувати, щоб люди чогось поганого не подумали… – продовжив невпевнено говорити Микола.
– Чого це ти мені не пропонував? – напружилася Настя.
– Зараз скажу… Загалом це… Треба буде Михайлу пам’ятник на цвинтарі поставити…
– Без тебе знаю! – одразу спалахнула вона. – Ми вже з дітьми це все обговорили. Тобі взагалі-то що до наших справ? Ти про свої справи думай, а в наші не лізь!
– Ти, Настю, одразу не кип’ятись, – спокійно обсмикнув її сусід. – Надгробна пам’ятка тепер великих грошей коштує. Дуже великих. Я тут заходив на цвинтар, дізнавався.
– Нічого, ми не бідуємо. У мене сини у місті багато заробляють. Ми й пам’ятник поставимо, і металеву огорожу справимо. Все, як слід. І без твоїх нагадувань.
– Та постривай ти! – Микола починав злитися, бо давався взнаки характер. – Дослухай хоч раз людину до кінця.
– У твоїх дітей, напевно, гроші не зайві. Їм, мабуть, вони потрібні на інші справи. І тобі також потрібні. А я… Я хочу поставити Михайлу пам’ятник за власний кошт. Тобі зрозуміло? Цілком на свої.
– Що? – Настя з підозрою дивилася на Миколу. – Це з чого така щедрість?
– А з того! Я твого чоловіка поважав і тому хочу…
– Та мало що ти хочеш? – мало не крикнула Настя. – Тобі що, самому гроші не потрібні? Чи ти підпільний олігарх?
– Начебто, за тобою такого люди не помічали. Тож не сміши мене, Миколо! У тебе є дружина. І якщо вона дізнається, що ти Михайлу пам’ятник за власний кошт ставиш, вона мене зі світу зживе.
– Не зживе! – Сусід мало не тупнув ногою. – Вона вже знає мої плани. І повністю згодна.
– Ах, вона згодна?! Зате я не погоджуюся! Це мій чоловік, і значить, я йому пам’ятник повинна ставити! І я поставлю! Тобі зрозуміло? Все, розмова закінчена. Іди, давай, звідси!
– Ти що, збожеволіла? – розгубився сусід. – Я ж тобі допомогу пропоную. Безоплатну. Ти що твориш?
– Не потрібна мені твоя допомога, говорю, – гордо відповіла Настя. – Я не жебрачка, щоб мені просто так допомагати!
– Та що ти за вредна баба така? – Микола навіть загарчав від злості. – І як тільки з тобою Мишко все життя прожив, з такою? Ох, була б ти моєю дружиною, я б з тебе давно всю дурість витрусив!
– Ах, ти ще й ображати мене надумав?! – Господиня перемістилася ближче до грубки, і зробила загрозливий вигляд. – Ану, йди звідси, поки цілий! А то як візьму кочергу, і перетягну тобі по хребтині!
– Гаразд, дідько з тобою, я піду, – гаркнув сусід, потім поліз у кишеню, витяг звідти пачку грошей і припечатав їх до столу. – Але спочатку – ось! Забирай ці гроші й роби з ними що хочеш. Хоч у піч їх кидай!
– Ти що здурів, Миколо? – Настя, побачивши тисячні купюри, страшенно розгубилася. – Ти що це грішми просто так шпурляєшся?
– Чи в тебе насправді тимчасове божевілля? Я зараз ці гроші візьму, і твоїй дружині передам. Нехай вона тебе за ці твої шляхетні жести сама віддубасить.
– А вона їх не візьме, ці гроші! Зрозуміло?
– Та чому ж вона не візьме? Ви що їх вкрали, чи що? І хочете терміново їх позбутися?
– Ну, ти, Настю, і… – Микола навіть задихнувся від обурення. – Ех, змусила ти мене сказати тобі правду…
– Хоч я твоєму Михайлу й обіцяв, що не скажу… Але тепер нема куди подітися. Хай він мене вибачить. Загалом я прийшов повернути борг. Тобі зрозуміло?
– Що? Який ще борг?
– Звичайний, грошовий. Михайло мені років десять тому дуже допоміг цими грішми.
– Михайло? Тобі? Грошима? – Настя не вірила своїм вухам.
– Ну, так. Я йому їх давно вже хотів повернути, але він чомусь не брав. Казав, мені гроші поки що не потрібні. А ось коли мене не стане, допоможеш якось моїй дружині.
– Можна навіть не грошима, а просто ділом яким. Ех, Мишко, Мишко… Адже я й сам уже не дуже здоровий.
– Ось учора мені й подумалося, – а раптом, коли тобі грошова допомога знадобиться, мене вже й самого на цьому світі не буде.
– А борг за мною залишиться. Це ж гріх! Тому я й хотів Михайлу на ці гроші пам’ятник поставити. На всю суму. Вирішив, поки не пізно, надати тобі таку допомогу. Розумієш тепер?
– Та що ти брешеш? – все не вірила йому Настя. – Якби Михайло дав комусь у борг, він би мені, мабуть, сказав?
– Як би не так, сказав би він тобі! Та ти б його за такі гроші зі світу зжила своїм бурчанням! Тут же сорок тисяч, як-не-як!
– Скільки? – Настя завмерла і дивилася на гроші. – Як це? А чому я не помітила, що грошей у сім’ї не вистачає?
– Тому що твій Михайло працювати вмів, як ніхто інший. Він же який будинок вам справив. І дітей на ноги поставив, та в люди вивів. Золотий чоловік був… Золотий…
– Але я не змогла б не помітити… – все бурмотіла Настя. – Сорок тисяч на ті часи… Це ж… Збожеволіти скільки… А він тобі взяв, і просто так дав…
– Та він не тільки мені, він багатьом допомагав у селі, – раптом зізнався Микола. – І всім ось забороняв тобі про це говорити.
– Та чому ж він забороняв? – розгублено спитала жінка. – Чому? Я ж була йому не чужа.
– Сама знаєш чому… – знизав плечима Микола. – Жінки, вони не люблять, коли чоловіки гроші у борг комусь дають. Адже моя – така сама, як ти.
– Каже – позичати легко, а ось забрати назад – не просто. І це правильне зауваження. Але Михайло, він був інший. Він усім казав – віддаси цей обов’язок моїй дружині, коли мене не стане.
– Господи… – Настя поволі опустилася на стілець. – А я думаю, чи це мої сусіди, з глузду з’їхали, чи що?
– Один дров мені на лазню привіз просто так, другий днями землю під осінь зорав і гроші брати відмовився. А Іван Михайлов обіцяв комбікорм для курей десять мішків просто так.
– Так, Настю. Отакий у тебе був чоловік. Тож ти гроші ці куди хочеш подінь. А краще все-таки пусти їх на пам’ятник. Але… так, це ваша справа, сімейна. Все. Я піду.
Микола голосно зітхнув, розвернувся і побрів до дверей.
– Миколо, ти це… – зупинила його Настя. – Ти пробач мені за різкість. І… дякую.
– Це не мені, це Михайлу потрібно дякувати. Царство йому небесне. – Микола посміхнувся господині й вийшов із хати.
А Настя ще довго сиділа за столом, перебирала залишені гроші, і важко зітхала. Оце так утнув покійний!
Це ж як потрібно було довіряти людям, щоб на таке зважитися? А сусіди все-таки молодці, не обдурили! Чи й справді такі щирі?
А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях.