Кіт їй дістався випадково, під час роздачі кошенят. Власне, їх усіх роздали, коли знайшли коробку на вулиці, і ось залишився кволий на вигляд (тоді ще худий), незрозумілого сіро-смугастого забарвлення, кошеня.
Вранці Арсеній, як завжди, поїхав на роботу. За традицією поцілував дружину, сказав, що буде ввечері, встиг погладити кота і вийшов.
Кіт Василь ще трохи постояв біля дверей, можливо, сподіваючись, що господар повернеться.
– Не сподівайся, він прийде тільки ввечері. – Сказала Ліка коту, і той тужливо подивився в очі господині.
– Ось ти, улюбленець, – без злості і без заздрості дорікнула вона, а може навіть з гордістю.
Кіт їй дістався випадково, під час роздачі кошенят. Власне, їх усіх роздали, коли знайшли коробку на вулиці, і ось залишився кволий на вигляд (тоді ще худий), незрозумілого сіро-смугастого забарвлення, кошеня.
Чоловік Арсеній категорично не хотів в квартиру тварину.
– Нам і так добре, – говорив він, – Катя з Антоном скоро онука подарують, буде, чим зайнятися.
Але дочка Катя далеко від батьків, живуть з чоловіком за сотні кілометрів від дому… хоча справа не в цьому, пожаліла Ліка кошеня. Загалом взяли.
Довго вона шукала йому кличку, перебираючи безліч відомих їй і невідомих.
– Та Васька він, так і називай Ваською, – сказав Арсеній.
– Ну-уу, Васька якось… зовсім вже буденно…
– Так він і є звичайний кіт, зовсім не породистий… коротше, не подобається «Васька», буде Василь.
І з кошеняти виріс солідний кіт. Коли ластиться – милий, коли злиться – справжній кіт з норовливим характером.
Ліка була театральною актрисою, і її графік, частково, сумбурний, як казав Арсеній, не такий як у людей. Ось і зараз – чоловік на роботу, а вона вдома.
Зазвичай трохи пізніше йде на репетицію, а вечорами – вистави, а якщо прем’єра, то ще пізніше повертається. Але при цьому якось пристосувалися вони з Арсенієм жити дружною сім’єю.
Накинувши легке платтячко, Ліка струснула трохи хвилястою шевелюрою, підфарбувала губи. Василь насторожився, тут явна прикмета: або йде, або чекає когось.
Дзвінок ще більше насторожив Василя, він якраз був на кухні біля своєї улюбленої миски.
– Так, Василь, сиди тут, їжі у тебе достатньо, вода теж є, – вона прикрила двері, і Василь виявився відрізаним від зовнішнього світу.
Там, у передпокої, якісь голоси, ну явно хтось чужий прийшов. Кіт спробував вийти, не вийшло, потім примудрився лапою відкрити двері і опинився в передпокої. А двері у велику кімнату, виявилися щільно закритими.
– Ви, пані, взагалі хто така? – почув кіт Василь голос господині. Причому обурений голос.
– Ну якщо ви не розчули, то ще раз повторю: я – Амалія… і ми любимо один одного. А ви хто? Ви ж просто чужі люди один одному, він вас не любить… – продовжував незнайомий жіночий голос…
– Це брехня! Це нахабна брехня… ще й нахабства вистачило з’явитися до нас додому… ми з чоловіком стільки років разом, а ти просто… самозванка… геть! Пішла геть!
– Ну вже ні, нізащо! Я дочекаюся його! Сяду ось тут і буду чекати, і нехай він в очі тобі скаже, що не кохає тебе, і що вам час розлучитися…
– Геть з мого дому, самозванко! – закричала господиня.
Кіт Василь спочатку притиснув вуха, злякавшись. Він ніколи не чув, щоб господиня так обурювалася. Навіть коли вирішив спробувати котлетку, не призначену йому, Ліка так не обурювалася.
Навіть коли «розмалював» кігтями кут у передпокої, теж промовчала. Ні, ну трохи посварила, але не так сильно, як зараз.
А потім посипався потік докорів, Василю навіть здалося, що почалася бійка…
І він, переживаючи за хазяйську квартиру і за власне місце під сонцем у Ліки та Арсенія, зашипів, наїжачивши шерсть. Там, за дверима, явно щось відбувалося, але без його участі.
Відчуваючи, що треба прийти на допомогу, кіт спробував відкрити двері, але тут вони зовсім не піддавалися. Він почав нявкати, дряпати двері кігтями, намагаючись проникнути. Але його так і не почули.
Василь, в паніці, почав метатися від кухні до передпокою, переживаючи, як же допомогти господині, яку там, явно, хтось ображає.
Чужі туфлі не залишилися без уваги. Він, хоч і дисциплінований кіт, але в критичній ситуації, не до реверансів… і Василь, не маючи можливості вплинути на хід подій іншим способом, став від злості і відчаю, дряпати зубами і кігтями ці туфлі.
– Він мій! – доносився голос самозванки. – А ти зовсім чужа йому, хоч і живете під одним дахом…
Щодо даху Василь витлумачив по-своєму. Страшно стало, що цей чужий голос може вигнати його з-під цього даху, де йому тепло, ситно і спокійно.
Від страху він наробив калюжу прямо біля порога… частково дісталося і туфлям непроханої гості.
Василь почав вже несамовито кричати, дряпаючи двері. І тут вони замовкли.
– Ти від тексту відхилилася, – почув він голос господині.
– Вибач, мабуть, в роль настільки вжилася, що переплутала все, – почувся голос незнайомки.
– Здається, наш кіт кричить, – Ліка прочинила двері, почувши, нарешті, заклики Василя.
Кіт, наїжачившись, кинувся на блондинку, яку бачив вперше, і почав атакувати її, маючи намір, якщо не вкусити, то неабияк попсувати її зачіску.
– Василь, геть! Ти що робиш, геть, кажу! – закричала господиня. А гостя, сівши на диван, підібгала ноги, і в її очах застиг непідробний переляк.
– Він мене вкусить, точно вкусить, – повторювала вона.
Ліці вдалося зловити розлюченого Василя, попередньо накинувши на нього рушник, щоб не вирвався.
Нарешті винесла його в іншу кімнату і закрила двері.
– Він що… у вас від собаки?
– Ні, звичайний кіт, не знаю, чому така реакція, – Ліка сама злякалася і прибирала розпатлане волосся.
Гостя, озираючись, вийшла в передпокій.
– Туфлі… мої туфлі! – Ледь не заплакала вона, побачивши понівечене взуття.
– Свєта… Свєточка, вибач, треба було прибрати… але ж він ніколи не чіпав взуття… вибач, не знаю, що на нього найшло…
– Мої туфлі, – плакала Свєта, – зовсім нові, мріяла їх купити… ні, це просто знущання…
– Свєто, я відшкодую, я все відшкодую за туфлі, ну вибач… думала, закрию його, щоб не заважав нам репетирувати, а він… ось же нестерпний кіт, проник якось…
– Фу-уу, та вони смердять… він що… він прямо в туфлі…
– Не може бути, ніколи такого не було, он же лоток стоїть, – вона взяла нещасні туфлі своєї колеги по театру і побачила мокрі сліди.
– Ну, Василь, тримайся, покараю тебе за такі витівки, – пообіцяла господиня. – Свєто, залиш їх, я тобі свої нові дам.
– Ліка, знущаєшся? У мене на два розміри менше… та й навіщо мені твої…
Вони стали мити і сушити взуття, зіпсоване котом. Світлана, нарешті, взулася і викликала таксі.
– Я все відшкодую, клянуся, – сказала на прощання Ліка.
– Та до чого тут це? Не треба було нам влаштовувати репетицію у тебе вдома…
– Але я ж не знала, як краще хотіла, вирішили «прогнати» цю сцену ще раз, тобі ж до мене ближче, ніж в театр… Ну хто ж знав…
Світлана поїхала. Ліка пішла шукати кота, бо він забився в дальній кут і не хотів виходити. Переляк, гнів господині, а потім таке миле щебетання з непроханою гостею… кіт був у розгубленості.
– Ну і навіщо це? Тебе хто просив? Ти що, голодний – на чужі туфлі кинувся. – Вона довго вичитувала кота, намагалася шваброю дістати його, але він вперто сидів у своєму сховищі.
Вийшов ближче до обіду з таким виглядом, ніби його образили.
– Сеня, ти знаєш, що накоїв наш кіт? – запитала вона, коли чоловік приїхав з роботи.
– Ти так кажеш, ніби він нам квартиру по цеглинці розібрав…
– Гірше!
– Що може бути гірше?
– Він… він порвав туфлі моєї колеги – Світлани Креольської, коли ми репетирували, закрившись. А потім ще й… загалом, замість лотка, сходив у її туфлі.
Арсеній, втомлений після роботи, так і опустився в крісло, осмислюючи те, що сталося.
– Не зрозумів. А навіщо йому?
– Не знаю. Ми репетирували, у нас така емоційна сцена… загалом це з нової вистави.
– І кого ти там граєш?
– Обмануту дружину. А у Свєти роль розлучниці, такої собі самозванки.
– Ну а кіт причому?
– А кіт кинувся на Світлану, а перед цим залишив сліди своїх зубів на її туфлях… ну і зробив калюжу в туфлі.
Арсеній, нарешті, зрозумів, у чому справа, і розреготався. Він сміявся все голосніше, забувши про втому.
– Сеня, що смішного?
– Молодець, Василій! Відстоював нашу честь. А то прийшли тут, наговорюють… Василій, йди сюди! – Покликав він кота. А той і так вже прийшов і сів поруч з господарем. Арсеній взяв його на коліна.
– Ну що, розібрався з ними? Молодець, свою територію захищав і господиню заразом. – Арсеній поглянув на Ліку. – Невже не зрозуміла, він же тебе захищав. Та й мене теж.
– Зрозуміла. Тільки тепер треба розрахуватися зі Світланою за зіпсоване взуття.
– Ну що, так вже все безнадійно?
– Але ж взуття зіпсоване, а мені з нею і далі працювати…
– Гаразд, відшкодуємо збиток, але ти вже вибирай інше місце для репетицій, адже ми не одні тут живемо, – він погладив кота, – так, Василь? Ходять тут, бентежать тебе, а потім розрахунку вимагають.
Василь розуміюче подивився в очі господареві і потягнувся мордочкою до нього, почав ластитися.
– Ну ось, тепер на мене нуль уваги, – зауважила Ліка.
– А ти його ввела в оману, придумали тут якісь сцени… видно, так переконливо грали, що навіть кіт повірив. Так що радій, дружино, ваш перший глядач оцінив на найвищий бал.
І він знову погладив кота.
– Але більше так не роби, чуєш, Василь. А то заступатися не буду