– Мишко, я чого прийшов – м’яв кепку в руках батько – може допоможете нам з матір’ю картоплю викопати? Сором якийсь, у всіх уже прибраний город, а у нас як більмо на оці. Ми б і самі. Але в мене артрит прихопив, а матері спину скрутило.
– Мишко, я чого прийшов – м’яв кепку в руках батько – може допоможете нам з матір’ю картоплю викопати? Сором якийсь, у всіх уже прибраний город, а у нас як більмо на оці. Ми б і самі. Але в мене артрит прихопив, а матері спину скрутило.
Мишко натягуючи чобіт, пробурчав:
– Ну і куди ви її стільки саджаєте? Не голодуєте наче. Сьогодні, батько, не можу, в район їду.
Батько хотів сказати щось різкіше, але махнув рукою і вийшов.
На подвір’ї схопив вила і накульгуючи пішов на город.
Анфіса, що перетягла пуховою хусткою хвору спину, поспішила поруч
– Ну що, Миколо, прийдуть діти?
Він гаркнув:
– Ага, чекай. Бери відро і збирай картоплю. Народили п’ятьох, а їм ніколи батькам допомогти. Ворушись, стара. До вечора хоч трохи пройдемо.
А тим часом Ірина, дружина Михайла йому вимовляла:
– Ну, що ви за порода така. Все собі, все поодинці, батькам навіть не допомогти. Сором то який. Були б мої живі, на крилах полетіла б – схлипнула вона.
Михайло обійняв дружину:
– Й справді, негарно вийшло. Живемо ніби й недалеко, збираємось рідко. А давай так зробимо – я на роботі, відгул візьму. А ти обдзвони інших.
Ірина сіла за телефон та відкрила записник.
– Як не можете? Робота? Вона в усіх не закінчується. Відгул беріть. Не соромно, старі надриваються, а їм ліньки п’яту точку підняти. Дітей нема з ким залишити? З собою беріть. На природі все ж краще, ніж з планшетом на дивані. Все чекаємо!
Де вмовляннями, де погрозами, вмовила Ірина всіх.
А тим часом дід Микола сів перепочити.
– Так, Анфісо, мабуть, до снігу ми картоху копати будемо. І навіщо стільки насадили? А ти все “А що як дітям не вистачить”. А де твої діти? Палець об палець ударити не хочуть. А раніше пам’ятаєш? Як гуртом навалимося, до обіду вже все викопано. Ех, були часи…
Анфіса прислухалася:
– Чуєш, діду, під’їхав наче хтось? Сходи, подивися.
Микола пошкандибав у бік воріт. Звідти одразу сміх, крик. Анфіса, тримаючись за хвору спину, пішла на галас.
– Господи! Народу скільки. І діти приїхали та онуки. Радість яка.
– Ну, батьку, показуй де в тебе тут лопати, вила, цебра? – Командував Михайло.
Батько давлячи сльози, грубувато крикнув:
– На місці. Що вже забув?
І почалося. Хтось копає, хтось збирає, хтось картоплю для сушіння під навіс носить. Анфісу до будинку відправили.
Невісточки рукава засукали, нагодувати всіх потім смачно. Але не лежиться Анфісі.
Там покаже, там підкаже. Як без господарського нагляду.
А на городі веселощі.
– А пам’ятаєш, Мишко, ти мені в дитинстві картоплею у чоло запустив? Тримай відповідь – сміється Сергій.
Дід жартівливо бурчить:
– Чого надумали, грати. Самим вже під… років, а вони як пацанята.
Ура! Город викопали, бадилля акуратно в купу склали, картопля під навісом. Час і перекусити.
Накрили великий стіл у дворі. Весело. Дитинство згадують.
Анфіса ні, ні, та сльозу витирає. Хороші діти. Повз односельці проходять. Вітаються ввічливо. Хвалять. Хтось із сумом своїх згадує, давно не приїжджають.
Іринка тихо запитала Мишка:
– Ти що на роботі сказав?
Він обійняв її за плечі:
– Так і сказав, що батькам потрібна допомога. Одразу відпустили, кажуть, батькам допомогти – це святе діло.
За буденними справами не забувайте про батьків, вони іноді соромляться просити або наполягти на допомозі, але завжди будуть раді побути в компанії своїх дітей!