– Я ж тепер не зможу жити спокійно, якщо Ви не будете щасливі. І взагалі, Вам не здається, що ми не випадково зустрілися саме тут
Ольга, розбираючи полиці в кімнаті сина, знайшла завалену листівку, на якій було написано: “Матусю, я тебе люблю!”
Вона притиснула її до грудей, сперлася об стіну і повільно сповзла на підлогу. Сльози вмить заструменіли по щоках, і біль обпалив серце.
Ось уже п’ять років, як вона поховала свого єдиного синочка, і тільки зараз зважилася розібрати в кімнаті його речі. І ось ця листівка….
Стало знову нестерпно боляче і їй захотілося закричати, виплеснути назовні весь біль, який вона намагалася глибоко заховати.
Йому тоді тільки виповнилося шістнадцять років….
-Я так і не побачу тебе дорослим, і в мене ніколи не буде онуків…, – Ольга окинула поглядом кімнату: ось його улюблені книжки, на столі лежать диски й телефон – усе виглядало так, ніби він просто вийшов і зараз повернеться.
Оля згадала той нещасливий день, який перекреслив усе її життя…
Влад уже тиждень був у поході з класом, і все до цього було нормально. А того дня її ніби хтось розбудив. Вона відкрила злякано очі. Сонце тільки піднімалося над горизонтом. У хаті стояла тривожна тиша, і її серце схвильовано тріпотіло в грудях.
Спочатку вона гнала важкі думки геть, але все ж вирішила зателефонувати синові.
-Краще розбуджу його і дізнаюся, що з ним усе добре, ніж мучити себе, – подумала Ольга, набираючи номер Влада, але в телефоні чулися лише протяжні гудки.
Цілий день їй ніхто не відповідав. Вона обдзвонювала всіх його друзів і тільки до обіду дізналася, що її синочка не стало на світанку. Навіщо він встав так рано і поліз у воду, ніхто не знав, але коли друзі почули крики про допомогу, то крізь сон одразу не збагнули, що сталася біда. І тепер її Владика немає….
-Синочку, я не хочу і не можу жити без тебе…, – прошепотіла Оля, звертаючись до неба. – Мене на землі вже нічого не тримає…. Навіщо мені жити?
Вона згадала день прощання з сином, коли вони з чоловіком, повернулися додому. Будинок їх зустрів порожнечею і холодом.
І здавалося, що холод пронизує все довкола, огортаючи своїми холодними щупальцями, пробираючись між нею і чоловіком.
Тому вона не здивувалася, коли її чоловік зібрав свої речі і пішов від неї назавжди, кинувши лише наостанок: “Тепер мене тут нічого не тримає”.
-І мене тепер тут нічого не тримає, – беззвучно прошепотіла вона йому вслід і заплакала.
До цього її земля під ногами, яка ще якось трималася, розверзлася, і вона провалилася в безпроглядну темряву.
У тій темряві, Ольга шукала двері або хоча б стіни, але навколо була лише темрява, і не було на кого покластися, і нема з ким розділити свій біль.
Тоді частина її пішла…. Але Оля все ще намагалася вижити, навіть будувати нові стосунки, але видно її так мало залишилося, що на це вже не було сил і бажання.
І ось сьогодні вона втратила роботу. Нічим буде розплачуватися за квартиру і нема на що жити….
-Тепер мене вже точно нічого не тримає на цій землі…, – Ольга знову розкрила листівку, і сльози беззвучно закапали на красиві літери.
Вона задумалася над тим, як краще піти з життя. У неї не було страху, у неї була лише жалість до себе.
– Живи заради мене, мамо, – раптом несподівано пролунав голос сина і вона здригнулася.
Голос був такий чіткий – їй він не міг привидітися.
-Але як мені жити заради тебе, якщо тебе немає? – вона благально шукала його очима. – Я зовсім одна.
-Ти не одна, я завжди поруч. І мені погано від того, що ти мене не відпускаєш і допускаєш такі думки. Мамо, якщо ти підеш, я ніколи не знайду спокій, та й ти теж…. Відпусти мене, не тримай, я все одно завжди буду поруч із тобою, тільки живи і молись за мене.
Якщо ти знайдеш щастя, то я тут теж буду щасливий, але якщо ти будеш страждати, то мої страждання будуть набагато гіршими. Живи заради мене, матусю і заради того, кому ти будеш потрібна…. А я допоможу тобі влаштувати твоє щастя…
-Хіба я можу бути щасливою без тебе? – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.
-Ти зобов’язана стати щасливою і всю свою любов, яку ти зберігала для мене, ти подаруєш тим, хто увійде в твоє життя. А мій термін на землі був коротким, так мало бути. У кожного своя доля, а твоя – зробити декого щасливим…
-Кого? – майже крикнула вона, але відповіді не було.
Ольга вишукувала образ сина в кожному куточку кімнати, шукала його очима всюди, але його ніде не було.
-Я, напевно, божеволію, якщо чую тебе, – злякано прошепотіла вона, і кімната раптом попливла, закрутилася, забираючи її темним тунелем кудись у далечінь.
Ольга розплющила очі: вона так само сиділа на підлозі й міцно тримала листівку.
Сонце своїми яскравими промінчиками лоскотало її обличчя. На душі вперше чомусь було спокійно і лише в голові лунало: “Живи заради мене, мамо, і заради того, кому ти будеш потрібна…”.
Вона все ж вирішила розібрати речі сина і витратила на це цілий день. Ольга подумки відпускала його, прощалася з ним, але при цьому відчувала, що він завжди буде поруч.
Речі вона роздала сусідам, у кого були діти приблизно такого ж віку. І їй стало трохи легше.
Вона відчинила вікно і впустила осіннє повітря, наповнене запахами опалого листя, і заплющила очі, від хоч і вже холодного, але все ще яскравого сонця.
Наступного дня вона вирушила на місце спочину. Йшов дрібний дощик. Оля, як завжди, забула парасольку і сподівалася, що дощ буде недовгим. Підійшовши до місця, вона звично зітхнула, але сліз уже не було. Було таке відчуття, що Влад поруч – їй навіть здалося, що він узяв її за руку, і від цього відчуття вона посміхнулася.
-Я відпускаю тебе, – одними губами прошепотіла вона. – Нехай на тому Світі тобі буде дуже добре….
Дощ, набираючи силу, мрячив дедалі сильніше. Важкі хмари нависли над головою, лякаючи обрушитися проливним дощем, але Оля цього вже не боялася. Вона дивилася на усміхнене обличчя сина і непомітно для себе теж усміхнулася.
-Все буде добре, – почулося в голові і, Ольга спочатку хотіла спростувати це, і навіть знову засумувала, але потім, відчувши тепло в руці, взяла себе в руки.
-Він поруч, завжди буде поруч. Я маю жити далі, заради нього…, – Оля змахнула сльозинку, яка все ж випурхнула назовні.
Зворотною дорогою вона повільно йшла під проливним дощем, роздивляючись фотографії на пам’ятниках, з яких усміхалося так багато молодих людей, яким би жити, та жити…
-У кожного своя доля і свій термін життя на Землі, – подумала вона. – Тепер ви живете в іншому світі і нехай там вам буде добре….
Умиротворення огорнуло її серце, і прийшло усвідомлення того, що все відбувається за Вищою Волею.
Потоки дощу стікали по обличчю, ніби з відра, згадавши, що в неї є капюшон, вона запізно його накинула і раптом помітила хлопчиська, який сидить, прямо на мокрій землі. Він голосно шморгав носом і витирав рукавом куртки сльози, перемішані з дощем.
Ольга тихо підійшла і стала поруч.
-Хто тут у тебе? – запитала вона.
Хлопчисько підняв заплакані очі, в яких було величезне горе.
-Мама з татом, – шмигнув він знову носом. – Вони розбилися на машині.
Оля співчутливо подивилася йому в очі.
-А я приходила провідати сина, – зітхнула вона.
-А він давно, як…? – хлопчисько зам’явся, боячись вимовити слово .
-П’ять років тому. Йому було всього шістнадцять років, – відповіла Ольга.
-Він уже був дорослим…, – сказав хлопчик. – А мені всього сім…
-Ти теж уже дорослий, – усміхнулася Ольга. – Тому маєш розуміти, що сидіти на холодній землі не можна, можеш захворіти.
-Ну й нехай, – кинув хлопчик. – Я все одно нікому не потрібен.
-Це як? – здивувалася Ольга. – А бабусі й дідусі? А дядьки й тітки? У кого ти живеш?
-Нікого в мене немає, – насупився хлопчик. – А живу я в дитбудинку, але я звідти втік.
-Чому? – Оля все ж допомогла йому піднятися з землі й накинула йому на голову капюшон.
-Мене там ображають старші хлопчики. Змушують красти, а я не хочу! – хлопчик навіть тупнув ногою. – Я додому хочу….
Ольга, побачивши, як сльози знову підбираються до його очей, притиснула хлопчиська до себе.
-Молодець, що не погоджуєшся з тим, чого тебе хочуть навчити. Ці справи до добра не доводять…, – вона ще міцніше його обійняла і відчула, як тремтіння в маленькому тільці поступово заспокоюється.
– Нічого, все буде добре. Давай знайомитися? – вона посміхнулася і, присівши перед ним, зазирнула в очі. – Я Ольга, але ти можеш мене звати, просто Олею, без усяких там тіток, добре?
–
Хлопчисько кивнув і простягнув руку.
-А мене Дмитром звуть, – він по-чоловічому потиснув їй руку і посміхнувся.
-Ось і познайомилися, – усміхнулася Ольга у відповідь і, відчувши його тремтіння, сказала:
-Ми з тобою зовсім замерзли й промокли. Давай знайдемо поблизу кафе, перекусимо там і заразом зігріємося.
-Давай, – усміхнувся Дмитрик і, взявши її за руку, довірливо покрокував за нею.
Порожнеча відпустила, забравши із собою останні частинки болю, і Ольга тепер майже не сумувала.
У неї життя набувало сенсу і вона шкодувала про ті моменти, що не цінувала його і навіть хотіла покінчити з ним. Тоді вона не знала, що життя буває прекрасним і, що у світі завжди є те, заради чого варто жити.
Ольга незабаром знайшла хорошу роботу, про яку навіть і не мріяла. І тепер після роботи бігала в дитячий будинок провідувати Дмитра, а на вихідні брала його до себе. А ще вона готувала документи на його усиновлення.
І все йшло добре, поки не з’явився рідний дядько Дмитра.
Ця новина пролунала як грім серед ясного неба. Оля йшла, опустивши голову засніженою доріжкою. Білі пластівці, кружляючи, обліплювали її всю, забираючись за комір пуховика, приклеюючись до вій. Ольга марно струшувала їх з обличчя. Туш розмазалася по очах і щоках, а сльози, які вона всю дорогу стримувала, раптом хлинули з очей.
Біль знову, маленькими кроками забирався просто в серце. Вона знайшла засніжену лавочку і просто плюхнулася на неї, відчувши, як холод пробирається під пуховик.
-Але чому я всіх втрачаю? – вона підняла заплакані очі до неба, а потім уткнулася в долоні й тихенько розплакалася.
-Дівчино, Вам погано? – почула вона і підняла очі на незнайомця. -Тримайте, – він простягнув паперові серветки.
Вона, з вдячністю їх прийняла, і, зім’явши цілу купу серветок, так і не змогла зупинити нескінченний потік сліз.
-Так справа не піде, – сказав він. – Ви зараз схожі на принцесу, яка ось-ось розтане просто на моїх очах…. Точніше не розтане, а витече вся…
Оля посміхнулася.
-Ось так от краще, – сказав він, теж усміхнувшись. – А тепер розповідайте, що за горе у Вас сталося? І, до речі, мене Михайлом звати.
-А мене Оля, – знову постаралася посміхнутися вона.
І Ольга розповіла все як на духу: і про сина, і про те, що чоловік пішов, і навіть про роботу, і, звісно ж, про Дмитра.
-І тепер його заберуть, – схлипнула вона знову. – І я Дмитра ніколи більше не побачу, тому що його дядько живе в іншому місті.
-Але інше місто, це не інша країна, – Михайло чарівним чином дістав ще упаковку серветок. – Брав собі в поїзд, от і згодилися. А тим паче, місто, з якого приїхав дядько Дмитрика, усього лише – ніч їзди. Не так уже й далеко, – усміхнувся він.
-А звідки ви знаєте, з якого він міста? – Оля здивовано втупилася на нового знайомого.
-Тому що я дядько Дмитрика, – усміхнувся він і, побачивши, як Ольга злякано відсунулася від нього, заспокоїв:
-Не переживайте, я не допущу того, щоб Ви з Дмитром розлучилися назавжди.
-Але чому Ви одразу не забрали Дмитра до себе? Чому допустили, щоб він опинився в дитячому будинку? – Оля з надією шукала хоч якусь зачіпку, щоб зрозуміти, що Михайло негідний стати опікуном.
-Меня не було в країні, я повернувся нещодавно і, дізнавшись про долю Дмитра, відразу приїхав, – відповів Михайло.
– Та не переживайте Ви, ми що-небудь придумаємо. Я знаю, як прив’язався до Вас Дмитрик. Він тільки про Вас говорить і теж засмучений тим, що я стану його опікуном. Я Дмитра бачив, коли він ще в колисці був, але зрозумійте… він рідна для мене людина. У мене, розумієте, нікого крім нього немає. З дружиною не склалося, та й дітьми не обзавівся….
-І в мене крім нього нікого немає, – тихо відповіла Ольга. – Я в ньому знайшла сенс життя, а тепер мені точно нема для кого жити.
-Ну, що Ви таке говорите…, – Михайло взяв її змерзлу руку. – Живіть заради себе, заради Дмитра і, зрештою, заради мене, – усміхнувся він.
– Я ж тепер не зможу жити спокійно, якщо Ви не будете щасливі. І взагалі, Вам не здається, що ми не випадково зустрілися саме тут, а не в дитячому будинку?
Оля уважно подивилася на нього, і він помітив, маленькі іскорки, які запалилися в її очах.
А потім вони довго сиділи в кафе і розмовляли про все, як рідні душі. А ще Оля, подивившись на себе в дзеркало, ледь не провалилася від сорому, побачивши у віддзеркаленні жінку з розмазаною по щоках тушшю і переляканими очима.
-Все буде добре, – прозвучало в голові, і Ольга посміхнулася відображенню.
Минуло два роки, коли Оля поставила на полицю листівку, на якій було написано: “Матусю, я тебе люблю”, поруч із листівкою Влада. Ця була від Дмитра, і він уперше назвав її мамою.
Зимове сонце зазирнуло в дім, і Ольга посміхнулася, відчувши тепло в руці.
-Рідна, ти йдеш? – запитав Михайло – А то ми в кіно запізнимося.
-Іду, іду, – засміялася вона й обійняла найдорожчих людей на світі.