Знаєш, Юро, вона тобі сестра, а я – дружина. І я вже більше не можу дивитися на те, як ти забираєш від наших дітей і несеш все Олені. Юрій і сам розумів, що дружина має рацію, але по-іншому вчинити не міг. Коли сестрі була потрібна допомога, він першим подавав свою руку, і так було завжди, ще з дитинства. – Юро, я не проти, щоб ти допомагав Олені. Але коли щоразу ти береш від нашого сімейного бюджету – це вже не підтримка. Це збитки для нас. – Я все розумію. Але я не можу інакше

– Знаєш, Юро, вона тобі сестра, а я – дружина. І я вже більше не можу дивитися на те, як ти забираєш від наших дітей і несеш все Олені.

Юрій і сам розумів, що дружина має рацію, але по-іншому вчинити не міг. Коли сестрі була потрібна допомога, він першим подавав свою руку, і так було завжди, ще з дитинства.

– Юрчику, подай мені цвях, – гукала семирічна Оленка, стоячи на табуретці біля старої повітки.

– А навіщо тобі цвях? – насторожився дев’ятирічний брат.

– Та будку для кота зроблю.

– Знову?! Минулого разу як я тобі допоміг її зробити, він у ній не спав, а ти тиждень ображалась.

– Цього разу вийде, бо я її обшити тканиною хочу.

Так вони і росли – як два паростки на одному корені. Мама працювала на заводі, тата не стало рано. Юра, хоч і малий, узяв на себе роль чоловіка в домі. Навчився ремонтувати велосипед, міняти крани, гріти вечерю.

– Юрчику, а як ти думаєш, я виросту і стану актрисою?

– Ти вже актриса. Коли вчора впала і почала ридати, а потім їла варення з усмішкою – то був справжній театр.

Час минув. Юрко вивчився на електрика, влаштувався в місто, одружився з Тетяною.

Оленка поступила в педучилище, жила в гуртожитку, приїжджала до брата, як тільки могла.

Тетяна тільки зітхала:

– Знаєш, Юро, твоя сестра вже доросла. Може, пора їй самій якось справлятись?

– Вона мені не валіза, щоб віддати і не думати, – відповідав Юра тихо. – Вона – моя сестра.

Після навчання Оленка поїхала працювати в село за направленням. Мала одну кімнату в холодному гуртожитку, стару плиту і мінімальну зарплату. Юра приїздив на кожні свята:

– Казав же тобі: купи обігрівач.

– Нема зараз за що, бо мені ще книжки для дітей купити треба.

– Я тобі привіз. І ще куртку.

– А Тетяна не сваритиме?

– Та сваритиме. Але ти замерзати не будеш.

Якось вона зателефонувала заплаканою:

– Брате… я дитину чекаю.

– Ну, вітаю… а чого ж сльози?

– Він пішов. Сказав, що «не готовий до такого».

– Йому і гірше. Тримайся. Я приїду.

– Та не треба… Я якось…

– Сестро, це навіть не обговорюється.

Він приїхав наступного дня. Привіз продуктів, грошей, ковдру і дитячі речі.

– Тетяна дуже сердиться, – сказав, сидячи за кухонним столом.

– Я не хочу, щоб через мене були сварки…

– Слухай. Моя дружина – хороша жінка, але не вона мене ростила.

– Ти ж розумієш, що це вже не просто купити телефон, який я втратила. Це серйозно…

– Саме тому я і тут.

Юра був поруч у найважливіший день. Тримав племінника на руках, мов найдорожчий скарб.

– Як назвеш?

– Матвійко.

– Добре ім’я. Він виросте – і буде тебе захищати, як я.

Після народження дитини допомагав регулярно. То гроші на суміш, то ремонт у кімнаті, то візочок. Тетяна тим часом мовчки віддалялася.

Одного вечора вона сказала:

– Юро, я не проти, щоб ти допомагав Олені. Але коли щоразу ти береш від нашого сімейного бюджету – це вже не підтримка. Це збитки для нас.

– Я все розумію. Але я не можу інакше.

– А я не можу жити, відчуваючи, що твоя сестра – завжди перша, а ми – другі.

Юра мовчав. Любив однаково і сестру, і дружину.

З часом Оленка стала на ноги. Відкрила гурток для дітей, її цінували, любили в селі. Син підростав, був слухняним, тихим хлопцем.

Юра приїздив рідше. Але кожного разу привозив щось:

– Матвійку, дивись, що дядько тобі привіз – конструктор!

– А мама казала, що ви вже старші люди з тіткою Танею, вам самим важко, а тут ще й ми, тому нам треба менше витрачати.

– Ну, я ще не такий старий, як думає твоя мама.

Коли Юрі виповнилось п’ятдесят, він серйозно занедужав. Тоді Олена приїхала в місто – з банками варення, домашніми котлетами і сином.

– Тетяно, можна я приберу? У Юри завжди на столі бардак, – посміхнулася Олена.

– Прибирай. І котлети став. Він без тебе не їсть нічого.

– Це неправда! – пробурмотів Юра з дивану.

– Звісно, неправда. Просто так схуд за тиждень…

Вони сміялися, мов у дитинстві. І Тетяна тоді вперше глянула на Олену не з ревністю, а з розумінням.

– Знаєш, – сказала вона тихо, коли Олена пішла на кухню, – ти мав рацію. Вона хороша. Просто мені здавалося, що ти вибираєш між нами.

– Я ніколи не вибирав. У моєму серці вистачає місця для вас обох.

Через рік у Тетяни та Юри народилась внучка.

Матвій став студентом. Оленка лишалася вчителькою в селі, щонеділі дзвонила братові.

– Як ти?

– Та нічого. Тетяна вишиває, я телевізор дивлюсь. А ти?

– Матвій на канікулах, ходимо разом по гриби.

– Добре, що виріс хорошим та чесним.

– Бо ти йому був для нього прикладом.

Уже в старості, сидячи разом на лавці під хатою, Олена сказала:

– Знаєш, Юро, я думаю, Бог спеціально дав мені саме тебе за брата. Бо без тебе я б не впоралася.

– А я без тебе був би іншим. Ти ж була завжди поряд – з дитинства і досі. Це називається не «допомагати». Це називається – бути родиною.