– Якось ти зможеш його забрати…

Надя сиділа в маленькій кімнатці й складала ще теплі після прасування наволочки. У «пральню» влетіла молоденька вихователька.

– Надя, можна вас попросити, а то я не встигаю зовсім. Сьогодні всі, як із ланцюга зірвалися, – дівчина стояла з блідим обличчям, що вкрилося червоними плямами.

“Це все від нервів”, – подумала про себе Надя, але лише запитала у колеги, чим може допомогти.

– Там близнюків учора до нас перевели. Один із хлопчаків взагалі невгамовний. Півночі заспокоїти не могли, а тепер, вибачте, обмочився. Мене на планерку терміново викликали, нянечки не впораються.

– Мені постіль змінити потрібно? – Підсумувала Надя.

– Так, так. Будь ласка, якщо не складно.

– Не складно. Я зараз прийду. Біжіть, Марино, не переймайтеся.

– Дякую! Нова завідувачка скоро буде обхід робити. Самі розумієте, щоб вкотре претензій не було…

Марина кулею вилетіла з кімнати. Надя зі співчуттям подивилася на дівчину, яка ще нещодавно отримала диплом і вже влаштувалася працювати до їхнього дитячого будинку. Видовище не для слабкодухих, особливо, коли змінюється керівництво.

Надя підвелася зі старенької тахти, взяла стос сірої постільної білизни й попрямувала до кімнати, в якій тепер уже жило шестеро хлопців.

Один із близнюків сидів у кутку за ліжком, обійнявши себе за коліна, і тихо схлипував. Другий сидів поруч і просто мовчав, але виглядав набагато бадьоріше за брата.

Надя майже безшумно поміняла постільну білизну, а потім присіла навпочіпки поруч із хлопчиками й простягла руку.

Той, що схлипував, виглядав, як загнане в куток звірятко. Він підійняв на Надю заплакані очі. Вона присунула руку ближче. Хлопчик обережно взяв за долоню і підвівся на ноги.

– От розумничок. А тепер підійди до мене, будь ласка. Як тебе звуть? – тихо спитала Надя.

– Він не вміє говорити, – відповів за нього брат.

– Як так? – Здивувалася Надя.

– Не знаю. Завжди мовчить… – знизав плечима хлопчисько. – Мене звуть Діма, а його Вітя.

– Діма та Вітя. Ви можете зберігати таємниці? – Надя змовницьки подивилася на близнюків. Вони дивилися на неї широко розплющеними очима і присунулися ближче.

– Якщо вас сюди привезли, то це безпечне місце. Якщо будете добре поводитися і частіше посміхатися, то побачите, як у нас тут чудово. А ще, тут дуже смачна сирна запіканка.

– Ви коли-небудь куштували сирну запіканку зі згущеним молоком і родзинками? Невже ні? Це ж найсмачніша страва на світі! І як, до речі, я згадала – сьогодні на вечерю буде саме вона. Обіцяйте, що спробуєте. Добре?

Хлопці кивнули. Надя полегшено видихнула, помітивши, що перший із близнюків трохи заспокоївся. Вона підсіла поряд з ним і тихо, щоб чув тільки він, промовила:

– Я тобі постелила чисту і суху постіль. Нікому про це не розповідатиму, але хочу, щоб ти знав: навіть у мене в дитинстві таке було. Правда-правда. Давай витрімо сльози, а потім ви з братом вмиєтеся і чекатимете вечерю. Домовились?

Хлопчик кивнув головою. Надя м’яко посміхнулася і, насилу проковтнувши грудкою в горлі, підхопила мокрий стос білизни.

Вона поспішно вийшла з кімнати, намагаючись не озиратися на дітей, чиї жалібні очі пронизували її серце. Чи пощастило їм опинитися тут? Чи таки ні?

Надя часто сперечалася сама із собою про це.

Сюди привозили дітей із нещасливих сімей – вже не малюків, але часто диких, недоглянутих, та явно неметких у розвитку.

За кілька років вони наздоганяли базові навички: вчилися рахувати, розмовляти, запам’ятовувати, пробувати щось нове.

Але колишнє життя, в якому вони росли, як безпритульні цуценята на будівництві, неминуче залишало слід на їхній психіці.

Надя повернулася до себе в пральню і продовжила складати наволочки. По щоках текли сльози, але вона відразу скидала їх тильною стороною долоні.

Від важких думок її відвернула все та ж молоденька вихователька Марина.

– Надя, дякую вам величезне. Не знаю, що ви зробили, але близнюки заспокоїлися. Принаймні припинили плакати та вити. У вас справжній хист! Вам би до нас нагору працювати, а не поратися з цими ганчірками… – сказала вона.

– Дякую, Марино, але мені тут якось спокійніше. Я не протримаюсь довго – все беру надто близько до серця. Я краще тут, з простирадлами та рушниками, – чемно посміхнулася Надя.

– Й то вірно. Я іноді задумуюся, чи надовго мене вистачить. Вражаюся умінням деяких абстрагуватися в подібних умовах…

– Ой, я до вас у справі ж зайшла. Як будете вільні, завітайте, будь ласка, до нашої нової завідувачки. Тамара Георгіївна просила.

Надя напружилася, пальці автоматично стиснули наволочку, залишаючи заломи на тканині.

– Планерка? – Акуратно запитала вона.

– Ні. Начебто ні. Принаймні, кликала саме вас. Ви якась бліда. Все гаразд, Надю?

– Так, не переймайтеся. Дякую. Я зараз підіймуся до неї.

Марина знову пішла. Надя залишилася сидіти на тахті та нервово перебирала пальцями шов наволочки. Потім зробила глибокий вдих, витягла хустинку з кишені та витерла піт на чолі.

Вона постукала у двері. Надя злегка тремтіла, але вдавала, що все гаразд. Мало, навіщо її викликали «на килим».

– Заходьте, – почула вона з-за дверей.

Начебто нова завідувачка в хорошому настрої. Може, розмова піде зовсім про інше… Надя прочинила двері й протиснулася в невеликий отвір.

– Добрий день. Дівчатка передали, що ви звали мене. Я Маркелова Надія.

– А, так, Надія, проходьте, – Тамара Георгіївна підскочила і вказала жінці на стілець. – Присядьте. Я вас надовго не затримаю. Хотіла просто дещо уточнити, бо я людина нова.

Надя невпевненою ходою пройшла до столу завідувачки й сіла на стілець, склавши руки на колінах.

– Я дуже педантична людина, Надія. І в мене дуже гарна пам’ять, – почала завідувачка. – Перш ніж розпочати роботу, я ознайомилася зі справами наших підопічних і, звичайно ж, зі справами всіх співробітників. Таке ось у мене правило…

Надя нервово проковтнула слину, але мовчала. Просто вичікувала. Вона зрозуміла, про що буде розмова.

– Надія, зрозуміло, розмова залишиться між нами, але я маю запитати вас особисто, щоб розуміти в майбутньому ваші мотиви, наприклад, і у мене не виникало до вас питань, непорозуміння. Ви знаєте, про що я?

– Напевно…

– Так ось, я звернула увагу, що у нас є один вихованець. Думала, просто однакові прізвища, всяке буває. Прізвище Маркелова, дуже часто можна зустріти на просторах нашої країни.

Але не в одному дитячому будинку. І не в один і той же часовий відрізок. Хлопчик поступив, а ви влаштувалися до нас на роботу. Я надто довго працюю у цій сфері, щоб вірити у подібні збіги.

Надя мовчала і дивилася на підлогу. Пальці стискали коліна. Їй хотілося втекти та горіти від сорому, адже вона ніколи й нікому не говорила про те, чому працює у цьому місці. Знала лише одна людина – попередня завідувачка, яку вона благала тримати її секрет у таємниці.

– Надія, адже я не помилилася? – Тамара Георгіївна зазирнула Наді у вічі.

– Ні… – тихо сказала вона. – Не помилилися. Я б не хотіла, щоб хтось знав… Тим більше Льоша…

– Зрозуміло.

– Я можу йти? – Раптом Надя встала зі стільця і ​​позадкувала, не чекаючи дозволу.

– Звичайно, йдіть. Я дізналася про все, що хотіла.

– Дякую. До побачення, – пробурмотіла Надя і, повернувшись, рвонула швидким кроком до дверей.

– Надія! – гукнула її завідувачка.

– Так? – рука Наді зависла над дверною ручкою і тремтіла.

“Не говори більше нічого, благаю, дай мені просто піти”, – кричав внутрішній голос Наді.

– Ви не перша. Підвищена увага до конкретних вихованців викликає багато запитань у персоналу, можуть ходити чутки. Краще, щоб я дізналася про це від вас, а не від когось іншого.

– Так. Дякую, – навіщось подякувала Надя.

І рука знову потяглася до ручки дверей. Хотілося закричати, заплакати, побігти до сина та обійняти його, але треба тримати себе в руках. Вона просто зобов’язана.

– Надія! – знову гукнула її завідувачка.

«Господи! Та що ще?», – Надя вже не дивилася на Тамару Георгіївну, поглядом пожираючи лише ручку дверей, яка вже здавалася на відстані вічності від її руки.

– Якось ви зможете його забрати!

Надя лагідно кивнула і нарешті схопилася за ручку й опустила її вниз, а потім вискочила з кабінету.

– Якось ти зможеш його забрати, – тихо сказала Тамара Георгіївна кудись у порожнечу…

Вона не пам’ятала, як дісталася своєї пральні, як зачинила за собою двері як звалилася на скрипучу тахту і стала важко-важко дихати. Надя не плакала, але її всю трясло.

– Плакати не можна. Потрібно триматися. Я просто повинна триматися! – шепотіла вона, обіймаючи себе за плечі холодними, спітнілими долонями.

Нещодавно Наді виповнилося двадцять п’ять років, але навколишні думали, що вона на десять років старша. Та й звички були вже дорослої людини, яка багато чого бачила.

Співробітниця дитячого будинку намагалася не виділятися серед колег, не поширювалася про своє життя і виконувала свою роботу ідеально, часто працюючи до знемоги.

Тримаючись за робоче місце, Надя могла завжди бути поряд із сином. І це був найбільший і найболючіший секрет у її житті.

Надя росла круглою сиротою. З перших днів появи на світ і до повноліття вона жила у «системі», де вихователі та вчителі заміняли їй рідну сім’ю.

Про свою матір вона нічого не знала. Та не вижила, як донька з’являлася на світ, а інших родичів у дівчинки не було.

Таких дітей, як Надя, у всьому дитячому будинку було небагато. Навпаки, її вважали білою вороною, адже майже всі вихованці мали батьки. Але причини, чому вони опинялися у дитбудинку, були, звісно, ​​різні.

Одразу після випуску Надя вступила вчитися до місцевого технікуму та оселилася у гуртожитку. Плани на життя були покриті густим туманом. Ніхто з її товаришів не знав, що на них чекає в майбутньому.

Але Надя зробила крок уперед у невідомість: невпевнена, сором’язлива, скромна і без твердого ґрунту під ногами.

У технікумі вона познайомилася із Сашком. Закохалася миттєво. А за два місяці зрозуміла, що при надії.

Сашко був щиро радий. Він теж любив Надю, усією душею і до останніх своїх днів.

– Надька, ти чого така бліда? – у дверному отворі з’явилася постать Ілони, справжньої пралі. Від неї виходив їдкий запах жирного господарського мила.

Надя відірвалася від думок і видавила з себе посмішку:

– Щось сьогодні нездужаю. Тиск, мабуть, скаче.

– Старенька ти наша. Ходімо, зараз миттю полегшає!

– Куди? – Здивувалася Надя, намагаючись згадати, чи не збиралися вони куди.

– Чай пити. Я ж пиріг спекла, вранці говорила, – Ілона з тривогою глянула спочатку на подругу, а потім на свої потріскані руки. – Ти якась бліда. Сходи до Лєнки – медика, вона тобі тиск заміряє.

– Ні, мені вже краще, правда.

Надя збрехала. Їй було погано, і хотілося лягти на підлогу, закотитись під тахту і лежати там у темряві. А Лєнка – медик – почесна пліткарка, до неї йти ніхто не захоче, навіть бувши на межі життя.

Повільними ковтками Надя вливала в себе міцний чай, кивала у відповідь на жіночий гомін, що оточував її з усіх боків, але зовсім не чула, що вони кажуть.

Надя згадувала своє життя і як тут опинилася. Перед обличчям стояв її Сашко, який простягав до неї руки, але ніяк не міг її обійняти.

У минулому, дізнавшись про своє цікаве положення, Надя покинула технікум та переїхала до Сашка. Майбутня свекруха відкрито не ворогувала, але виявляла зневагу до сироти, «з якої й взяти нічого».

А на восьмому місяці Наді зателефонували: її Сашка більше немає. Загинув на трасі – миттєво, на місці. Розписатися вони так і не встигли. У стані істерії дівчину госпіталізували.

Того дня, коли не стало коханого Сашка, у неї з’явився маленький Льоша.

І того ж дня, коли Надя зателефонувала Марії Яківні повідомити радісну новину, вона знову стала нікому не потрібною сиротою, але тепер уже з немовлям на руках.

– Надя, ти як? – пролунав веселий голос Ілони за спиною. – Точно добре? А то дивись, я тебе силоміць відведу до Лєнки.

Надя кивнула і спробувала підтримати розмову із колегами. Тільки потік спогадів вже зупинити було неможливо.

Свекруха, що не відбулася, відмовилася від онука. Наді нічого не залишалося робити, як написати відмову від сина. А куди їй було подітися?

Вона була одна, і нікого, хто міг би її підтримати в цей момент, не було. Окрім однієї людини – Ганни Павлівни, завідувачки дитячого будинку, де виховувалась Надя до повноліття.

– Господи, Надю, навіщо відмова? Ти тепер сина просто так не повернеш. Потрібно було раніше мені зателефонувати! – Ганна Павлівна у своїй манері по доброму вичитувала колишню вихованку.

– Тепер сльози нема чого лити. Думатимемо. Я все дізнаюся, а ти відновлюйся. Випишуть із лікарні – бігом до мене!

Ганна Павлівна стала Ангелом-охоронцем для Наді та її сина. Такою собі хресною. Вона допомогла Наді влаштуватися на роботу в будинок малюка, допомогла знайти їй маленьку кімнатку в старому гуртожитку.

А коли Льоша підріс, підняла всі зв’язки, щоб хлопчика визначили саме в її дитячий будинок. Тоді ж Надя і перейшла на нову роботу, де й досі працювала. Вона обрала такий шлях – йти за сином, хоч і була змушена триматися від нього на відстані.

“Одного разу ти зможеш його забрати”, – промайнуло в голові у Наді.

Чому Тамара Георгіївна так сказала? Хіба має людина на серйозній посаді говорити такі речі якійсь третьосортній працівниці?

Надя зіскочила зі стільця і ​​вибігла з комірчини, де колеги влаштували чаювання.

– Надя, ти куди? Що сталося? – Хтось прокричав їй у спину, але вона вже не чула.

Надя бігла до Тамари Георгіївни, поки та ще була на робочому місці. Вона мала поговорити з нею, мала переконатися, що та зберігатиме її таємницю.

Вона повинна спитати, чому та взагалі завела розмову про Льошу. Чому сказала, що одного разу Надя зможе його забрати.

Добігши до дверей, Надя завмерла. Як уранці, коли вже стояла на цьому ж місці. Простягнувши руку, вона відсахнулася. Двері відчинилися самі. На порозі стояла Тамара Георгіївна у легкому плащі та з сумкою.

– Вибачте … – Видавила з себе Надя.

– Ви щось хотіли? – ввічливо посміхнулася завідувачка.

– Так, але … я бачу, що ви вже йдете. Я зайду іншого разу… Вибачте…

– Я не поспішаю. Проходьте до кабінету, – Тамара Георгіївна жестом запросила Надю.

Та покірно увійшла, знітившись і дивлячись на свої робочі капці.

Завідувачка зняла плащ і акуратно повісила його на вішак. А потім присіла на невеликий чорний диван, вказавши Наді на стілець. Дівчина похитала головою і пробурмотіла ледве чутно:

– Можна я постою?

– Як вам буде зручно. Я вас слухаю, Надія.

Надя мовчала. Тамара Георгіївна терпляче чекала, не відводячи очей від постаті співробітниці.

– Я пам’ятаю про ваш секрет, Надія, – завідувачка сама вирішила підштовхнути дівчину на розмову. – Чи ви хотіли поговорити про щось інше?

– Ні, про це … Ми з Ганною Петрівною були добре знайомі. Колись давно я теж була її вихованкою…

– Я поінформована про це, – посміхнулася Тамара Георгіївна. – Ганна Петрівна під час передачі справ багато про що розповіла. Окрім вашого сина, зрозуміло. Про нього я здогадалася сама.

– Чому ви сказали, що одного разу я його заберу? – не витримала Надя, протараторивши фразу.

– Бо це правда.

– Але, як? Я за своєю дурістю написала відмову від сина. Щиро сподівалася, що він зможе знайти гідну родину.

– Але він один із небагатьох дітей, хто прожив три з половиною роки в будинку малюка, а потім його перевели сюди. Не без допомоги Ганни Петрівни, звичайно… – Надя опустила очі.

Вимовляти таке вголос виявилося набагато складніше і болючіше, ніж щодня згадувати й прокручувати всі події в голові. Наді здавалося, що її засуджує весь світ.

– Це буде важкий шлях. Але не ти перша, хто бореться за свою дитину, – спокійним тоном сказала Тамара Георгіївна.

– Це неможливо. Забрати сина я можу тільки через суд. А суд віддасть дитину тільки після схвалення опіки. А опіка…

– Надю, я знаю всю цю систему. Я тут дуже давно. Але сидячи у вашій…комірчині, займаючись прасуванням, та пранням – ви нічого не досягнете.

– Не хотіла говорити з вами про це саме зараз, але коли зайшла розмова, то, мабуть, таки скажу, – Тамара Георгіївна замовкла і подивилася на співробітницю.

Надія знову свердлила поглядом підлогу.

– Ганна Петрівна якось сказала мені, що ви добре ладнаєте з дітьми. І вона з вами неодноразово говорила на цю тему, щоб ви перейшли на більш… хорошу посаду.

– Але ви постійно відмовляєтесь. Чому? Я благаю, тільки не кажіть, що справа в освіті. Багато хто вступає вчитися, а потім переходить на іншу посаду.

– Справа ж зовсім в іншому, так? – Тамара Георгіївна склала долоні в замок і пильно подивилася на дівчину.

Надя мовчала. Звісно, ​​річ була в іншому. Тамара Георгіївна виявилася надзвичайно проникливою людиною, вона бачила людей наскрізь.

– І я навіть скажу вам, Надія, у чому саме річ. А в тому, що ви боїтеся реакції сина, коли він дізнається, хто ви насправді. Я маю рацію? Ех, бачу, що маю.

Надя нервово засмикала лівою ногою, не спеціально. Щоб відірватися від неконтрольованого тику, вона почала колупати задирки на пальцях з такою силою, що в деяких місцях відразу проступили крапельки крові.

– Надія, подивіться на мене.

Надя підняла скляні очі на завідувачку. Тамара Георгіївна встала та підійшла впритул до дівчини. Вона подивилася на неї таким пронизливим поглядом, що нога відразу припинила сіпатися.

– Надя, – тон Тамари Георгіївни раптово змінився. – Він знає, що ви його мати.

Дівчина захитала головою і позадкувала. Ні, цього не може бути. Звідки? Хто йому сказав? Невже Ганна Петрівна?

Чи, може, сама Тамара Георгіївна не дотрималася обіцянки? Не може бути. Жоден співробітник не дозволив би собі так травмувати дитину. Але Надя повинна була спитати.

– Як…

– Він сам мені про це сказав. Вам краще сісти.

Тамара Георгіївна акуратно посадила Надю на стілець і налила склянку води. За вікном уже сутеніло, і в кабінеті, де жінки сиділи без увімкненого світла, стало темніти.

– Цього не може бути. Я ніколи не казала йому. Навіть натяку не давала, – Надя схопилася за голову.

Її хітинова оболонка, в яку вона ховалася всі ці роки, раптово впала, оголивши поранену душу.

– Дивно, – Тамара Георгіївна сіла назад на свій диван. – Ви відчуваєте чужих дітей, дієте на них, як чарівна пігулка, але закрилися від власної дитини.

– Він дуже розумний і розважливий хлопчик. І Льоша пам’ятає вас ще з дому малюка, як ви працювали там. А ще він пам’ятає, як ви приходили до нього ночами й просто гладили по голові.

– А тепер він виріс. Розважливий не за роками. А знаєте, що найцікавіше, Надя? Що він усі ці роки мріяв, щоб саме ви були його матір’ю.

– А потім, раптово, він зрозумів, що так воно і є. Ми часто недооцінюємо проникливість дітей. Особливо позбавлених батьківського кохання в цих стінах. Льоша один із таких.

Надя сиділа на стільці, покриваючись липким потом, який відразу охолоджувався і викликав у тілі крижане тремтіння.

– Не віддаляйтесь від нього, Надя. Льоша у такому віці, коли він зможе вас і зрозуміти, і пробачити. Далі буде складніше знайти підхід.

– І боротися за сина, знаючи, що він вас не звинувачує, буде набагато легше. Повірте в мій великий досвід. Кожному треба знати, що на нього чекають і що за нього борються.

Надя зіскочила зі стільця, ніби її щось осяяло.

– Дякую вам, Тамара Георгіївно! Дякую!

Завідувачка посміхнулася. Надя, засліплена новиною, не помітила втому на обличчі Тамари Георгіївни. Дівчина підбігла до дверей.

Вона, звичайно, була рада, але їй було страшно. Дуже страшно постати перед сином у новому статусі. І нікому не розповіси про те, що ти відчуваєш, адже це твій найголовніший і ганебний секрет у житті.

Надя потяглася до дверної ручки й голос завідувачки знову гукнув її, як уранці. Дежавю, не інакше.

– Надя!

Цього разу дівчина обернулася. В очах сяяли вогники надії.

– Попрошу, щоб це залишилося між нами. Я вам дозволяю іноді брати Льошу до себе в “комірчину”, щоб проводити з ним час.

– У вечірній час, коли персоналу на цоколі не буде, ясна річ. Перейдете у виховательське крило, зможете не ховатися.

Надя закивала і вискочила з кабінету завідувачки.

Вона все життя буде згадувати той вечір, коли, повертаючись до себе в «пральню» від Тамари Георгіївни, вирішила зазирнути на поверх до вихованців.

Крізь щілину прочинених дверей вона побачила Льошу, що сидів на своєму ліжку і малював щось олівцями.

Надя не могла відірвати погляд від сина, але зараз, одразу після розмови із завідувачкою, не хотіла показуватися йому на очі. Вона була ще не готова.

Раптом Льоша підвів голову, побачив Надю і широко посміхнувся до неї. А потім узяв малюнок та повернув у її бік.

На ньому було написано яскравими та великими, але нерівними літерами – МАМІ! І саме в цей момент Надя зрозуміла, що вона все зробить, щоб повернути сина – навіть зважиться на фіктивне одруження.

Прочинивши широко двері вона ступила за поріг назустріч сину, який прожогом кинувся до неї. Слова були не потрібні, бо емоції били через край.

З цих перших обіймів і розпочалася справжня боротьба за сина, та за своє щастя. А хто бореться, той обов’язково свого досягне, як і сталося з Надією. Тож хай їм щастить…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки. Читайте з задоволенням!