– Совість у тебе є? – З порога почала вона. — Я все життя на вас з Ігорем працюю, пенсію віддаю на ваші потреби, а ти квартиру затиснула? Та твоя тітка, мабуть, з мужиками крутила, раз такі хороми заробила!
– Квартиру від тітки отримала? Негайно переписуй на мою матір! – Ігор жбурнув документи на кухонний стіл. – Її халупа на околиці розвалюється, дах тече. А ти тут у двокімнатній в центрі житимеш?
– Це моя спадщина, Ігорю! Тітка Віра мені її залишила, не твоїй матері!
– Не смій так про мою матір! Вона все життя на заводі горбатилась, а твоя тітка в конторі просиджувала. Справедливо буде віддати квартиру мамі!
– Справедливо? – я відчула, як усередині здіймається хвиля агресії. – Твоя мати, яка жодного разу за десять років не привітала мене з днем народження?
Ми прожили з Ігорем дванадцять років. Познайомились на заводі – я в бухгалтерії, він слюсарем. Закохалася в його широкі плечі та добру посмішку.
Перші роки жили в орендованій однокімнатній квартирі, накопичували на свою. Я працювала на двох роботах, він брав підробітки.
Надвечір валилися з ніг, але були щасливі – засипали в обіймах на розкладному дивані, мріючи про майбутнє.
Свекруха, Галина Петрівна, з першого дня мене не злюбила.
– Худа, готувати не вміє, дітей не має – це я чула щонеділі, коли приїжджали до неї на обід. Ігор відмовчувався, просив потерпіти – мовляв, мати одна, характер важкий, але відхідлива.
– Мамо, ну годі Олену пиляти, – мляво захищав він мене, накладаючи третю порцію пельменів.
– Я про твоє благо дбаю! Он Маринка, донька Степанових, повернулася з Києва. Така красуня стала, фігура дивовижна! І готує, кажуть, як у ресторані.
Дітей у нас не було. Три роки обстежень, терапія, процедури – лікарі розводили руками. Свекруха в цьому звинувачувала тільки мене.
– Порчена ти, ось діти й не йдуть. Нормальна баба давно б трьох привела!
Тітка Віра, мамина сестра, була повною протилежністю. Дітей вона не мала, чоловіка не стало рано. Вона працювала головбухом у проєктному інституті, завжди елегантна, із зачіскою.
Книги любила, в театр ходила. Коли я плакала після чергового скандалу зі свекрухою, тітка наливала чай з бергамотом і казала:
– Оленко, запам’ятай – ніколи не давай себе образити. Ні чоловікові, ні свекрусі. Ти особистість, а не додаток до чужого життя.
Три місяці тому тітки Віри не стало. Напад. Не встигла навіть “швидку” викликати. Сусідка знайшла за два дні, коли занепокоїлася.
На похороні Ігор стояв поруч, підтримував під лікоть. А через тиждень, коли нотаріус оголосив заповіт, почалося пекло.
– Двокімнатна квартира, сімдесят квадратів, цегляний будинок у центрі? – Ігор свиснув. – Та це ж мільйони чотири, мінімум!
– Тітка все життя там прожила…
– І правильно, що тобі лишила! Продамо, купимо мамі нормальну квартиру, собі машину і ще на відпустку залишиться.
Я здивувалася. Продати квартиру тітки Віри? Там кожен кут пам’ятає моє дитинство – як я ховалася за важкими шторами, як тітка вчила мене пекти шарлотку, як ми дивилися старі фільми на її стародавньому телевізорі.
– Я не продаватиму.
– Що означає не продаватиму? – Ігор спохмурнів. – Ти з глузду з’їхала? Нам ніде жити нормально, мама в розвалюсі, а ти скупишся?
Свекруха приєдналася наступного дня. Приїхала з ранку, навіть не зателефонувавши.
– Совість у тебе є? – З порога почала вона. — Я все життя на вас з Ігорем працюю, пенсію віддаю на ваші потреби, а ти квартиру затиснула? Та твоя тітка, мабуть, з мужиками крутила, раз такі хороми заробила!
– Не смійте так про тітку Віру!
– А що, правда, очі коле? Бездітна була, от і залишила тобі, такій же!
Це був стусан нижче пояса. Я виставила її за двері, а ввечері одержала від Ігоря скандал на три години. Кричав, що я невдячна, що його мати свята жінка, а я егоїстка.
Тиждень ми не розмовляли. Потім Ігор змінив тактику – став лагідним, уважним. Квіти приніс уперше за п’ять років, в ресторан зводив.
– Олено, ну подумай сама. Мама старенька, їй тяжко. А квартира тітки все одно пустує. Давай хоча б маму туди переселимо, а її однокімнатну здавати будемо?
– Ні.
– Та що ти вперлася – ні та ні! Сім’я важливіша за твої принципи!
У квартиру тітки я переїхала за місяць. Ігор довів до жару – то документи на стіл кидав, то адвоката погрожував найняти. Останньою краплею став дзвінок від його мами:
– Слухай сюди, погань! Або ти переписуєш квартиру, або я тобі життя не дам. У мене зв’язки, миттю на вулиці опинишся!
Я зібрала речі за дві години. Ігор був на роботі. Залишила записку: “Квартира залишається моєю. На розлучення подам завтра.”
Квартира тітки зустріла мене тишею і запахом книжок. Я пройшла кімнатами, провела рукою по корінцях у шафі, сіла в її улюблене крісло.
На журнальному столику лежав конверт із моїм ім’ям. Всередині – лист від тітки:
“- Оленко, якщо ти це читаєш, значить, мене вже немає. Квартиру залишаю тобі не просто так. Знаю, як тобі важко з Ігорем та його матір’ю.
– Бачила на твоєму дні народження, як вона тебе принижує, а він відмовчується. Нехай ця квартира стане твоєю фортецею. Нікому не віддай! Віра.”
Я весь вечір проплакала. Наступного дня подала на розлучення. Ігор влаштував істерику в суді, кричав, що я вкрала у його матері квартиру. Суддя втомлено дивилася поверх окулярів:
– Спадщина, отримана у шлюбі за заповітом, поділу не підлягає. Наступна справа!
Минуло пів року. Живу у квартирі тітки, точніше, вже у своїй. Змінила замки, зробила невеликий ремонт.
На письмовому столі тепер стоїть мій ноутбук – влаштувалась у хорошу фірму, зарплата вдвічі вища. Вечорами читаю книги, п’ю чай із бергамотом.
Вчора зустріла Ігоря у крамниці. Схуд, змарнів.
– Олено, може, поговоримо? Я не мав рації…
– Пізно, Ігорю.
– Мама захворіла, – серце. Якби ти тоді віддала квартиру, може, цього не сталося б. Через твою жадібність…
– Через її жадібність, Ігорю. І твоїй. Прощавай.
Розвернулась і пішла. А вдома на мене чекав портрет тітки на стіні, та її улюблене крісло. Сіла, розгорнула книгу. “Ніколи не давай себе образити” – ніби почула її голос.
Я посміхнулася. Вперше за багато років відчула себе вдома. По-справжньому вдома.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?