За два тижні надійшов лист від юристів. Позовна заява про розірвання шлюбу. Підпис Марини – акуратний, знайомий. Адреса позивача – вулиця, яку Андрій у житті не чув. У суді на нього чекав літній юрист із текою документів. – Моя довірителька воліла не бути присутньою. Майнових претензій не має, згодна на розлучення.

Марина поклала слухавку і подивилася на годинник. О пів на дев’яту – зміна закінчилася. За сусідньою касою покупець перераховував здачу втретє поспіль.

– Вибачте, а чек правильний? Щось не сходиться.

– Все правильно. Бажаєте, ще раз проб’ємо?

Марина посміхнулася машинально. За два роки роботи у цьому торговому центрі вона навчилася посміхатися навіть тоді, коли хотілося кричати від утоми. Андрій вважав, що вона цілими днями валяється вдома із пультом у руках.

– Ти хоч уявляєш, як мені одному все тягнути? – казав він щоранку, застібаючи сорочку. – Добре тобі – лежи, дивись телевізор.

– Так, мені добре, – відповіла Марина і подала йому сніданок.

А за пів години сідала в маршрутку і їхала працювати під дівочим прізвищем – Марина Сергієва. Тут її знали, як розлучену жінку, яка підіймає сина-студента.

Сина, якого не було. Чоловіка, якого не було. Натомість – була мета.

Вечорами Андрій розповідав про свої трудові подвиги, розмахуючи виделкою над тарілкою з пельменями. Марина кивала і рахувала в умі: ще тисяча гривень на заначку, ще один день до волі.

– До речі, завтра затримаюся. Важливі переговори.

– З ким переговори?

– Та яка різниця! – Андрій поставив тарілку голосніше, ніж зазвичай. – Не всі ж вдома сидять без діла.

Раніше Марина починала виправдовуватися, пояснювати, що теж утомлюється, що будинок – це теж робота. Тепер мовчала.

Після того вечора два роки тому, коли він при гостях назвав її “баластом на моїй шиї”, щось усередині замкнулося назавжди.

А тим часом в орендованій кімнаті на іншому кінці міста зростав стос документів. Довідка із роботи. Витяг з рахунку.

Договір оренди. Консультації юриста. Марина будувала нове життя по крихтах, поки Андрій будував плани її приниження.

– Чуєш, а твоя дружина чого така таємнича стала? – спитав одного разу сусід Ігор, зустрівши Андрія в під’їзді.

– У якому сенсі?

– Та раніше балакуча була, а тепер — здрастуйте, до побачення – і все. Як чужа.

Андрій знизав плечима. Йому подобалося, що Марина припинила “тріпатися” із сусідами. Менше ганьби для сім’ї.

А Марина тим часом кожних вихідних, поки він спав до обіду, або зустрічався з друзями, переносила в нове житло свої речі. По дві-три речі за раз. Улюблені книги. Фото батьків. Бабусину скриньку. Документи про освіту.

Господарка кімнати, літня вчителька Віра Петрівна, вважала її студенткою заочного відділення, яка готується до захисту диплома.

– Скоро захист? – питала вона, частуючи чаєм.

– Зовсім скоро, – відповіла Марина. – Чекаю лише слушного моменту.

Той четвер почався, як завжди. Андрій пішов на роботу в гарному настрої – свистів у душі, довго вибирав краватку. А повернувся раніше часу з обличчям людини, яка прийняла доленосне рішення.

– Марино, сідай. Поговорити треба.

Вона відклала книжку і подивилася на нього. Андрій пройшовся кімнатою, він любив оголошувати важливі рішення стоячи.

– Я багато думав про нашу родину. Про те, що відбувається між нами.

– І якого висновку дійшов?

– До того, що настав час закінчувати цю виставу. – Андрій зупинився навпроти неї, схрестив руки на грудях. – У мене є жінка. Справжня жінка, яка вміє цінувати чоловіка.

Марина кивнула. Нарешті.

– А ти перетворилася на меблі. Мовчиш, ходиш, але ніби тебе нема. Жодних емоцій, ніякого інтересу до життя.

– Розумію.

– Саме так! Навіть зараз – жодної реакції. – Андрій сплеснув руками. – Нормальна дружина плакала б, кричала, ревнувала. А ти сидиш як… як манекен.

– Тому я ухвалив рішення, – продовжив він урочисто. – Ми розлучаємося. Я подаю документи наступного тижня.

Марина підвелася, підійшла до вікна.

– А квартира?

– Квартира моя. Іпотека на мені, я плачу. Ти знайдеш собі роботу, знімеш щось. Молода ще, впораєшся.

– Аліменти?

Андрій пирхнув:

– Які аліменти? Дітей немає, можеш працювати. Сама себе забезпечуй.

Він чекав на сльози, істерики, благання залишитися. Готувався пояснювати, що рішення остаточне, що нове кохання змінило його життя. Навіть запас фразу про “краще розлучитися друзями”.

Але Марина обернулася від вікна і сказала:

– Добре.

– Що добре?

– Розлучення? Я згодна.

Андрій розгубився. У його сценарії цього не було.

– Тобто, як згодна? Ти розумієш, в якому становищі опинишся?

Марина взяла з комода сумочку, перевірила вміст.

– Розумію. Ключі залишу на тумбочці.

– Стій! – Андрій загородив їй дорогу. – Ти що, серйозно? У тебе нічого немає! Ні грошей, ні роботи, ні житла!

– Я маю все необхідне.

– Що таке? – Андрій підвищив голос. – Що в тебе може бути? Ти два роки вдома сиділа!

Марина подивилася на нього з легкою посмішкою:

– Я два роки готувалася до цієї розмови, Андрію! Дякую, що нарешті її почав.

Двері зачинилися тихо. Андрій залишився один посеред вітальні, де на столі лежала розкрита книжка і стояв кухоль недопитого чаю.

Він підійшов до вікна. Марина переходила дорогу спокійним кроком, не озираючись. У руках – невелика сумочка, більше нічого.

– Алло, Катюш? – Андрій набрав номер тремтячими пальцями.

– Все… так, вільний… Що? Ні, жодних сцен. Погодилася та пішла… Завтра побачимося.

Він повісив слухавку і раптом відчув не полегшення, а якусь порожню тривогу. Неначе виграв у грі, правила якої не зрозумів.

Наступного дня Катя приїхала подивитися квартиру. Захоплювалася ремонтом, робила селфі біля панорамного вікна, планувала, де поставити свої речі.

– А де одяг твоєї колишній? Шафа майже порожня.

Андрій відчинив дверцята і завмер. Тільки його костюми та сорочки. Марининих суконь, блуз, туфель – нічого не було.

– Забрала, мабуть.

– Коли встигла? Ви ж учора лише поговорили.

Андрій пройшов у ванну – половина полиць порожня. На кухні немає її улюбленого кухля “Кращій вчительці”. У вітальні зникли книги, світлини, навіть кімнатні квіти.

– Дивно, – сказала Катя. – Наче її тут ніколи й не було.

Увечері Андрій почав дзвонити. Мобільний Марини недоступний. Соцмережі – обліковий запис видалено. Він спробував згадати, де працювали її подруги, як звали колег із колишньої роботи. Не міг.

Подзвонив сусідці, тітці Олені:

– А Марина наша куди зникла?

– То вона ж місяць тому говорила – до родичів їде. В інше місто. Каже, тут набридло все.

– Місяць тому?

– Ну, так. Я ще здивувалася – така тиха завжди була, а тут раптом стала рішуча.

Андрій опустив слухавку. Родичі в іншому місті? Марина наче нікого не мала… Чи він просто не знав?

За два тижні надійшов лист від юристів. Позовна заява про розірвання шлюбу. Підпис Марини – акуратний, знайомий. Адреса позивача – вулиця, яку Андрій у житті не чув.

У суді на нього чекав літній юрист із текою документів.

– А де сама Марина?

– Моя довірителька воліла не бути присутньою. Майнових претензій не має, згодна на розлучення.

– Але ж я хочу з нею поговорити!

– Навіщо? Все оформлено згідно із законом.

Штамп. Підпис судді. Шлюб розірваний.

Андрій вийшов із будівлі суду і вперше за місяць спробував чесно відповісти собі на запитання: коли він востаннє уважно дивився на дружину?

Не кидав швидкоплинний погляд, а саме дивився – у вічі, намагався зрозуміти, про що думає? Не пам’ятав.

На зупинці побачив жінку зі схожою ходою. Наздогнав:

– Марино?

Незнайомка обернулася з подивом:

– Ви помилилися.

Вдома Катя накривала святковий  стіл. Свічки, червоне сухе, фірмовий салат.

– Відзначаємо твою свободу! Тепер ми можемо жити разом!

Андрій дивився на неї – молоду, вродливу, закохану – і думав про те, що ще вчора вважав себе розумною людиною.

– Катюш, а ти знала, що Марина працювала?

– Твоя колишня? Де?

– Не знаю де. Але працювала. І гроші збирала. І все планувала.

Катя спохмурніла:

– Андрію, яка тепер різниця? Забудь про неї.

– Я думав, вона сидить удома. А вона два роки готувалася.

– До чого готувалася?

– До того, щоб я сказав їй те, що сказав.

Вночі, лежачи поряд зі сплячою Катею, Андрій згадував останній рік життя з Мариною. Як вона припинила питати, де він пропадає вечорами.

Як байдуже кивала на його розповіді про роботу. Як погоджувалася з усіма його рішеннями, не сперечаючись.

Він вважав це за покірність. А це була підготовка до свободи.

Поки він репетирував про їхнє розставання, вона будувала нове життя. Поки він думав, як болючіше її принизити, вона спокійно збирала документи для розлучення.

– Я два роки готувалася до цієї розмови, – сказала вона.

Отже, два роки тому, того вечора, коли він назвав її баластом, щось змінилося назавжди. Він думав – зламав її. А зламав лише її ілюзії.

Андрій обернувся до вікна, за яким світилися вогні чужих квартир. В одній із них зараз сидить Марина. П’є чай із нового кухля і планує завтрашній день. Спокійна, вільна, нарешті чесна сама із собою.

А він лежить поряд із жінкою, яку місяць тому вважав головною перемогою свого життя, і вперше не знає, що буде завтра.

– Я знищу тебе розлученням, – думав він тоді.

Не знав, що вона вже знищила все, що могло постраждати. Залишилася тільки Марина, яку він ніколи не знав.

І яка виявилася сильнішою за нього…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.