— Кохання — це добре, — кивнула жінка. — Але сім’я — це побут. Кожен день. А побут — це вміння вести господарство, готувати, прибирати. Оля цього не вміє. Я за неї все робила. — Навчиться. — У тридцять років? Запізно. — Добре, — нарешті сказав чоловік. — Я зрозумів вашу позицію. Але рішення приймати не вам.

Чашки різко, майже загрозливо, задзвеніли об блюдця.

Валентина Григорівна розставляла сервіз — той самий, порцеляновий, що діставався тільки в особливих випадках.

Сьогодні був саме такий випадок.

— Олю, де серветки? Полотняні, не паперові! — голос прорізав тишу кухні, як ніж масло.

Дочка кинулася до шафи, поспішно перебираючи стоси білизни.

Тридцять років, а все ще бігає на перший окрик.

Руки тремтіли — зовсім трохи, але мати напевно помітила.

— Не метушися. Чоловіки це відчувають.

Оля мовчки розклала серветки біля тарілок. Кожну — строго паралельно краю столу.
Так, як вчила мати. Так, як правильно.

— Він прийде о сьомій? — уточнила жінка, поправляючи скатертину.

— О сьомій.

— Прізвище його яке?

— Мамо, я вже казала. Вороненко. Сергій Вороненко.

— Вороненко… — жінка смакувала кожен склад. — Професія?

— Програміст. У нього своя невелика компанія.

— Невелика. Зрозуміло. — У голосі пролунало розчарування. — Вік?

— Тридцять п’ять.

— Був одружений?

— Ні.

— У тридцять п’ять не одружений? — брови злетіли вгору. — Підозріло. Або мамин синочок, або…

— Мамо, не починай, будь ласка.

— Що «не починай»? Я піклуюся про тебе. Хто ще про тебе подбає?

Оля поставила на  стіл вазочку з печивом.

Мати купила найдорожче ,в красивій упаковці. Для вистави. Тому що це була саме вистава.

Валентина Григорівна готувалася до неї весь тиждень з тих пір, як дочка боязко повідомила про бажання познайомити її з «однією людиною».

— Однією людиною! — пирхнула тоді мати. — У твоєму віці знайомлять з нареченими, а не з «однією людиною». Хоча, звичайно, після тридцяти вже не особливо вибирають.

Стіл накритий, як для царського прийому. Сама — в найкращій сукні, з акуратною зачіскою.

Але Оля знала: під зовнішньою привітністю ховається холодний розрахунок. І контроль. Постійний контроль.

Дзвінок у двері пролунав рівно о сьомій.

— Іду! — Оля кинулася до передпокою, але мати випередила її.

— Я відкрию. Господиня будинку — я.

Сергій виявився саме таким, яким Оля його і описувала.

Середнього зросту, приємне обличчя, скромна посмішка. У руках — букет хризантем для господині будинку і коробка цукерок.

— Дуже приємно, Валентино Григорівно, — він простягнув руку для рукостискання. — Сергій.

— Ласкаво просимо, — жінка потиснула руку, оцінюючим поглядом дивлячись на гостя. — Проходьте, проходьте. Чай вже готовий.

За столом почалося те, чого Оля боялася найбільше. Допит під виглядом світської бесіди.

— Розкажіть про себе, Сергію. Де народилися, вчилися?

— Я місцевий. Закінчив Національний технічний університет, працюю програмістом.

— Непогано, — кивнула мати. — А батьки?

— Мама викладала в школі, тато — інженер на заводі.

— Живі-здорові?

— Слава Богу, так.

— А чому досі холостяк? У вашому віці вже давно пора сім’ю мати.

Оля поперхнулася чаєм.

Почалося.

— Робота багато часу забирала, — спокійно відповів Сергій. — Бізнес будував. А тепер ось зустрів Олю.

Він поглянув на молоду жінку тепло, з ніжністю. Та почервоніла.

— Бізнес… — простягнула господиня. — А що за бізнес?

— Ми спеціалізуємося на автоматизації складських процесів. Не дуже романтично, але затребувано.

— Доходи стабільні?

— Мамо! — благально сказала Оля.

— Що «мамо»? Нормальне питання. Я повинна знати, за кого моя дочка виходить заміж.

— Все гаразд, — посміхнувся Сергій. — Я зможу забезпечити сім’ю.

— А квартира у вас є?

— Двокімнатна, невелика, але своя.

— Машина?

— Є. Не нова, але надійна.

Питання сипалися одне за одним. Про зарплату, плани на майбутнє, ставлення до дітей, до працюючих жінок.

Сергій відповідав терпляче, але Оля бачила: він починає напружуватися.

— А шкідливі звички у вас є? — подалася вперед господиня.

— Мамо, досить, — тихо сказала Оля.

— Нічого не досить! Я маю право знати, з ким моя дочка зв’язується.

«Зв’язується». Немов мова йшла про сумнівну компанію, а не про нареченого.

Чоловік допив чай, акуратно поставив чашку на блюдце.

— Валентино Григорівно, я розумію вашу стурбованість. Будь-яка мати турбується за дочку. Але, можливо, деякі питання краще мені обговорити з Олею?

— З Олею? Чому це? — спалахнула жінка. — Ми ж сім’я! У нас немає секретів один від одного. Правда, Оленька?

Дочка мовчала, дивлячись у тарілку. Щоки горіли від сорому.

— Якщо ви збираєтеся одружитися з моєю дочкою, то повинні розуміти: вона не одна.
У неї є мати. Яка все життя про неї дбала, працювала, щоб дати освіту…

— Мамо, не треба…

— Треба! Нехай знає, що отримує. Дівчинку не з вулиці, а з пристойної родини. Я, між іншим, педагог. Все життя дітей виховувала.

Сергій кивнув:

— Я це ціную. І поважаю вашу турботу про Олю.

— Ось саме, турботу. А що виходить? Я тридцять років життя на неї витратила, а вона — хоп! — і вийшла заміж за першого-ліпшого.

— Він не перший-ліпший! — не витримала Оля.

— А хто? Ви скільки зустрічаєтеся? Місяць? Два?

— Чотири місяці, — прошепотіла дочка.

— Чотири місяці! — сплеснула руками мати. — Боже мій! За чотири місяці хіба можна людину пізнати?

— Можна, якщо є бажання, — спокійно зауважив наречений.

— Бажання! — пирхнула господиня. — А ви знаєте, що Оля з дитинства хвора? Що у неї проблеми з тиском? Що вона не вміє готувати як слід?

— Мамо!

— Що «мамо»? Нехай знає правду! А то потім буде говорити, що ми його обдурили.

Чоловік подивився на Олю з ніжністю:

— Я знаю, яка вона. І кохаю саме таку.

— Кохання — це добре, — кивнула жінка. — Але сім’я — це побут. Кожен день. А побут — це вміння вести господарство, готувати, прибирати. Оля цього не вміє. Я за неї все робила.

— Навчиться.

— У тридцять років? Запізно.

Запала незручна тиша. Сергій дивився на Олю, та — у тарілку. Валентина Григорівна мовчки тріумфувала.

— Добре, — нарешті сказав чоловік. — Я зрозумів вашу позицію. Але рішення приймати не вам.

— Як це не мені? — обурилася жінка. — Я мати!

— Але Оля — доросла людина.

— Доросла! — розреготалася мати. — Та вона й кроку без мене ступити не може! Хто їй роботу знайшов? Я! Хто їй допомагав писати диплом? Я! Хто…

— Мамо, замовкни! — вибухнула Оля.

Слова зависли в повітрі. Дочка ніколи не підвищувала голос на матір. Ніколи.

— Що ти сказала? — зблідла жінка.

— Я сказала — замовкни. Досить мене ганьбити.

— Ганьбити? Я тебе ганьблю?

— Так! Влаштовуєш допит, випитуєш про гроші, розповідаєш про мої хвороби!

— Я піклуюся про тебе!

— Ти мене контролюєш! Все життя контролюєш!

Сергій обережно встав з-за столу:

— Може, мені краще піти? Ви розберіться між собою…

— Ні! — Оля схопила його за руку. — Залишся.

— Залишся, — отруйно передражнила мати. — Послухай, яку невдячну дочку я виростила.

— Невдячну? — у Олі тремтів голос. — Я все життя робила те, що ти хочеш! Вступила до інституту, який ти вибрала! Працюю там, де ти влаштувала! Не даєш зітхнути, з дому не відпускаєш!

— Не відпускаю? Та хто тебе тримає? Двері не зачинені!

— Зате замкнений мозок! Ти мені тридцять років вселяла, що я без тебе пропаду! Що я нічого не вмію, ні на що не здатна!

— Тому що це правда!

— Неправда!

Оля встала, підійшла до вікна. Руки тремтіли, але голос став твердішим:

— Я виходжу заміж за Сергія. І з’їжджаю від тебе.

— Куди? — зареготала мати. У двокімнатну? Та ти там з розуму зійдеш!

— Не зійду.

— Зійдеш! Через місяць приповзеш назад! Будеш просити вибачення!

— Не буду.

— Будеш! Тому що ти слабка! Залежна! Інфантильна!

Сергій не витримав:

— Досить! Не можна так говорити з дочкою!

— А ви не лізьте! — розлютилася жінка. — Це наші сімейні справи!

— Тепер і мої теж, — твердо сказав він.

— Чудово! — заплескала в долоні мати. — Прекрасно! Тоді йдіть обидва! Тільки врахуйте — назад дороги не буде!

— Що ти маєш на увазі? — повернулася Оля.

— Маю на увазі, що якщо ти підеш, то більше не будеш моєю дочкою. Спадщини не отримаєш. Квартиру продам, гроші витрачу. І розмовляти з тобою не буду.

— Мамо…

— Я тобі не мама! Мати — це та, яку люблять і підтримують. А ти мене зраджуєш!

— Я не зраджую! Я просто хочу жити своїм життям!

— Своїм життям! — передражнила жінка. — А хто тобі це життя дав? Хто піднімав, годував, одягав?

— Ти. Але це не означає, що я повинна бути твоєю власністю!

— Значить! Саме це і означає! Я в тебе стільки вклала!

— Я не інвестиція! Я людина!

— Людина? — розреготалася мати. — Людина, яка кидає матір!

— Я не кидаю! Я виходжу заміж!

— Одне й те саме!

Сергій підійшов до Олі, обійняв за плечі:

— Ходімо. Не варто продовжувати цю розмову.

— Так, ідіть! — крикнула господиня їм услід. — Ідіть! Тільки пам’ятайте — я попереджала!

У передпокої Оля поспішно одягала куртку. Руки тремтіли так сильно, що не виходило застебнути ґудзики.

— Дай я допоможу, — тихо сказав Сергій.

— Дякую. І вибач за… за все це.

— Немає за що вибачати. Розумію, як тобі зараз важко.

— Вона не завжди така. Просто… боїться мене втратити.

— Знаю. Але це не дає права так поводитися.

Вони вийшли на сходовий майданчик. З-за дверей долинали ридання. Вони спускалися сходами мовчки. Біля під’їзду наречений зупинився:

— Олю, якщо хочеш ще подумати…

— Не хочу, — перебила вона. — Я думала тридцять років. Досить.

— Тоді поїхали до мене. Обговоримо, як далі жити.

— Поїхали.

Вони сіли в машину. Чоловік завів мотор, але не рушив з місця.

— Щось не так? — запитала Оля.

— Дивлюся на вікна. Твоя мати стоїть і дивиться на нас.

Оля підняла голову. У вікні кухні маячила знайома постать.

— Махає? — запитала вона.

— Ні. Просто стоїть.

— Тоді поїхали. Нехай стоїть.

Машина рушила з місця. Оля не озиралася.

А в квартирі на п’ятому поверсі Валентина Григорівна стояла біля вікна і дивилася, як зникають у ночі задні вогні автомобіля. Потім пройшла в кімнату дочки, сіла на ліжко.

Все було на своїх місцях. Книги, які вона вибирала. Одяг, який купувала. Диплом на стіні — той самий.

Тридцять років вона формувала це життя. Тридцять років була центром всесвіту для єдиної близької людини. Тепер центр змістився.

Через рік Валентина Григорівна сиділа в тій же кухні, за тим же столом. Але тепер  стіл був накритий тільки для однієї людини.

Дочка не дзвонила. Не приходила.

Жінка знала від сусідів, що Оля вийшла заміж. Що народила сина.

Онук. У неї є онук, якого вона ніколи не бачила.

Вона допила остиглий чай, прибрала чашку в мийку. Пройшла в кімнату, увімкнула телевізор. Черговий серіал про сімейні драми.

Валентина Григорівна вимкнула телевізор і пішла спати. Завтра буде ще один день. Такий же порожній і самотній, як сьогодні.

Вона домоглася свого — дочка дійсно дізналася, як це — жити без матері. Правда, і сама дізналася, як це — жити без дочки.