Рита готувала вечерю, коли вхідні двері відкрилися, додому повернувся чоловік. Вадим був не один, з ним прийшла його сестра. Як тільки вони зайшли в коридор, брат та сестра почали сваритися. – Що у вас сталося? – вийшла в коридор Рита. – Що у нас сталося?! – вигукнув Вадим. – Ти зараз дізнаєшся! Чоловік кинувся у спальню, повернувся з порожньою валізою у руках, і поставив її перед дружиною. – Збирай свої речі! І вимітайся звідси! – скомандував він. – Вадиме?! Чому ти мене виганяєш?! – Рита зі сльозами на очах, здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається.

Рита готувала вечерю, коли вхідні двері відкрилися, додому повернувся чоловік. Вадим був не один, з ним прийшла його сестра. Як тільки вони зайшли в коридор, брат та сестра почали сваритися. – Що у вас сталося? – вийшла в коридор Рита. – Що у нас сталося?! – вигукнув Вадим. – Ти зараз дізнаєшся! Чоловік кинувся у спальню, повернувся з порожньою валізою у руках, і поставив її перед дружиною. – Збирай свої речі! І вимітайся звідси! – скомандував він. – Вадиме?! Чому ти мене виганяєш?! – Рита зі сльозами на очах, здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається.

«Господи! І треба ж мені було вляпатися в цю сімейку? Де були мої очі? – думала Рита, дивлячись на озлоблені обличчя.

Чоловік і завиця кілька хвилин тому влетіли в квартиру і почали сваритися, перекрикуючи один одного, так що неможливо було зрозуміти жодного слова.

Першою замовкла Віка. За хвилину – Вадим.

– Ну що? Заспокоїлась? – запитала Рита. – А тепер послухайте мене. Ти, Віка, подзвонила мені о п’ятій годині, рівно за годину до закінчення робочого дня, і заявила – не попросила, а саме заявила – що я маю забрати твоїх дітей із дитячого садка. Я тобі сказала, що не зможу цього зробити, бо працюю до шести, а сьогодні, можливо, мені доведеться затриматись. Ти кинула слухавку. Через кілька хвилин мені зателефонував Вадим і почав вимагати, щоб я відпросилася з роботи, забрала його племінників і посиділа з ними, доки не прийде Віка. Я тобі сказала те саме, а ти почав сваритися на мене так, що мої колеги стали на мене озиратися. Довелося припинити розмову.

– Тобі було важко відпроситися на півгодини раніше? – знову підвищив голос Вадим.

– Я тобі вже пояснювала, що у нас існує обов’язкова вимога: якщо співробітник почав працювати з новим блоком інформації, то він має закінчити роботу з ним цього ж дня – жодного перенесення на завтра. Я не могла покинути розпочату роботу. Закінчила лише о шостій п’ятнадцятій.

– Нічого б не сталося з твоїми папірцями, якби вони почекали до завтра, – гаркнув чоловік.

– З папірцями, може, й нічого не сталося б, а я за порушення втратила б премію, яка складає тридцять відсотків зарплати, – спокійно пояснила Рита. – І взагалі, ти, Віка, останнім часом дуже часто приводиш своїх дітей до нас. Цього місяця вже тричі. А я ж не нянька – у мене свої справи, свої плани, і я не маю наміру їх міняти тільки тому, що тобі захотілося посидіти з подружками в кафе або провести час зі своїм приятелем. Якщо тобі потрібно з кимось залишати дітей, наймай няньку. А сюди їх більше не приводь.

– Та ти розумієш, що ти наробила? – знову вигукнула Віка. – Тепер Ігор зможе забрати у мене дітей!

А сталося ось що.

Віка зламала ніготь. Вранці, у п’ятницю. А у суботу у неї була запланована зустріч із подругами. Що робити? Вона вмовила Світлану, свого майстра, знайти для неї віконце. Світлана знайшла – о шостій вечора. Але в цей час треба було забирати дітей із садка.

Хто це зробить? Звісно, ​​Рита – дружина брата!

Отримавши відмову, Віка поскаржилася на родичку братові. Їй і на думку не могло спасти, що ця нахаба не послухається чоловіка!

Тому Віка зі спокійною душею вирушила до салону, а там вимкнула телефон – тут також були свої правила.

Коли вона його знову включила, побачила по три пропущені від кожної виховательки та повідомлення від Ігоря – колишнього чоловіка: «Діти у мене. Подумай, а чи потрібні вони тобі?

Віка все зрозуміла: не додзвонившись до неї, вихователі середньої та підготовчої груп почали дзвонити батькові – Ігорю. Він приїхав і забрав Катю та Стаса.

А по телефону колишній чоловік сказав, що хоче взагалі забрати їх собі – їй вони, зважаючи на все, не потрібні, а Олена – його нинішня дружина – не проти виховувати його дітей.

– Правильне рішення, – сказала Рита. – Ігор – добрий батько, а Олена – дуже приємна жінка. Принаймні, у дітей буде постійний будинок, і вони не будуть у вихідні та свята кочувати по квартирах ваших родичів та подруг Віки. Ти ж їх, наче кошенят, на перетримку здаєш.

І знову почалася сварка.

«І це мій чоловік! Людина, яка всього рік тому запевняла, що любить мене, що готова все життя носити мене на руках! – подумала Рита. – Куди це поділося?

Перші чотири місяці після весілля все було начебто нормально. Потім не стало свекрухи. Рита не була особливо близька до неї – надто мало часу минуло. Але тепер вона розуміє, що Наталя Павлівна, мабуть, була найадекватнішою людиною у цій родині. Чого не можна сказати про батька Вадима та Вікі.

Роман Євгенович – пенсіонер, у шістдесят років пішов із заводу, де працював, та засів вдома. Чомусь чоловік вирішив, що пенсія – це абсолютний відпочинок, який він заслужив усією своєю попередньою працею. Він не робив нічого: вставав вранці, йшов на кухню, де з’їдав приготований дружиною сніданок. Якщо щось було холодне і йому доводилося самому ставити тарілку в мікрохвильову піч, увечері на дружину чекала сварка. Цілий день він проводив біля телевізора, час від часу підходячи до холодильника за черговою банкою пінного. Приносила з магазину продукти, готувала, прибирала, прала і виносила сміття дружина. І це при тому, що вона ще працювала. Наталя Павлівна була на чотири роки молодшою ​​за чоловіка.

А коли її не стало, з’ясувалося, що свекор не бажає обслуговувати себе сам.

– Нехай твоя дружина приходить до мене – приготує, дня на два, підлогу помиє, випере. Я що сам маю все це робити? – заявив батько Вадиму.

– Чому це маю робити я? Роман Євгенович має дочку, – сказала Рита, коли чоловік передав їй слова батька. – Суп зварити – добре, я можу. А прати не буду.

Одного разу Рита сходила до свекра, щоб приготувати обід, але повернувшись додому, сказала чоловікові, що більше туди не піде.

– Невже тобі важко? – обурився Вадим.

– Ні. Зовсім не важко, але не піду. Я зварила суп, насмажила котлет. А твій тато зайшов на кухню, сказав: «Добре, а тепер підлогу помий», – і погладив мене нижче спини. Я одразу пішла. Тож нехай до нього Віка ходить, якщо захоче.

Згадуючи все це, Рита сама дивувалася: «Що я тут роблю? Чому раніше не пішла? Адже вже ясно, що жодної родини у нас із Вадимом не вийде»?

А Віка тим часом інструктувала її:

– Якщо Ігор піде до суду та проситиме, щоб дітей віддали йому, ти будеш свідком з мого боку. Скажеш, що це не я, а ти забула забрати дітей із садка. Ти ж іноді забирала їх, вихователі це підтвердять. І цього разу я теж на тебе поклала надію, значить, це не я, а ти винна.

– Віка, не треба мене вчити. Якщо я й піду до суду, то обманювати точно не стану. Адже тобі, дійсно, діти не потрібні. Тобі потрібні аліменти, які Ігор платить. Вадиме, ти ж сам казав, що аліменти на дітей більші за зарплату, яку отримує Віка у своїй конторі. Чи не так?

– Тільки спробуй таке сказати! – вигукнула Віка.

– А що ти мені зробиш? – посміхнулася невістка.

– Вона нічого, – відповів за сестру Вадим, а я зроблю.

– Що?

– Я тебе з квартири вижену. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що я взяв її в іпотеку за місяць до нашого весілля, і вона оформлена на мене, – нагадав Риті чоловік.

– І що?

– А те! – відповів Вадим.

Потім він пройшов у спальню, дістав з шафи велику дорожню сумку і сказав Риті:

– Збирай своє барахло, і щоб я тебе тут більше не бачив.

Рита мовчки почала складати свої речі. Все, звичайно, не вмістилося – все-таки вона жила в цій квартирі вже рік.

Віка з усмішкою спостерігала, як невістку виганяють з дому.

– За рештою прийду пізніше, – сказала Рита і, підхопивши сумку, вийшла з квартири.

Три дні вона прожила у готелі, а потім зняла невелику студію.

Її зарплата дозволяла зняти і більш комфортне житло, але Рита порахувала, що цілком обійдеться і цим, а гроші ще знадобляться – треба буде купувати свою квартиру.

Вадим подзвонив їй за десять днів:

– Може, вистачить вже нісенітницею займатися? Повертайся додому.

– Дякую. Ні. Нажилася вже. На тому тижні подала на розлучення.

– Що? Ти що геть не розумна!

– Ні, навпаки, розум до мене повернувся. А не рохумною я була тоді, коли за тебе заміж погодилася вийти. Зустрінемось у суді.

– Чому в суді? Дітей немає, ділити нема чого. Таких ЗАГС розлучає. Якщо обидва згодні. А я не згоден.

– Ось тому я й подала заяву до суду, – відповіла Рита.

Вона знала, чому Вадим зателефонував саме зараз і чому він проти розлучення: настав час вносити наступний платіж за іпотекою, а це майже половина його зарплати. Раніше, коли вони жили разом, вони віддавали в банк усю його зарплату, а жили на те, що заробляла Рита. Тепер Вадиму доведеться економити.

Він ще не знав головного: у суді Рита отримає половину іпотечних платежів, які вони внесли до банку за цей рік, а це майже двісті сімдесят тисяч.

Коли Вадим дізнався про позов Рити, він був не в собі, але зробити нічого не зміг. Все згідно із законом.

Зате Віка була задоволена: брат тепер був у її розпорядженні.