– Ну що, красуне, готова стати дружиною найкращого чоловіка на світі? – забігла до кімнати її подруга Ліля з телефоном у руці.
– Ну що, красуне, готова стати дружиною найкращого чоловіка на світі? – забігла до кімнати її подруга Ліля з телефоном у руці.
Ганна стояла перед дзеркалом, утримуючи подих. Її серце шалено калатало, а пальці ледь не тремтіли від хвилювання.
Біла сукня в тонких мереживах ідеально підкреслювала її фігуру, ніби була створена спеціально для неї.
Завтра вона мала вийти заміж за чоловіка, якого вважала ідеалом.
Ганна засміялася:
– Боюся, завтра плакатиму. Тільки не від страху, а від щастя.
Вона справді вірила, що їй пощастило. Артем був не просто дбайливим, надійним та забезпеченим.
Він завжди пам’ятав, якому чаю вона воліє, привозив ліки при застуді, заїжджав з квітами навіть у будні. Вона відчувала себе поруч із ним, як у кіно про кохання.
До вчорашнього дня. До тієї самої зустрічі.
Все почалося, коли Ганна вийшла із салону, де затвердили останні нюанси декору для весілля. Вона поспішала на трамвай, коли з провулка до неї зробила крок жінка похилого віку. Обличчя у неї було блідим, усе поцятковане зморшками, губи тремтіли.
– Дівчинко, це тобі, – простягла жінка складений вчетверо аркуш паперу і так само раптово зникла за рогом, наче розчинилася в повітрі.
Ганна остовпіла. Кілька секунд вона просто стояла, дивлячись на папірець у руці.
– Що за маячня? – пробурмотіла вона, розгортаючи папір.
На ньому нерівним почерком було виведено: “Він не той, за кого себе видає. Якщо хочеш знати правду – приїжджай за цією адресою”. Внизу вказано будинок у якомусь забутому богом селі.
– Жах якийсь, – скривилася Ганна. – Напевно, хтось обізнався.
Вона кинула записку в сумку, але тривожне відчуття не зникло. Увечері, поки Артем був у друзів на парубочій вечірці, Ганна дістала аркуш і знову перечитала лист.
Адреса викликала дивне почуття: надто виразно спливли асоціації з детективами та таємницями.
– Збожеволіла. Куди я зібралася? – вилаялася Ганна, але вже вбивала маршрут у навігатор.
Наступного ранку, нікому нічого не сказавши, вона поїхала. Дорога зайняла майже три години. Село виявилося похмурим, ніби застрягло у часі.
На одній із вулиць Ганна знайшла потрібну хату – облуплену, зі скрипучим ґанком і перекошеною хвірткою.
– Дурниця якась… – пробурмотіла вона, але все ж штовхнула двері.
– Я знала, що ти приїдеш, – долинув голос із глибини кімнати.
Ганна здригнулася. На порозі стояла та сама жінка, одягнена тепер у чисту блузу та довгу спідницю.
– Хто ви? Що ви хотіли мені сказати? – різко спитала Ганна.
Жінка запросила її всередину, посадила на старенький диван.
– Мене звуть Валентина Сергіївна. Я – мати Артема. Але ми з ним давно не спілкуємось.
Ганна насупилась:
– Він казав, що мати померла…
Жінка сумно посміхнулася:
– Так простіше. Йому не вигідно, щоб ти знала правду. Тож я сама прийшла. Інакше, ти повторила б долю однієї дівчини, на ім’я Олена.
Ганна зблідла. Жінка продовжила:
– Мій син… умів бути привабливим. Він завжди добивався свого. Якось він втерся в довіру до дочки великого бізнесмена, щоб потрапити до справ компанії.
– Коли дівчина зрозуміла, що почуття лише прикриття, вона пішла. За місяць її батька заарештували. Бізнес розвалився.
– Сама Олена потрапила до божевільні. Я тоді зрозуміла, що мій син перейшов межу. Намагалася зупинити. Він вигнав мене.
Ганна не могла повірити:
– Але ж Артем… він такий дбайливий, він не здатний…
– Він уміє любити. Поки ти йому потрібна. Поки ти – квиток до чогось. Ти донька Владислава Миколайовича? Того самого, хто тримає мережу готелів?
Ганна кивнула, не відриваючи погляду.
– Саме так. Йому потрібні акції. Він уже знає, що твій батько готовий підписати дарчу в день весілля.
Світ Ганни похитнувся. Вона подякувала жінці, пообіцяла подумати. Весь шлях додому пройшов у тиші. Вона не могла ні їсти, ні спати.
Намагалася знайти хоч щось в інтернеті. Ім’я Артема випливало рідко, але в одній статті згадувався дивний злив інформації, що збігався з розповіддю Валентини.
Вранці, в день весілля, Ганна відключила телефон і… поїхала. Без пояснень. Лише залишила батькові листа на пошті. У ньому – короткий виклад всього, що дізналася.
Батько був лютий. На нього дивилися десятки гостей, дивуючись, де наречена.
– Вона поїхала. Одна, – прошепотіла мати.
– Що значить поїхала? А подарунки? А документи? – спалахнув Артем.
Але Владислав Миколайович відкрив лист доньки. З кожним рядком його обличчя ставало похмурішим. Наприкінці він відсунув папери про передачу акцій:
– Весілля не буде.
– Але чому?! Це все тимчасово. Ми зачекаємо! Я її люблю! – Артем намагався триматись.
– Ти більше не з’явишся у нашому житті, – відрізав Владислав.
Минуло два місяці. Ганна винайняла скромну квартиру, влаштувалася працювати в художній фонд. Там вона познайомилася з Павлом – простим, але світлим чоловіком.
Він не дарував обручки за мільйони, але носив гарячу каву, коли в неї боліла голова. Не купував машини, але читав вірші та смішив її до сліз.
Якось, повертаючись додому, вона побачила, як на лавці біля під’їзду сидить Валентина Сергіївна. У руках целофановий пакет, на обличчі втома.
– Я винайняла для вас квартиру. Там чисто і тепло. Хочете пожити, як людина? – спитала Ганна, не чекаючи пояснень.
Жінка заплакала.
– Я не прошу.
– Я не жалкую. Ви мене врятували. Нехай це буде нашою таємницею.
Час минав. Павло виявився не принцом, а людиною. З ним Ганна не відчувала тривоги. А коли він зробив пропозицію – без ресторанів і салютів, просто в парку, тримаючи її за руку, – вона не сумнівалася жодної секунди.
Іноді вона згадувала Артема. І те весілля, що не відбулося. Але щоразу, дивлячись у вічі Павла, знала, що вибрала правильно.
Кохання – не в каблучках та лімузинах. А в чесності. У доброті. У тому, хто не бреше навіть, коли правда не вигідна.
І в тому, хто не віддасть тебе за відсотки в батьковій компанії…
Як вважаєте, слушно вчинила Ганна? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?