Світлана повернулася додому з роботи. Жінка зайшла в коридор, як раптом почула, що в кімнаті, за зачиненими дверима її чоловік Ігор з кимось розмовляє по телефону. Світлана одразу зрозуміла, що розмовляє він зі своєю матірʼю. – Так, мамо, без проблем! Все зробимо. Світлана не буде проти, – почула уривок розмови жінка. – Не буду проти? Щодо чого? – не зрозуміла вона. Світлана підійшла ближче до дверей, причаїлася, прислухалася до розмови чоловіка та свекрухи і…ахнула від почутого.
Світлана повернулася додому з роботи. Жінка зайшла в коридор, як раптом почула, що в кімнаті, за зачиненими дверима її чоловік Ігор з кимось розмовляє по телефону. Світлана одразу зрозуміла, що розмовляє він зі своєю матірʼю. – Так, мамо, без проблем! Все зробимо. Світлана не буде проти, – почула уривок розмови жінка. – Не буду проти? Щодо чого? – не зрозуміла вона. Світлана підійшла ближче до дверей, причаїлася, прислухалася до розмови чоловіка та свекрухи і…ахнула від почутого.
Кімната у квартирі Людмили Павлівни була схожа на склад забутих речей. Не просто кімната – мавзолей материнства, куди ще не ступала ніжка дитини. Три колиски, як примарні карети, тіснилися біля стіни.
Розібране ліжечко, пеленальний стіл, стільчик для годування, гойдалка – все це, вкрите шаром пилу та добрих намірів, заповнювало простір. Вісім величезних баулів, напханих ганчір’ям, доповнювали краєвид. І над усім цим царювала Людмила Павлівна з непохитною вірою у світле майбутнє.
– Поступово відвеземо на дачу, – всоте заявляла вона, розмахуючи рукою у бік завалу. – Упакуємо у щільний поліетилен – і хай лежить! Це ж золото, Аліно, золото! Коли в тебе буде малюк, все знадобиться. Заощадиш купу грошей!
Аліна, двадцятитрирічна дочка, що тільки-но отримала диплом і ключі від своєї першої орендованої квартири, дивилася на цей «золотий запас» з розпачом. Її очі, сповнені планів на кар’єру, подорожі та здобуття незалежності, не бачили тут нічого, окрім запорошеного тягаря.
– Мамо, ну ти що! – не витримала вона. – Про яку дитину йдеться? У мене зараз і чоловіка в проєкті немає! Я тільки почала жити! Хочу працювати, побачити світ, стати на ноги… Років за десять, може, я про це подумаю. А може, взагалі не захочу! І якщо вирішу – куплю все нове та гарне, а не музейну спадщину!
Людмила Павлівна ображено надула губи.
– Не розумна ти, просто не уявляєш, скільки все це коштує! – вона тицьнула пальцем у бік найбільшої колиски. – Ось ця одна чого варта!
– Хоч би скільки це коштувало, – парирувала Аліна. – Воно вже стало причиною сварки. А Світлана через це «золото» мало не розлучилася!
П’ять років тому, коли у старшої дочки Світлани народився Максим, Людмила Павлівна, окрилена радістю, що стала бабусею, вклалася на повну. Найкраща колиска-трансформер, ліжечко з масивного дерева, гори одягу та іграшок.
Світлана з чоловіком Ігорем тоді ледве зводили кінці з кінцями, виплачуючи іпотеку. Мамині речі стали порятунком. І мама не втомлювалася нагадувати: «Світлано, користуйся акуратно. Потім все Аліні перейде, коли вона вийде заміж і народить, чого добру пропадати».
Світлана свято дотримувалася настанови матері. Речі утримувалися в ідеальному стані. Щойно щось ставало непотрібним, воно ретельно милося, пралося, пакувалося і розподілялося по антресолях, шафі на лоджії і, нарешті, по кутах гаража Ігоря. Гора «корисного мотлоху» зростала.
А потім гримнув грім. Сестра Ігоря, дев’ятнадцятирічна студентка Катя, завагітніла і спішно збиралася заміж. Свекруха, мати Ігоря та Каті, кинулася на допомогу… точніше, на пошуки халяви. І згадала про «незліченні багатства» сина та невістки.
Тиждень тому.
Світлана, повернувшись з роботи раніше, застигла в коридорі. За дверима спальні лунав голос чоловіка:
– Так, мамо, без проблем! Колиски віддамо, ліжечко, пеленальний стіл … Та все що завгодно! Нарешті цей мотлох комусь пригодиться! Звільнимо купу місця!
Світлана увірвалася до кімнати.
– З якого дива ти все роздаєш?! – вигукнула вона, вихоплюючи телефон у приголомшеного чоловіка. – Мене питати не треба? Це ж мої речі! Поверни Каті те єдине брязкальце і кофтинку, що твоя мама подарувала Максимові за перший рік! А на більше нехай не розраховують!
Ігор, схаменувшись, не витримав.
– Твої речі, кажеш? Та я цей мотлох сьогодні ж на смітник винесу! Набридло! Весь будинок заставлений барахлом, яке Аліні колись знадобиться! Досить!
Паніка охопила Світлану. Вона одразу набрала матір.
– Мамо! Терміново! Прямо зараз забирай усі свої речі! Ігор хоче викинути їх на смітник! Так як я не дозволила віддати їх вагітній сестрі.
Людмила Павлівна розлютилася не на жарт. За півгодини вона вже стояла на порозі квартири доньки.
– Викине?! Зараз! – гаркнула вона на зятя. – Це хіба твої речі, Ігоре? Ти хоч одну пелюшку купив своєму синові? Все купувала я! Мені й вирішувати, кому і що дістанеться!
Почалася справжня вистава. Людмила Павлівна металася, вказуючи, що вантажити. Ігор, багряний від невдоволення, стояв осторонь. Батька Світлани не було у місті. Довелося в спішці викликати два вантажні таксі.
Водії, дивлячись на гору баулів та меблів, лише здивовано хитали головами. Ігор спостерігав, як відвозять «його» вільне місце та джерело сімейного спокою. Він уже пообіцяв матері речі. Тепер він мав неприємний дзвінок: «Пробач, мамо, не вийшло».
Відносини зі свекрухою у Світлани і так були не дуже, а після народження Максима стали відверто негативними. Світлана майже не пускала сина до свекрухи і не згадувала про неї. Ігор кидався між ними, намагався примирити. Але все було марно.
Поки Світлана супроводжувала «врятоване» добро до мами, Ігор зробив те, що вважав єдино правильним виходом. Він відкрив у додатку їхній спільний рахунок, куди відкладали на нову машину. Сума була вже значною. І перевів Каті п’ятдесят тисяч гривень.
– Навіщо тобі це старе? – сказав він по телефону сестрі, намагаючись говорити спокійно. – Купиш все нове, гарне. Я зробив тобі подарунок. Мій племінник чи племінниця гідні кращого.
Коли Світлана, виснажена, повернулася додому, Ігор розповів про переведені гроші сестрі. Обличчя Світлани побіліло.
– Ти що наробив? – прошепотіла вона. – Це ж наша машина! Наші спільні гроші! Ми стільки відкладали…
– Це був єдиний вихід! – заявив Ігор. – Я пообіцяв мамі допомогти Каті. Я допоміг. Грошима. Чисто, чесно, без цих твоїх бабусиних чвар через ганчірки!
Світлана відчула себе обманутою. Образа, та лють охопили її. Вона не хотіла розмовляти із чоловіком. І від образи відвідували думки про розлучення.
А у своїй затишній, вільній від дитячого барахла квартирці, Аліна дивилася у вікно на вечірнє місто. Дзвінок від Світлани, від матері, що кипить обуренням на «невдячного зятя», луна сварки – все це здавалося диким, безглуздим поганим сном.
Чому? Через кімнату, напхану примарами майбутнього, яке вона не вибирала. Через купу старого пластику, дерева та тканини, що перетворилася на причину суперечки цілої родини.
Маячня якась… Аліна вирішила вчинити по-своєму…
Наступного дня, коли матері не було вдома, Аліна приїхала з вагітною подругою та її чоловіком на вантажній машині. Подруга була готова купити всі речі за п’ятдесят тисяч. Нове обійшлося б набагато дорожче.
Завантажили все і поїхали. Аліна вирушила додому до сестри.
– Світлано, тримай гроші, я продала всі речі. Поверніть гроші на рахунок, на якому збираєте на машину. Так буде слушно. І не сварись з Ігором більше, будь ласка. Не розумна ситуація вийшла…
– А мама знає?
– Ще ні. Її вдома не було. Але я вирішу це питання. Адже всі ці речі призначалися мені, отже, я господиня.
– Я не візьму, Аліно. Ти уявляєш, яка сварка буде? Знаєш що, я вигадала, на що підуть ці гроші.
Аліна після сестри поїхала додому до мами. Тієї ще не було, на щастя, інакше біля будинку стояли б патрульні.
А ось і мама.
– Ой, Аліно, а ти чого тут? Сталося що?
– Привіт, мамо. Нічого не сталося, все гаразд. Хочу сказати, що ви з татом їдете до санаторію на тиждень.
– До якого санаторію? Що за новини?
– Дитячі речі мої? Мої. Я їх продала своїй вагітній подрузі. І на ці гроші купила вам путівку. Світлана придумала. Тож готуйтеся…
Людмила Павлівна кинулася до кімнати, де були речі, і виявила порожнечу.
– Та як же це… І мене не спитала? Аліна! Як ти могла?
– Мамо, все добре, заспокойся. Не вистачало ще, щоб через барахло якесь ти хвилювалася. Все, справа зроблена…
Через тиждень, щаслива Людмила Павлівна нескінченно надсилала до сімейного чату фотографії та голосові повідомлення з санаторію, куди вони вирушили з чоловіком. Не пропадати ж путівці.
– Аліна, Світлана, тут так здорово! Чисте повітря, їжа смачна, я познайомилася з цікавими жінками, увечері тут танці та пісні співають. Мені так подобається! І батькові теж! Самі не зібралися б ніколи.
Дякую вам, дівчатка! Здалося мені це, як ви називаєте, барахло, справді. Тут невідомо, скільки жити залишилося, а я пил збиратиму в кімнаті.
Прямо очі розплющилися. Негарно вийшло. І перед Ігором незручно вийшло… Сварилася на нього. Гаразд, дівчата, мені на процедури час! До зв’язку!
Аліна вийшла заміж за три роки, і поїхала з чоловіком за кордон. Але це, як кажуть, вже зовсім інша історія.