А якщо не пустить, тихо втече!Вони з хлопцями ввечері зібралися піти в старе село.
– Де ви були, такі брудні? – бурчала мама, – Знімай все, кидай в купу, ввечері гуляти не підеш! Не висохне ж, неслухняний який став!
– Ну мамо, давай я сам зараз виперу і розвішу, ну мамо! – канючив Вовка.
– Я краще за твою пральну машину і швидше зроблю!
– Іди вмивайся, він випере, я знаю, як прати вмієте, тільки бруднити майстри! Вмивайся і обідати будемо! У шафі тільки стару майку і штани візьми, нове не бери! – покликала йому вслід мама.
– Гаразд, мамо, я зрозумів! – Вовка зі старого вибрав пристойніше, без дірок. Тому що ввечері він попросить маму дозволити йому піти гуляти.
А якщо не пустить, тихо втече!
Вони з хлопцями ввечері зібралися піти в старе село.
Туди мати йому ходити ніколи не дозволяла. Там майже ніхто не живе, тільки старі люди.
Баба Рая з Іллічем, та ближче до річки в темному, старому кряжистому будинку – бабця Клава. Всі кажуть, що вона божевільна і несповна розуму.
Але друг Вітька їм сьогодні розповів, що був у неї.
– Вона чаклунка, точно кажу, – Вітька витріщав очі і переконував їх, постійно озираючись, що всім їм треба знову до неї йти!
– Треба йти, бо там у неї ТАКЕ! Вона зі стіни ніби зсунула завісу, а там свічки ніби спалахнули! А потім скриню відкрила і знаєте, що дала?
– Що дала, розкажи! – Микита і Вовка навперебій почали просити друга, але він тільки головою покрутив. – Мовчати веліла мені бабуся Клава! Сказала, якщо прийду ще, то знову дасть, а говорити нікому не можна! А то… – Вітька знову озирнувся, – А то каже – зникну я!
– Та фігня все це! – з розумним виглядом впевнено вимовив Микита, – Не буває так!
– А ти перевір, перевір, – навіть образився Вітька. – Що, губи то побіліли? Злякався чи що? Ага, злякався, а підемо туди, як стемніє? Ось і перевіримо, хто правий!
Сам Вовка загорівся йти, хоч і боязко, звичайно. Бабусю Клаву в селищі побоюються, вона дивна, незрозуміла якась. Та й мама суворо заборонила ходити туди, до річки. Але ж Вітька натякав, що бачив щось таке незвичайне, цікаво ж!
Увечері мама пішла до сусідки, і Вовка відразу вислизнув з дому.
Микита і Вітя чекали його біля старого клубу. Раніше мама казала, що тут крутили кіно і були танці. А тепер фабричний клуб лякав темними вікнами.
– Злякалися? – прошепотів Вітька, хоча сам явно боявся. Але щось так і тягнуло його піти знову до цієї бабці Клави.
І Вовка з Микитою це шкірою відчували. Тому їм було і страшно, і в той же час і весело одночасно.
– Дивись, а у неї вікна темні, може не підемо? – Микита засумнівався, коли вони в низинку спустилися.
– Вона і в темряві бачить, вона ж чаклунка? – прошепотів Вітя і по спині Вовки пробігли мурашки.
Може даремно він маму не послухався? Минулої зими хлопці з сараю в кучугуру стрибали. Але Микита боявся. Він убік стрибнув, а там поліна лежали припорошені. Добре не зламав нічого, але синців набрав. Адже і Вовка туди ж хотів стрибати, хоча мама і забороняла!
Мама завжди знає, куди не треба суватися!
Тоді пощастило йому, не його черга була. Так може сьогодні даремно він пішов?
Вовка брів за друзями, та хотів уже відстати ненароком. Як раптом у річці ніби риба плеснулася. Потім ще й ще!
– Що це? – тремтячим голосом прошепотів Микита.
– Не бійся, може риба, а може і бабця Клава вийшла до річки? Бабуся ж божевільна, вона того разу пироги в річку кидала, – став поспішно пояснювати друзям Вітька.
– А як мене побачила, відразу розсміялася, даремно каже пироги кидала качкам та рибам. Прийшов каже мій Вітюша, прийшов голубчик!
– А вона що, знає тебе?
– Та хто ж її зрозуміє, вона ж блаженна! Каже йдемо, Вітюша, я ж для тебе і напекла. Твої улюблені, з картоплею та грибами. І солодкі з малиною, теплі ще!
– І ти їх їв? – здивувався Володя.
– А що? Ну якщо вони такі смачні, то я багато їх з’їв. А потім бабуся як відкрила…
– Зачекай, не боявся, що може отруїти навіть?
– Ні, не боявся. Вона й не страшна зовсім. І не така вже й стара. У неї лампадка горить і іконки як у моєї бабусі Марії. У поганої бабусі таких не було б.
– Це хто до мене йде, а я вже й не чекала? – голос з-за куща змусив хлопців здригнутися. Вовка навіть присів, ноги ослабли від страху. Але перед друзями вже було соромно, і він пішов за ними.
– А я знову пирогів напекла, так і знала, синку, що прийдеш! Молодець, що друзів привів, не побоявся. Друзі у тебе, мабуть, хороші.
Місяць виплив з-за хмари, і Володя здригнувся. Перед ним стояла сива худа тітка. Зовсім не стара бабуся, у неї і зморшок було мало. Вона посміхалася, а очі були добрі і променисті, як у його бабусі.
– Ну, кому теплих пиріжків? А ти, Вітюша, запрошуй друзів, погосподарюй хоч, синку!
Вовці здалося дивним, що ця бабця Клава Вітю весь час синочком кликала. Але Вітя якось випростався, мати його вдома не особливо балувала, він старший, після нього ще троє. А тут йому така повага.
Пиріжки і справді були смачні, просто танули в роті. Коли хлопчаки наїлися досхочу, баба Клава відсунула шторку.
У червоному кутку у неї лампадка. Іконки розвішані. А на тумбочці – фотографія в рамці. Маленька, але Вовка побачив і здивувався. Ніби на Вітьку хлопчик на фото схожий.
З тих пір стали друзі іноді потайки заходити до баби Клави. У неї завжди їжа смачна, а ще вона їм прощаючись завжди гроші давала. На цукерки, та за те, що просто зайшли її провідати.
Що води з колодязя їй принесли. Та якось сподобилися дров їй наколоти. А одного разу прийшли до неї, а бабця Клава лежить біла вся і наче не дихає.
Налякалися вони до тремтіння, бігли і кричали, поки в мамку не втупився Вовка.
– Чого кричиш? – мама здивувалася. – У бабусі тій були? Та хто ж дозволив ходити до неї, сам-то живий? – Мама його обмацала, живий начебто.
– Мамо, їй погано, вона зовсім не ворушиться, – тільки й сказав Вовка. Мама побігла в сільпо, подзвонила, щоб швидка приїхала.
Потім прийшла і лаяла Вовку:
– Ви навіщо до Клавдії Єгорівни ходили?
– Вона не чаклунка, мамо, вона казки різні знає. А коли Вітька на містках оступився, вона у воду увійшла по шию і витягла його. Вона добра, мамо, – гикаючи від пережитого, говорив Вовка,- вона добра!
*****
Володимир зупинив машину біля батьківського будинку.
Мама з батьком хоч і тримаються, але їм вже скоро сімдесят. Володя з родиною до них часто приїжджає, в селі завжди справ повно.
Але сьогодні він один приїхав посеред тижня. Мама вийшла на ґанок.
– Привіт, синку, знаю, знаю, день сьогодні такий. Світла пам’ять Клавдії Єгорівні.
Володя маму поцілував.
– Мамо, я недовго, батькові скажи, я скоро буду.
А сам до річки пішов. Там, за старим селом, капличка і сільський цвинтар. Там бабуся його лежить, та й прадід і багато хто з їхніх предків.
Там і Клавдії Єгорівни місце спочину, це вони з хлопцями їй пам’ятник поставили.
Підійшов Володя, присів, квіти поклав.
– Ну привіт, бабуся Клава, це я, Вовчик, до тебе прийшов. Тепло твоєї душі я досі в серці зберігаю. Ніколи тебе не забуду!
Поруч нікого немає, ніхто не бачить, як навернулися сльози у дорослого чоловіка.
*****
– Вона не чаклунка і не божевільна! – Вовка відійшов від мами подалі, щоб та його ганчіркою не вдарила за те, що він не послухався і пішов до бабусі Клави! – Вона добра, добріша за всіх інших! – кричав Вовка відчайдушно!
Мама раптом кинула ганчірку на землю, сіла на сходинку ґанку.
– Ну, йди до мене!
Обійняла Вовку, волосся його розтріпала.
– Ти вже великий, синку! І відчув, де правда. У бабусі Клави, ну у Клавдії Єгорівни, був син Вітюша, років на десять молодший за мене. Непоганий хлопець, хотів заробити та матері будинок побудувати, та не з тими зв’язався.
Зник кудись, його шукали і друзі, і поліція, але так і не знайшли. Кажуть, він гроші у матері сховав, але теж не знайшли. А Клава наче з горя розум втратила, все їй Вітюша ввижався. А може і спеціально прикинулася, щоб боялися і стороною обходили.
Вовку з Вітею і Микитою тоді до себе покликала Клавдія Єгорівна якось урочисто.
Вони після закінчення школи на навчання поїхати збиралися хто куди.
Але обіцяли приїжджати додому, і до бабусі Клави само собою. Вона для них давно як рідна, вже і батьки не проти. Тільки одне добро від неї і є.
– Давно хотіла я спадщину мого Віктора поділити, мабуть час настав, – таємничо почала Клавдія Єгорівна. І хлопці тут же переглянулися – невже знову бабуся Клава заговорилася?
А вона шторку відсунула і дошку під лампадкою повернула. Дістала скриньку, Вітька її відразу впізнав. Вона тоді йому звідти гроші дала, щоб татові на лікування вистачило, знала звідкись, що він сильно хворіє.
Вітька мамі тоді сказав, що знайшов, та лаялася, плакала, потім сказала, що це Господь бачить все і допомагає, і взяла…
Скринька була не така велика, але вмістилося там багато.
Клавдія Єгорівна дістала по пачці, перехрестила кожного.
-Це від мого Вітюші на навчання вам. Решту потім поділіть, знаєте де лежать.
Вовку тоді це здивувало – чи то вона так вірила в них? Чи то випробовувала, так він і не зрозумів до кінця цю дивну і дуже самотню бабу Клаву…
Пам’ятник вони їй разом з хлопцями поставили. Довго думали, як гроші ділити. А потім Вітя запропонував створити фонд допомоги одиноким матерям, які втратили своїх синів або дочок…
– Привіт, Вовчик! – підійшли Микита і Вітя, – Ну що, світла пам’ять, земля пухом нашій незабутній і рідній бабусі Клаві!
І чоловіки обійнялися, як і тоді, раніше, коли були хлопчиками.