– Тяжко йому буде без Марії, бо вона всюди встигала: і город, і хата, і кури, і корова.
Коли не стало Марії, у хаті на краю села запанувала тиша. Володимир, її чоловік, залишився сам. Сусіди казали:
– Тяжко йому буде без Марії, бо вона всюди встигала: і город, і хата, і кури, і корова.
А він тримався. Вранці порав худобу, вдень виходив на подвір’я, щось майстрував, аби руки не були без діла. Сидіти й сумувати – не його характер. Але роки брали своє: після сімдесяти здоров’я вже не те, ноги почали підводити.
Син Андрій, що жив у місті, приїжджав частенько. Сідав поруч на лавці:
– Тату, може, поїдеш до нас? Тобі там легше буде, ми доглянемо.
– Ні, синку, – відмахувався Володимир. – У вас своя сім’я, свої турботи. А я що, буду заважати? Тут я вдома, тут кожен куточок свій.
Андрій зітхав. Він розумів характер батька: гордий, мовчазний, ніколи не любив, щоб йому співчували.
Невістка Оксана слухала ці розмови й мовчала. Вона жила з Андрієм у місті, працювала медсестрою, мала двох дітей-підлітків. Свекор завжди здавався їй суворим, трохи відстороненим. Ніби визнавав її, але великої теплоти не показував.
Та коли восени Володимир захворів, усе змінилося. Сусіди зателефонували:
– Андрію, приїжджайте. Ваш тато лежить, сам не встає.
Андрій одразу ж поїхав. В хаті було прохолодно, на плиті пусто. Володимир лежав на ліжку, худий, згорблений.
– Тату, – схилився син, – чого ж ти мовчав?
– Та що… – махнув рукою старий. – Не хотів клопотів на вашу голову звалювати. Пройде, я встану.
Але не встав. Після лікарні стало ясно: сам він у селі не впорається. Андрій знову почав вмовляти:
– Поїхали до нас, там і лікарня ближче, і ми поруч.
– Не хочу тягарем бути. У вас діти, робота… А я кому потрібен?
І тоді слово взяла Оксана. Вона дивилася на виснаженого свекра і в серці відчувала щось схоже на біль.
– Тату, – вперше вона сказала це слово так щиро, – годі вже впиратися. Ви не тягар, ви наш рідний. Поїдете до нас, і все буде добре.
Володимир глянув на неї здивовано. Наче вперше побачив не просто невістку, а жінку з теплим серцем.
– А ти не проти, невісточко? – тихо спитав.
– Не проти, тату, – усміхнулася вона. – У нас місця вистачить. Діти зрадіють.
Так він опинився в місті.
Спершу йому було незвично: шум, люди, тісний двір замість садка. Та Оксана робила все, щоб він почувався вдома. Варила його улюблений борщ із квасолею, прала, в кімнаті поставила стару лампу, яку вони забрали з села.
Одного вечора він сказав:
– Дякую тобі, доню.
– За що, тату?
– За те, що не дала пропасти. Андрій у мене добрий, але ти – як та Марія. Вона теж усім серцем брала на себе, що найважче.
Оксана слухала й ковтала сльози. Вперше за багато років вона відчула, що свекор назвав її донькою.
Час ішов. Діти бігали до дідуся, слухали його розповіді про молодість, про те, як він з бабусею будував хату. Дід навчив онука стругати дерев’яні човники, а онуку – співати старовинних пісень.
І що найдивніше: у хаті, де завжди поспішали й не встигали, з появою Володимира стало більше тепла. Оксана зрозуміла: це не вона зробила добро свекрові, а він зробив подарунок усій родині – своєю присутністю.
Андрій одного разу сказав дружині:
– Я навіть не уявляв, що ти так зможеш. Тато завжди був гордий, і я боявся, що ви не зійдетесь.
– Та яке там, – усміхнулась вона. – Просто треба було побачити в ньому людину, яка теж потребує любові.
Володимир прожив у їхній родині ще кілька років. Він ніби розквітнув – не дивлячись на хвороби. На свята вони всі разом збиралися за столом, і він казав:
– Найбільше щастя – це коли є кому подати склянку води і коли є для кого жити.
А коли настав його останній день, він міцно тримав Оксану за руку і прошепотів:
– Дякую, доню, що не дала мені бути самотнім.
…Після похорону Оксана довго стояла біля могили й відчувала: вона втратила не свекра, а ще одного батька.