Олені виповнилося сорок. Вона була вчителькою української мови й літератури, мала свою маленьку, але світлу квартиру й життя, яке здавалося правильним, усталеним і… трохи самотнім. Заміжня вона була вже понад п’ятнадцять років.

Олені виповнилося сорок. Вона була вчителькою української мови й літератури, мала свою маленьку, але світлу квартиру й життя, яке здавалося правильним, усталеним і… трохи самотнім. Заміжня вона була вже понад п’ятнадцять років. Її чоловік Сергій був звичайним чоловіком – не без недоліків, але й не злим. І все б ішло рівно, якби не одна розмова, що змінила усе.

Того вечора Сергій сидів мовчки, дивився у вікно. Потім повернувся до неї й тихо, наче між іншим, сказав:

– Лєно, я нікуди від тебе не піду.

Вона усміхнулася:

– А куди б ти йшов?

Сергій опустив очі.

– Ти знаєш… Я ж так і не маю дитини. Ти не змогла мені народити. Але хай… Житимемо так.

Слова впали на неї холодом. Вона знала, що в них із цим завжди була проблема, лікарі казали – майже неможливо. Але так прямо він ніколи не говорив.

– То ти… терпиш мене? – ледь чутно спитала вона.

– Ну, щось таке, – знизав плечима він.

– Не треба цього робити, – рішуче промовила Олена.

Ту ніч вона проплакала на кухні. Усі книжки з її шкільної шафи здавалися зайвими, усі слова, яким вона вчила дітей, – порожніми. Вона почувалася непотрібною жінкою.

Сергій пішов, виявляється, у нього вже була інша жінка на стороні, яка чекала дитину. І він вважав, що це доля подарувала йому шанс.

А Олена спочатку багато плакала. Та вже через кілька днів у її голові з’явилася думка: «Я маю жити для себе». Вона завжди мріяла побачити Париж. Але грошей не було і Париж здавався чимось із казки, недосяжним.

Вона дістала зошит і написала на першій сторінці: «Моя мрія – Париж». І почала рахувати.

– Якщо відкладати щомісяця частину зарплати, не купувати зайвого, то років за п’ять я назбираю, – пошепки казала собі вона.

І так почався новий етап її життя. Вона відмовилася від дорогих суконь, не купувала навіть кави в кав’ярнях. Кожна гривня йшла в коробочку з написом «Париж». Її подруги дивувалися:

– Лєно, ти що, економиш на всьому?

– У мене є мета, – відповідала вона й усміхалася.

Час ішов. Лєна кожного дня бачила у мріях Ейфелеву вежу.

І от коли їй виповнилося сорок п’ять, вона відкрила свою коробочку й перерахувала гроші. Їх було достатньо. Її руки тремтіли, коли вона купувала путівку в туристичному агентстві.

– Париж чекає на вас, – усміхнулася менеджерка.

Олена не могла повірити: це станеться.

Париж зустрів її сонцем і запахом круасанів. Вона блукала вуличками, ніби уві сні. Стояла під Ейфелевою вежею й плакала, бо відчувала, що все не дарма – усі роки економії, усі сльози, навіть те болюче слово чоловіка.

В одному маленькому кафе вона познайомилася з П’єром. Він був літнім чоловіком, сивим, але життєрадісним. Власник книгарні неподалік. Вони розговорилися, бо він помітив у неї книжку в руках.

– Ви вчителька? – спитав він ламаною англійською.

– Так, – кивнула вона.

Він запросив її на каву. Вони говорили про літературу, про життя, і Лєна відчула, що вперше за багато років її бачать не як жінку «яка не народила», а як особистість. Вона сміялася, і сміх лунав у маленькому кафе, мов музика.

– Париж відкриває серце, – сказав П’єр. – Ви повинні жити для себе, мадам.

Вона запам’ятала ці слова.

Коли поїзд повернув її назад додому, серце було легким. Вона відчувала себе іншою людиною – вільною. І вже на порозі своєї квартири побачила… Сергія.

Він стояв з букетом троянд, чекав.

– Лєно… Пробач. Я дурень. Я хочу почати все спочатку.

Вона дивилася на нього довго. Колись ці слова були б для неї найбільшою мрією. Але тепер вона знала: вона вже інша.

– Сергію, я більше не та жінка, що була п’ять років тому, – спокійно сказала вона. – Ти тоді зробив вибір, і я теж зробила свій. Я навчилася жити для себе.

Він мовчав, опустив очі. А вона вперше відчула впевненість. Її життя не закінчилося тоді, коли він кинув їй те страшне слово. Воно тільки почалося.

Вона пройшла повз нього, поставила у вазу кілька троянд – але вже без надії.

Париж залишив у серці Олени світлий слід. Вона повернулася додому іншою – вільнішою, впевненішою, ніби хтось дав їй крила. Тепер кожен день здавався можливістю, а не покаранням.

У школі діти одразу помітили зміни.

– Наша вчителька засвітилася, – перешіптувалися семикласники.

– Олено Іванівно, а правда, що ви бачили Ейфелеву вежу? – запитувала допитлива Настя.

– Бачила, і навіть торкалася металу, – усміхалася вона.

Учні слухали, відкривши роти. Для них учителька стала живим прикладом того, що мрії здійснюються.

А вдома вона почала прибирати старі речі. Викинула коробки з непотрібними сувенірами, роздала книжки, які роками припадали пилом. Кожен рух був наче очищенням.

Одного дня зайшла сусідка Галина.

– Оленко, що це ти? Ніби весілля чекаєш.

– Ні, Галю, — посміхнулася вона. – Я просто вирішила жити.

Вона згадала слова П’єра: «Ви повинні жити для себе». І почала думати: а чого ж їй хочеться?

Давно у школі просили відкрити літературний гурток. Вона завжди відмовлялася, бо не мала часу й сил. А тепер раптом відчула – хоче.

– Діти, ми будемо створювати власні книжки! – оголосила вона. – Кожен напише свою історію.

Діти загорілися. Хтось писав про село й річку, хтось – про своїх батьків на заробітках, хтось навіть про фантастичні світи. І Олена зрозуміла: вона не даремно прожила всі роки в школі. Вона не могла народити дитину – але виростила сотні учнів, які завжди пам’ятатимуть її.

Тим часом Сергій кілька разів приходив.

– Лєно, може, спробуємо ще раз? Я зрозумів, що ти мені потрібна.

Вона слухала його мовчки. Колись вона б кинулася в його обійми. А тепер тільки казала:

– Сергію, я вдячна, що ти нарешті зрозумів. Але моє життя вже інше.

– У тебе хтось є? – ревниво запитував він.

– У мене є я, – спокійно відповідала вона.

І ці слова були правдою.

Минуло кілька місяців. Вона зібрала рукописи дітей і знаписала невелику книжку – власним коштом замовила друк у місцевій типографії. Коли принесла примірники до школи, учні стрибали від радості.

Про це написали навіть у районній газеті. Її запросили виступити на обласному семінарі вчителів. Там вона вперше розповіла й про свій шлях:

– Я зрозуміла, що життя не закінчується тоді, коли мрія здається недосяжною. Просто треба шукати іншу.

Її слухали уважно. А в залі сидів журналіст обласної газети. Наступного тижня вийшла стаття: «Вчителька з маленького містечка здійснила мрію – і вчить дітей мріяти».

Одного вечора їй написав листа П’єр. Вона залишила йому свою адресу в Парижі, але не чекала відповіді.

«Моя дорога Олено. Ви показали мені, що мрії не мають віку. Я часто думаю про Вас. Якщо колись знову будете у Парижі – обов’язково завітайте в мою книгарню. Ваш друг, П’єр».

Вона довго тримала лист у руках. Її серце билося швидше. Але найважливіше було не те, що він написав, а те, що вона вже не почувалася самотньою. Вона знала: десь у світі є людина, яка бачить у ній цікаву особистість.

Весною, коли розквітли каштани, до неї підійшла одна мама з класу.

– Олено Іванівно, ви така світла стали. Ви не думали… щось своє відкрити? Наприклад, гурток у місті чи навіть літературну студію?

Ця думка засіла в голові. І вже восени вона орендувала маленьку кімнатку в будинку культури й відкрила «Літературну майстерню». Діти приходили щосуботи, писали твори, читали вголос. Приходили навіть дорослі – хтось із поезією, хтось із прозою.

– Ви дали нам крила, – сказала одного разу учениця.

І Олена зрозуміла: її життя має сенс.

А Сергій все ще жив десь поруч. Він інколи телефонував, питав, чи не передумала вона. Але вона вже знала: повертатися назад не можна.

Якось він зупинив її біля магазину.

– Лєно, я ж усе життя хотів мати сім’ю. І тільки з тобою почуваюся вдома.

Вона подивилася на нього лагідно, але твердо:

– Сергію, ми з тобою різні. Ти хотів дитини – я хотіла крила. І кожен отримав своє.

Минуло ще три роки. Олені було вже 48. Її «Літературна майстерня» виросла у справжній центр творчості — у міському будинку культури навіть зробили окремий зал, бо охочих писати ставало все більше.

— Лєно Іванівно, у вас талант, — казала директорка. — Ви не просто вчителька, ви надихаєте.

І Олена справді відчувала: вона живе так, як колись навіть не мріяла.

Якось у скриньці знову знайшла листа від П’єра.

«Моя дорога Олено. Я все ще пам’ятаю вашу усмішку під Ейфелевою вежею. Моє життя і далі в книгарні, але відтоді воно не таке порожнє – бо я знаю, що десь є жінка, яка зрозуміла мене. Чи не настав час вам знову відвідати Париж?»

Вона довго сиділа з цим листом. Усередині все тремтіло – і від радості, і від страху.

Наступного дня вона зайшла в туристичне агентство.

– Париж. Один квиток. На липень, – впевнено сказала вона.

Коли літак торкнувся землі, її серце калатало, мов у дівчинки. Париж зустрів її привітно.

П’єр стояв біля виходу з аеропорту. В руках – букет троянд.

Він узяв її валізу, а вона відчула: цей чоловік став їй ближчим, ніж хтось будь-коли.

Того ж вечора вони сиділи в його книгарні. Полички, заставлені старими томами, пахли пилом і кавою. П’єр налив вина й несміливо торкнувся її руки.

– Я довго чекав цього моменту.

– А я довго боялася приїхати, – зізналася вона.

– Чого ж ви боялися?

– Не заю… Невідомості.

Він нахилився ближче:

– Але тепер ви приїхали до мене.

Вона не відсмикнула руки.

Наступні дні були схожі на казку. Вони гуляли вузькими вуличками Монмартру, сиділи в маленьких кав’ярнях, слухали вуличних музикантів.

Перед від’їздом додому він подарував їй невелику срібну підвіску у формі книги.

– Щоб ви завжди пам’ятали: у вас ще багато сторінок попереду.

Додому вона повернулася іншою. Друзі й учні бачили, що вчителька світиться ще більше.

А Сергій, зустрівши її на вулиці, тільки сказав:

– Ти стала така щаслива. Це вже точно не моя заслуга.

– Так, Сергію, – спокійно сказала вона.

– А може не все ще втрачено? Може ми ще зможемо стати щасливими?

– Ні, двічі в одну річку не ввійдеш. А я вже давно не та Олена, яка любила тебе… Тепер ми чужі.

– Це все Париж тебе так змінив!

– Змінив мене ти, точніше твої слова… Але нема такого зле, щоб потім не вийшло на добре.