– І це коштувало двісті п’ятдесят тисяч? Та за такі гроші можна було Олі зуби золотом покрити! Ти що, думав, я не дізнаюся?– Маріє Степанівно, зачекайте! – Юрій спробував її зупинити. – Ми можемо все виправити! – Виправити? – теща повернулася, її очі звузилися. – Ох, Юрію, ти ще не знаєш, що я можу зробити. Ти залишишся без цього годинника, без грошей і без спокою. Я тобі обіцяю
Юрій стояв перед вітриною ювелірного магазину, його очі блищали, як діаманти в годиннику, що лежав на оксамитовій подушці. Це був витвір мистецтва з білого золота, з сапфіровим склом і механізмом, який, здавалося, міг би керувати рухом зірок. Ціна?
Сім нулів, які могли б змінити життя. Але для Юрія це був не просто годинник – це був символ успіху, статусу, мрії.
– Ох, Юро, ти що, серйозно? – пробурмотів сам до себе, притискаючи ніс до скла.
Продавець, молодий чоловік у бездоганному костюмі, помітив його зацікавленість і підійшов із посмішкою, що обіцяла рай.
– Доброго дня, пане! Цей годинник – справжній шедевр. Лише один такий у місті. Хочете приміряти? – його голос був гладеньким, як шовк.
– Приміряти? – Юрій нервово ковтнув. – А чому б і ні?
Коли годинник опинився на його зап’ясті, Юрій відчув, як його серце прискорилось. Це було не просто відчуття металу на шкірі – це було відчуття влади, престижу.
Він уявив, як заходить у офіс, як колеги шепочуться за його спиною: “Бачив годинник. Але потім у голові промайнула думка про Олю, його дружину, яка вже пів року скаржилася на зубний біль.
– Треба б їй нарешті до стоматолога… – пробурмотів він, але швидко відмахнувся від цієї думки.
– Та що там, зуби зачекають. А годинник… годинник – це інвестиція!
– Пане, це не просто покупка, це вклад у ваше майбутнє, – продавець ніби читав його думки. – Такий годинник з часом лише дорожчає.
– Скільки там у мене на картці? – Юрій дістав телефон і перевірив баланс. Гроші, які вони з Олею відкладали на ремонт кухні та її лікування, лежали на рахунку. – Досить. Хватить. І ще залишиться!
– Ви робите правильний вибір, – продавець посміхнувся ширше. – Оформляємо?
Юрій кивнув, відчуваючи адреналін. Він підписав чек, отримав коробку з годинником і вийшов із магазину, тримаючи її так обережно, ніби це була реліквія.
Вдома Оля готувала вечерю. Пахло борщем і свіжоспеченим хлібом. Вона помітила Юрія, який намагався прослизнути в спальню, тримаючи коробку за спиною.
– Юро, що це в тебе? – Оля витерла руки об фартух і підійшла ближче. Її очі звузилися, коли вона помітила логотип на коробці. – Це що, ? Ти серйозно?
– Ну… так, – Юрій спробував усміхнутися. – Це інвестиція, Олю! Такий годинник через п’ять років коштуватиме вдвічі дорожче!
Оля склала руки, її обличчя стало суворим, як у вчительки перед невдахою-учнем.
– Інвестиція? Юрію, ти обіцяв, що ми спершу зробимо мені зуби! Я вже пів року мучусь, а ти… ти купуєш собі годинник за такі гроші? Скільки він коштував? Кажи правду!
Юрій почервонів, його пальці нервово стискали коробку.
– Ну… це не так багато, як ти думаєш. Це… це вигідна покупка!
– Скільки, Юрію? – Оля підвищила голос.
– Двісті… двісті п’ятдесят тисяч, – пробурмотів він, опустивши очі.
Оля ахнула, притиснувши руку до рота.
– Двісті п’ятдесят тисяч?! Юрію, ти що, з глузду з’їхав? Це ж наші заощадження! Ми планували ремонт, мої зуби, а ти… ти витратив усе на цю дурницю?
– Це не дурниця! – Юрій спробував захищатися. – Це статус, Олю! Ти не розумієш, як це працює в бізнесі. Люди дивляться на такі речі!
– Статус? – Оля майже кричала. – Ти думаєш, твій статус врятує нас, коли я не зможу їсти через біль? Або коли теща дізнається, що ти витратив наші гроші?
При згадці про тещу Юрій здригнувся. Марія Степанівна, Олина мама, була жінкою, яку боялися всі – від сусідів до місцевих чиновників. Її вміння влаштувати скандал могло б увійти в книгу рекордів Гіннеса.
– Олю, не треба мамі розповідати, – Юрій благально склав руки. – Ми щось придумаємо, я обіцяю!
– Придумаємо? – Оля похитала головою. – Ти вже придумав, Юрію. І я тобі цього не пробачу.
Вона різко розвернулася і пішла до спальні, грюкнувши дверима. Юрій залишився стояти посеред кухні, тримаючи коробку з годинником, який раптом здавався не таким уже й цінним.
Наступного дня Оля, не витримавши, зателефонувала матері. Марія Степанівна вислухала доньку, не перебиваючи, але її мовчання було таким гучним, що Юрій, який сидів у сусідній кімнаті, відчув, як у нього холоне спина.
– Що? – нарешті сказала Марія Степанівна, коли Оля закінчила. – Він витратив усі ваші заощадження на годинник? На годинник?! Олю, я зараз приїду.
– Мамо, не треба, ми самі розберемося, – спробувала зупинити її Оля, але слухавку вже поклали.
Через годину двері квартири відчинилися, і в кімнату влетіла Марія Степанівна.. Юрій, який сидів на дивані і нервово крутив годинник на зап’ясті, підскочив.
– Доброго дня, Маріє Степанівно, – пробелькотів він.
– Доброго? – прогриміла теща. – Ти що собі дозволяєш, Юрію? Ти думаєш, що можеш оббирати мою доньку заради своїх забаганок? Де той годинник? Покажи!
Юрій несміливо простягнув руку. Марія Степанівна схопила його зап’ястя, оглянула годинник і фиркнула.
– І це коштувало двісті п’ятдесят тисяч? Та за такі гроші можна було Олі зуби золотом покрити! Ти що, думав, я не дізнаюся?
– Я… я планував повернути гроші, – Юрій намагався виправдатися. – Це інвестиція!
– Інвестиція? – Марія Степанівна розсміялася так, що сусіди, мабуть, почули. – Єдина інвестиція, яку ти зробив, Юрію, це в мій гнів! Олю, пакуй речі, ти їдеш до мене. А ти, Юрію, молися, щоб я не дійшла до твого офісу і не розповіла всім, який ти “інвестор”.
– Маріє Степанівно, зачекайте! – Юрій спробував її зупинити. – Ми можемо все виправити!
– Виправити? – теща повернулася, її очі звузилися. – Ох, Юрію, ти ще не знаєш, що я можу зробити. Ти залишишся без цього годинника, без грошей і без спокою. Я тобі обіцяю.
Марія Степанівна була не з тих, хто кидає слова на вітер. Вона одразу взялася за справу. Спершу зателефонувала своєму двоюрідному брату Василю, який працював у податковій.
– Василю, привіт, – її голос був солодким, але з ноткою змови. – Мій зять, Юрій, тут дещо купив за чверть мільйона. Годинник, уявляєш? Може, ти перевіриш, звідки в нього такі гроші? Бо я щось сумніваюся, що він усе чесно заробив.
Василь, який боявся Марію Степанівну не менше, ніж Юрій, пообіцяв “розібратися”. Наступного дня Юрій отримав дзвінок із податкової з вимогою надати документи про доходи за останні три роки.
– Олю, що це таке? – Юрій у паніці бігав по квартирі. – Твоя мама реально подзвонила в податкову?
Оля, яка сиділа на дивані з чашкою чаю, лише знизала плечима.
– Я тебе попереджала, Юро. Не треба було злити маму.
Але це був лише початок. Марія Степанівна мала зв’язки не лише в податковій, а й у місцевій газеті. Вона зателефонувала своїй подрузі Галині, редакторці, і “по секрету” розповіла історію про “зятя, який витратив усі сімейні заощадження на годинник, поки його дружина страждає від зубного болю”. Галина, яка любила сенсації, пообіцяла зробити з цього статтю.
Через два дні в місцевій газеті з’явився матеріал під заголовком: “Чоловік витратив чверть мільйона на годинник, залишивши дружину без лікування”.
Ім’я Юрія не згадувалося, але опис був настільки точним, що всі його знайомі одразу здогадалися, про кого йдеться.
– Юрію, це ти в газеті? – зателефонував його начальник. – Що за нісенітниця? Ти що, справді таке зробив?
– Це наклеп! – Юрій намагався виправдатися. – Це теща все вигадала!
– Теща чи не теща, а репутацію ти собі зіпсував, – сухо відповів начальник. – Поки не розберешся, на підвищення не розраховуй.
Юрій був у відчаї. Податкова вимагала документів, колеги шепотілися за спиною, а Оля відмовилася з ним розмовляти. Єдиною його розрадою залишався годинник, який він щовечора діставав із коробки, щоб помилуватися.
– Принаймні ти в мене є, – бурмотів він, погладжуючи циферблат.
Але одного вечора, повернувшись додому, він виявив, що коробка з годинником зникла. Юрій перевернув увесь дім, перевірив кожну шухляду, але годинника ніде не було.
– Олю, де мій годинник? – закричав він.
Оля, яка сиділа в кухні, спокійно відповіла:
– Я його не брала. Може, мама щось знає?
Юрій зателефонував Марії Степанівні, але та лише розсміялася.
– Годинник? Який годинник? – її голос був сповнений сарказму. – Може, ти його продав, щоб повернути Олі гроші? Бо я б на твоєму місці саме так і зробила.
Юрій кинув слухавку і кинувся до ювелірного магазину, сподіваючись, що годинник можна повернути. Але продавець лише розвів руками.
– Вибачте, пане, але у нас політика: повернення можливе лише протягом семи днів. Ви купили годинник два тижні тому.
Юрій повернувся додому, відчуваючи, як усе його життя котиться під укіс. Він був без годинника, без грошей і, здається, без дружини.
Через місяць Юрій сидів у порожній квартирі. Оля переїхала до матері, податкова наклала штраф за “неправильно задекларовані доходи”, а в офісі його понизили до молодшого менеджера.
Годинник так і не знайшовся, але Юрій підозрював, що Марія Степанівна якимось чином причетна до його зникнення.
Одного вечора до нього завітала теща. Вона тримала в руках знайомий оксамитовий футляр.
– Юрію, – сказала вона, сідаючи навпроти. – Я знайшла твій годинник. Виявляється, він випадково опинився у мене вдома.
Юрій підскочив, його очі загорілися надією.
– Віддайте! Це мій!
– Твій? – Марія Степанівна посміхнулася. – Було твоїм. Я його продала. А гроші віддала Олі на лікування і на нову кухню. І знаєш що? Вона сказала, що це найкращий подарунок, який ти їй коли-небудь робив.
Юрій відкрив рота, але слів не було. Він просто сидів, дивлячись, як теща виходить із квартири, тримаючи порожній футляр.
Минуло пів року. Юрій сидів у кафе, попиваючи дешеву каву. Його життя змінилося. Він навчився економити, вибачився перед Олею і пообіцяв ніколи більше не ставити власні забаганки вище її потреб.
Оля, після довгих розмов, погодилася повернутися, але з умовою, що Марія Степанівна більше не втручатиметься в їхнє життя.
– Юро, ти зрозумів, що головне? – запитала Оля, коли вони сиділи разом на дивані.
– Зрозумів, – кивнув Юрій. – Головне – це ти. І ніякий годинник цього не замінить.
А десь у іншій частині міста Марія Степанівна розповідала подругам, як вона “провчила зятя”.
– І знаєте, – сміялася вона, – той годинник я продала за півціни! Але воно того варте. Юрій тепер знає, що зі мною краще не жартувати.