-Ти зовсім з глузду з’їхала? Як це “здамо”? – Олександр здивовано подивився на дружину.-Сашко, давай Оленку в дитбудинок здамо!

-Сашко, давай Оленку в дитбудинок здамо!

-Ти зовсім з глузду з’їхала? Як це “здамо”? – Олександр здивовано подивився на дружину.

-Ну як-як? Так і здамо! – Жанна струснула кучерями. – У нас скоро буде своя дитина, навіщо нам чужа?

– Жанно! Так тому і буде, що Бог вирішив нас нагородити за те, що ми допомогли маленькій сироті знайти сім’ю! Ти ж сама наполягала на її усиновленні!

– Я вже не сподівалася, що у нас з’явиться своя дитина – ось і наполягала. Яка сім’я без дітей?

П’ятирічна Оленка стояла за дверима спальні батьків і не могла повірити в почуте. Вона не рідна? Її хочуть повернути в дитячий будинок? З очей полилися сльози.

Вона так раділа, що скоро з’явиться братик або сестричка… А виявляється, завдяки цій появі, Олена втратить батьків!

Немов щось відчувши, Сашко встав з ліжка і попрямував до дверей. За ними стояла заплакана Оленка.

-Тату, я що вам – не рідна? – її величезні оченята з тривогою дивилися на Олександра.

-Ну що ти, сонечко! – Сашко взяв дочку на руки. – Звичайно, рідна!

-Але ви сказали, що хочете повернути мене в дитячий будинок! Значить – не рідна? – вперто промовила Оленка, розмазуючи сльози по щоках.

-Так, ми взяли тебе в дитячому будинку, але це не означає, що ти нам не рідна! Ми тебе дуже любимо! У мами просто грають гормони через очікування малюка… Давай я тебе вкладу!

*****
-Я піду від тебе і дитину ти ніколи не побачиш! – кричала Жанна. – Я хочу, щоб у нас була нормальна сім’я! Без сторонніх!

-Жанно, заспокойся! У нас немає в родині сторонніх! – намагався заспокоїти дружину Сашко. – Олена теж наша дочка!

-Не я їй життя подарувала! Вона мені не дочка! – Жанна все більше розпалювалася. – Вибирай: або я, або вона!

Сашко допомагав зібрати речі Олені.

-Поживеш поки у бабусі, щоб мама не нервувала, – говорив він дочці, – малюк з’явиться, мама прийде до тями і ми тебе заберемо, добре?

Оленка кивнула. Вона була згодна на все, аби тільки не дитячий будинок. Та й бабусю вона любила. Бабуся була доброю і завжди пригощала Оленку чимось смачненьким.

-Бабусю! Якщо мама захоче віддати мене в дитячий будинок, можна я краще у тебе буду жити? – з порога запитала дівчинка у бабусі.

Лідія Едуардівна суворо подивилася на сина. Той розгублено посміхнувся:

-У Жанни гормони грають!

-Звичайно ж, моя принцеса! – бабуся почала допомагати Оленці роздягатися. – Але мама нікуди тебе не віддаватиме – ти ж її дочка! Це вона просто від нервів так каже!

Уже два місяці Оленка жила у бабусі. Батько все рідше відвідував їх, розриваючись між роботою і лікарнею, де лежала на збереженні Жанна.

Одного ранку, поки бабуся готувала сніданок, Оленка дивилася у вікно. Побачивши машину батька, вона радісно закричала:

-Бабусю! Тато приїхав!

-Так рано? – нахмурилася Лідія Едуардівна. Син ніколи не з’являвся раніше полудня. Передчуваючи недобре, жінка веліла онучці сидіти на кухні, а сама пішла зустрічати сина.

– Жанна пішла сьогодні вночі. Вона… не впоралася… Дитина теж… – Олександр втомлено опустився на пуф у передпокої.

Вони втрьох сиділи на кухні, забувши про чашки з остиглим чаєм.

– Мамо, я забираю Оленку. Їй час повертатися додому.

-Якщо хочеш – я можу поки пожити з вами, – Лідія Едуардівна запитально подивилася на сина.

-Дякую, мамо… *****
Оленка з захопленням розглядала нові банти. Ще трохи і вона стане справжньою школяркою! Красива форма і яскравий портфель чекали свого часу.

У передпокої почувся звук відчинених дверей. Батько!

-Тату! – кинулася зустрічати батька дівчинка. Олександр був не один. Поруч з ним стояла невисока худенька жінка.

-Донечко, знайомся: це Ліза! Вона буде жити з нами! – з удаваною радістю вимовив Олександр.

-Привіт, Оленко! – м’яко посміхнувшись, сказала Ліза і простягнула Олені букет. – Це тобі, на перше вересня.

-Вітаю! – буркнула Олена і, проігнорувавши букет, пішла до своєї кімнати.

-Не ображайся, – почула вона голос батька, звернений до Лізи, – насправді вона дуже хороша і добра дівчинка!

-Я впевнена, ми подружимося, – відповіла йому Ліза.

“Так! Зараз!” – подумала Оленка і з силою зачинила двері в свою кімнату.

Тато і Ліза скромно одружилися. Незабаром батькові запропонували нову посаду і він став практично пропадати на роботі. Всі турботи про Оленку лягли на тендітні плечі Лізи.

Вона всіма силами намагалася, як могла, подружитися з дівчинкою: допомагала з уроками, ходила на батьківські збори, водила в кіно і кафе. Зрештою, дівчинка відтанула і довірилася мачусі. У будинку запанувала ідилія.

Закінчення навчального року ознаменувалося ще однією радісною подією – Ліза чекала дитину.

Для Оленки це стало ударом. Вона закрилася у своїй кімнаті і довго плакала. Ліза стояла за її дверима і благала відкрити:

-Оленко! Ну не плач! Я люблю тебе! І нікому тебе не віддам! Ми завжди будемо разом! Ти моя найулюбленіша дівчинка!

-Правда? – Оленка із заплаканим обличчям вийшла з кімнати.

-Ну звичайно! – Ліза обійняла дівчинку. – Ти ж моя рідна дитина! Я нікому тебе не віддам!

Кілька місяців по тому Оленка тримала на руках брата і дивувалася, який він крихітний.

-Мамо! Дивись, який він смішний! – Оленка не помітила, як назвала Лізу мамою. Ліза, приховуючи сльози щастя, підійшла до неї і обійняла.

Минуло ще два роки. Оленка пішла в четвертий клас, коли в дім прийшла біда – Олександр потрапив в автокатастрофу, і не вижив.

Оленка з Лізою на автоматі робили домашні справи, дбали про маленького Миколу і … мовчали. Боялися говорити, бо відразу виступали сльози.

Микола не розумів, що відбувається, і вередував. Якось, коли хлопчик заснув, Ліза підійшла до Оленки і заговорила:

-Олено, так більше продовжуватися не може! Потрібно жити далі. Тата не повернеш, а життя триває. Давай припиняти страждати. Добре?

-Добре, – погодилася Оленка. Мати була права – батька не повернути.

Але біда не приходить одна. Тільки було прийнято рішення продовжувати жити без страждань, як у двері подзвонили.

Величезна тітка представилася інспектором органів опіки і зажадала, щоб Олена збиралася в дитячий будинок, так як залишилася без батьків.

-Як це? А я? – обурилася Ліза.

-Покажіть документи на усиновлення! – зажадала інспектор. Документів не виявилося.

– Отож бо! Бабуся занадто стара, щоб забезпечити дівчинці повноцінне життя, а ви їй ніхто! Збирайся, Олена!

На відміну від Лізи, Олена не плакала. Їй було байдуже, що тепер з нею буде. Її давній кошмар збувся – вона залишилася зовсім одна.

– Я обов’язково заберу тебе звідти! – кричала їй услід Ліза, але Оленка не вірила. Кому потрібна сирота? Це раніше, коли був живий тато, її любили. Зараз тата немає і вона нікому не потрібна. Тим більше Лізі, у якої є своя дитина.

Ліза часто відвідувала Олену в дитячому будинку, але дівчинка до неї не виходила.

Вона бачила, як жінка сиділа на лавочці в очікуванні її, але так і не йшла на зустріч. Згодом Ліза стала приходити все рідше, а потім і зовсім зникла.

“Ну ось і все! Награлася в матір!” – зі злою посмішкою подумала Олена.

Минуло два місяці.

-Оленко! Іди, тебе директор викликає! – в кімнату просунулася голова Василя – місцевого шибеника. “Чого вона від мене хоче?” – здивувалася Оленка. – “Я начебто нічого не накоїла!”.

– Ну ось, Олено, вітаю: тебе взяли в сім’ю! – урочисто проголосила директор дитячого будинку. – Звичайно, не зовсім сім’ю, але все ж…!

-Я не хочу ні в яку сім’ю! – похмуро вимовила Оленка. – Не щастить мені з сім’ями!

-Ну, пощастить-не пощастить, це потім побачиш, а зараз збирай речі і йди до своїх нових батьків!

Олена слухняно пішла. Їй знову стало байдуже, що з нею буде. Біля ґанку дитбудинку стояла … Ліза.

-Що тобі тут потрібно? – байдуже запитала Олена.

-Я за тобою…

-Мене вже удочерили…

-Так це я.

-Ти? – Олена не змогла приховати радість.

-Ну так! Я ж сказала, що ти моя рідна дитина і я тебе нікому не віддам! На жаль, самотній матері неохоче йдуть на зустріч щодо усиновлення, але я довела, що зможу забезпечити тобі гідне життя, ну і хабарі, на щастя, ніхто не скасовував…

Так що – ми тепер повноцінна сім’я! Ходімо додому, Микола за тобою скучив!

-Ходімо… Мамо…