Жінка пройшла в кухню, ковзнувши поглядом по столу, де Ольга поспішно розкладала тарілки. Хмикнула, змахнула з табурета невидимий пил і сіла, склавши руки на колінах.
Ольга ніколи не чекала дзвінків від матері. За багато років вона звикла: якщо Валентина Іванівна і згадує про неї, значить, їй щось потрібно.
Того вечора дзвінок пролунав о пів на восьму, коли Ольга якраз сідала вечеряти з чоловіком і маленьким сином.
— Олю, привіт! — голос матері був бадьорим і навмисно привітним. — Ми тут з Віктором вирішили заїхати. Хвилин через тридцять будемо.
— Так несподівано, та й пізно вже… — почала Ольга, але мати перебила:
— Я ж попереджала, що ми можемо приїхати в будь-який час. Тож накривай стіл! Все-таки квартира, де ти живеш, куплена на наші гроші, тож май совість.
Ольга поклала слухавку і якийсь час сиділа, дивлячись в одну точку. Її чоловік Андрій з розумінням зітхнув:
— Мама?
— Так, — коротко відповіла дружина. — Каже, що через півгодини приїде. І не забула нагадати, чия це квартира… — незадоволено посміхнувшись, додала вона.
У голові Ольги промайнули спогади. Коли не стала батька їй було всього десять років. Вона сумувала, переживала і не розуміла, як жити далі. А мати… вже через пару місяців блищала в новій сукні, тримаючи під руку Віктора.
Він ніколи не цікавився життям дочки нової пасії, а тим більше уроками, друзями або мріями. Зате міг привезти дорогий торт і тут же з’їсти половину, навіть не уточнивши, чи любить Оля такий.
З того моменту Валентина Іванівна, здавалося, викреслила дочку зі свого життя.
Дорогі курорти, ресторани, модні бутіки — все це стало її новою реальністю. А Оля навчилася варити суп з того, що є, пришивати ґудзики і заварювати чай у старому бабусиному чайнику.
Бабуся Катя була єдиною, хто не давав дівчинці остаточно відчути себе покинутою. Саме вона навчила онуку триматися, коли навколо нікого немає поруч.
Коли Ользі виповнилося вісімнадцять, мати вручила їй ключі від невеликої квартири в звичайній старій багатоповерхівці. Будинок знаходився в не найблагополучнішому районі, зате квартира була хоч і маленькою, але двокімнатною.
— Я випросила для тебе квартиру у Віктора. Адже по суті він тобі нічого не винен, — сказала вона. — Так що надалі прошу тебе нас не турбувати. І, якщо раптом додумаєшся завести дітей, то це будуть тільки твої проблеми.
З тих пір вони бачилися рідко. Валентина Іванівна згадувала про дочку тільки в моменти, коли потрібно було похвалитися перед знайомими «яка у неї доросла самостійна дочка».
Звичайно ж, жінка не вдавалася в подробиці, як ця самостійність була отримана. Їй це було абсолютно байдуже.
І ось тепер вперше за рік мати вирішила зателефонувати. Оля дуже насторожилася. Вона відчувала серцем недобре і почала хвилюватися.
— Тоді, давай накриємо стіл ще на дві людини? — Андрій торкнувся дружини за руку. — Як думаєш? Або твоя мама не їсть звичайну їжу?
Ольга гірко посміхнулася:
— Мама вважає, що в гостях повинні годувати. Але постійно критикує, що ми занадто бідно живемо…
— Ну що ж… — відповів Андрій. — Як можемо.
І хоча Андрій добре заробляв і вони навіть збирали гроші на власну квартиру, але для Валентини Іванівни це була крапля в морі її байдужості. Вона вже зробила для себе висновки щодо зятя і змінювати їх не збиралася.
Ольга, ледь дізнавшись про приїзд матері, відразу кинулася в спальню — поправити волосся, дістати для Андрія чисту сорочку, а сина переодягнути в новий костюмчик з левами.
За роки вона виробила рефлекс: якщо мати приходить, всі повинні виглядати так, ніби живуть не гірше, ніж вона.
Рівно через півгодини в двері подзвонили.
Валентина Іванівна і Віктор Анатолійович виглядали так, ніби зійшли з обкладинки глянцевого журналу. Він — в ідеальному костюмі і з дорогим годинником, вона — в шовковій сукні пастельного відтінку, з бездоганною зачіскою і великими золотими сережками.
Жінка пройшла в кухню, ковзнувши поглядом по столу, де Ольга поспішно розкладала тарілки. Хмикнула, змахнула з табурета невидимий пил і сіла, склавши руки на колінах.
Віктор залишився стояти поруч, злегка підперши стегно рукою і дивлячись кудись у вікно.
— Олю, не турбуйся, — раптом зупинила мати її метушню. — Ми приїхали не їсти, а просто поговорити.
У Ольги неприємно похололо всередині. Ці слова від Валентини Іванівни ніколи не віщували нічого хорошого.
— Справа в тому, що у Віктора зараз… невеликі складнощі з бізнесом, — мати кинула на чоловіка короткий погляд. — Але ми люди передбачливі і тому вирішили продати дещо з майна, щоб все стабілізувати.
— Серйозні проблеми? — обережно запитала Ольга.
— Так, — кивнула мати. — Ми вирішили продати дві з шести наших машин. І… твою квартиру.
— Що?! — у Ольги перехопило подих. — Але… ця квартира не така вже й дорога. Автомобілі Віктора коштують набагато дорожче.
— Олю, не сміши мене. Квартира оформлена на мене, — голос Валентини Іванівни став крижаним. — Ти це прекрасно знаєш. Тому тільки я буду вирішувати, коли її продавати.
— Мамо, але у нас маленький син. Максиму ще немає трьох років, він не ходить до садка. Я не працюю. Ми збираємо гроші на своє житло, але поки що… Де ми будемо жити?
— Це ваші проблеми, — перебила мати, підводячись. — У тебе є чоловік, нехай він і думає. Через два тижні квартира повинна бути порожньою.
Віктор навіть не удостоїв Ольгу поглядом. Вони попрямували до дверей так, ніби прийшли просто забрати забуту річ, а не зруйнувати життя Ольги та її сім’ї.
Вона залишилася стояти посеред кухні, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. У сусідній кімнаті тихо грав Максим, не підозрюючи, що скоро в його кімнаті буде грати хтось інший.
Андрій увійшов на кухню і, побачивши дружину, яка опустилася на стілець з порожнім поглядом, підійшов, обійняв її за плечі і тихо промовив:
— Ну що, значить, їдемо?
Ольга підняла на нього очі, в яких вже блищали сльози, але Андрій був дивно спокійний.
— Ти… не злишся? — тихо запитала вона.
— На кого? На тебе? — він ледь посміхнувся. — Ти ж нічого поганого не зробила. А на твою матір… Я давно зрозумів, яка вона жінка.
Він сів поруч, взяв дружину за руку і м’яко продовжив:
— Я завтра ж подзвоню мамі. У неї зараз квартира пустує. Лариса ж вийшла заміж, дві кімнати вільні. Мама одна живе, та й рада буде, якщо ми до неї переїдемо.
Ольга нахмурилася:
— А вона точно не буде проти?
— Ти що? — Андрій злегка посміхнувся. — Мама тільки про це і мріє. У неї через спину мало спілкування, вона майже не виходить з дому. Ми їй складемо компанію, та й Максима вона просто обожнює!
Він уже набрав номер, і розмова зі Світланою Анатоліївною зайняла всього пару хвилин. Жінка, почувши новину, щиро зраділа:
— Звичайно, приїжджайте! Навіть не обговорюється. Будете у мене жити, поки не станете на ноги. А я хоч не буду відчувати себе замкненою в чотирьох стінах.
Коли Андрій поклав слухавку, він уже знав, що все вирішено.
— Ось і все, — сказав він дружині. — Переїжджаємо до мами. Поживемо, поки Максим в садок не піде, ти на роботу не вийдеш. А потім… накопичимо і купимо свою квартиру, звідки нас ніхто не посміє вигнати.
Ольга кивнула.
Валентина Іванівна більше не дзвонила. Вона просто надіслала повідомлення з вимогою віддати ключі і уточнила дату, коли квартира повинна бути порожньою.
Жодного питання — де буде жити дочка з онуком, жодного натяку на турботу.
Ольга вже не дивувалася такій поведінці. Вона лише тихо подякувала долі за Андрія і його сім’ю, яка стала їй справжньою опорою.
Ольга вирішила не тягнути до останнього. Вже через тиждень всі їхні речі були акуратно упаковані в коробки, меблі розібрані, а одяг складений по сумках. Андрій допомагав у вихідні, а в будні сусідка доглядала за Максимом, щоб дружина могла спокійно займатися зборами.
У день переїзду Ольга зателефонувала Валентині Іванівні:
— Ми з’їхали. Під’їжджай за ключами.
Через сорок хвилин у двір повільно в’їхав блискучий позашляховик. Мати навіть не вийшла з машини — відкрила вікно і махнула рукою.
Ольга мовчки підійшла, простягнула брелок з ключами. Їхні погляди зустрілися на пару секунд — в очах матері не було ні краплі жалю, тільки звична холодна байдужість.
— Ну, всього найкращого, — кинула Валентина Іванівна і натиснула на газ.
Ольга дивилася, як машина ховається за поворотом, навіть не підозрюючи, що це їхня остання зустріч на найближчі п’ять років. Але в глибині душі вона вже розуміла: чим далі від матері, тим простіше жити.
Життя в квартирі Світлани Анатоліївни пішло своєю чергою. Свекруха зустріла їх тепло, і Максим відразу потягнувся до бабусі.
Жінка, незважаючи на хвору спину, поступово стала частіше виходити у двір з онуком. Ольга допомагала їй робити легкі вправи, показувала комплекси для зміцнення м’язів.
Згодом Світлана Анатоліївна могла вже не тільки гуляти у дворі на лавочці, а й самостійно прогулюватися в парку.
Коли Максим підріс і пішов у садок, Ольга вийшла на роботу. Садочок вибрали поруч з будинком свекрухи, щоб їй було зручно забирати хлопчика, якщо Ольга затримувалася.
Всі жили дружно, і вперше за довгий час Оля відчула себе в справжній родині.
Через деякий час Андрій повернувся з роботи з загадковою посмішкою:
— Я знайшов хороший варіант. Підемо завтра дивитися.
Це виявилася двокімнатна квартира в сусідньому будинку — простора, кімнати на дві сторони, і велика кухня. Правда, всередині панував повний хаос: голі стіни, старі труби, ні натяку на ремонт.
— Зате планування чудове, — сказав Андрій, вже подумки прикидаючи, де буде їхня спальня, а де кімната Максима. — Візьмемо іпотеку і будемо потихеньку ремонтувати, поки живемо у мами.
Ольга та Андрій швидко увійшли в новий ритм життя. Вранці вони йшли на роботу, а Максим — в садок. Увечері Світлана Анатоліївна із задоволенням займалася онуком, водила його гуляти у двір, влаштовувала спільні пікніки і навіть стала більше спілкуватися з сусідками по двору.
Вечорами, повернувшись з роботи, Ольга і Андрій кидалися робити ремонт — шпаклювали стіни, міняли проводку, замовляли вікна. Максим в цей час або грав у бабусі, або з цікавістю спостерігав, як тато крутить шурупи і розкладає інструмент.
Іноді в гості приїжджала Лариса з чоловіком. Спочатку вона стримано ставилася до того, що брат з сім’єю оселилися у їхньої матері, і навіть пару раз дозволила собі колючі зауваження.
Але, дізнавшись, що Ольга втратила квартиру через рішення своєї матері, Лариса трохи пом’якшала.
А коли через кілька місяців Лариса повідомила, що чекає на дитину, її ставлення зовсім змінилося. Вона почала часто дзвонити Ользі, радитися з будь-яких питань — від вибору коляски до харчування під час виношування дитни. Ольга, як педіатр, з радістю допомагала і ділилася своїм досвідом.
Через півтора року ремонту, пилу і походів у будівельні магазини настав довгоочікуваний день переїзду.
Ольга, Андрій і Максим нарешті переїхали у свою квартиру. Нехай попереду ще чекала велика робота, але жити в квартирі вже було можна.
Проте вечорами вони все одно збиралися у Світлани Анатоліївни. За вечерею обговорювали новини, Максим показував бабусі малюнки, а та, сміючись, розповідала історії зі своєї молодості.
Світлана Анатоліївна стала для них більше, ніж просто рідня. Вона була їхнім ангелом-охоронцем, який виявився поруч у той момент, коли рідна мати Ольги відвернулася.
Через п’ять років, коли Максиму виповнилося сім, життя Ольги та Андрія було спокійним і влаштованим. Вони готували сина до школи, Ольга чекала на другу дитину, а їхня затишна квартира наповнилася запахом свіжої випічки та сміхом.
Саме в цей момент на горизонті знову з’явилася Валентина Іванівна. Дзвінок був несподіваним, голос — невпевненим і майже жалісливим.
Виявилося, Віктор завів молоду двадцятирічну коханку. Мабуть, захотілося гострих відчуттів. Офіційно Валентина Іванівна і Віктор Анатолійович не були в шлюбі. Крім того, в той складний період Віктор запропонував продати саме те майно, яке було записано на Валентину.
А саме два автомобілі і квартиру. Він без зайвих церемоній вигнав її, залишивши без даху над головою і будь-яких грошей.
— Олю, — голос матері тремтів, — мені нікуди йти. Можна, я поживу у вас? Хоч трохи…
— Мамо, — спокійно відповіла вона, — вибач, але ні. У нас немає місця. В нас скоро з’явиться друга дитина. Ти впораєшся сама, як і раніше.
Зависла тиша. У трубці пролунав тільки важкий подих, а потім коротке:
— Зрозуміло.
Ольга поклала телефон і глибоко вдихнула. Рішення далося нелегко, але вона знала — це правильно. Валентина Іванівна ніколи не зробила нічого, щоб заслужити її прихильність і тим більше, допомогу.
Прийшов час розплачуватися за рахунками.