Ні, я не можу, — відповів він холодно. — Краще йди, поки не стало гірше. Я подбаю про необхідне, але зараз просто йди

— Ти не гідна бути частиною нашої родини, — вигукнула моя колишня свекруха, її голос тремтів від обурення, коли вона дізналася про те, що я при надії. — Як ти смієш думати, що зараз час для цього? Ми не готові до такого! Йди геть, і не повертайся!

— Мамо, заспокойся, — втрутився мій чоловік Андрій, але його тон був нерішучий. — Я не впевнений, що зараз правильний час для цього. Тобі потрібен догляд, а тут ще й малюк. Наш союз заважає мені зосередитися на важливому.

— Але Андрію, це наша дитина, — благала я, намагаючись стримати сльози. — Ми ж планували майбутнє разом. Я люблю тебе і готова на все.

— Ні, я не можу, — відповів він холодно. — Краще йди, поки не стало гірше. Я подбаю про необхідне, але зараз просто йди.

Ця сцена досі стоїть перед очима, ніби вчора. Вона була кульмінацією всього, що накопичилося за роки. Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього, треба повернутися на початок.

Мене звуть Олена, і моя історія почалася на святкуванні дня народження у спільних знайомих. Тоді я працювала в невеликій фірмі, що займалася дизайном інтер’єрів, і рідко відвідувала такі заходи, але подруга вмовила мене піти.

Атмосфера була веселою: музика грала, люди сміялися, а в центрі уваги опинився високий хлопець з теплим поглядом. Він підійшов до мене з келихом соку в руці.

— Привіт, я Андрій, — сказав він, посміхаючись. — Бачу, ти стоїш осторонь. Не любиш гучні компанії?

— Не дуже, — відповіла я. — Я більше за спокійні розмови. А ти?

— Я теж, але тут мої друзі, тож мушу бути. Може, прогуляємося надворі? Повітря свіже, і ми зможемо поговорити без шуму.

Ми вийшли на вулицю, і розмова потекла легко. Він розповів про свою роботу в IT-компанії, про хобі — любив грати на гітарі у вільний час. Я поділилася своїми мріями про подорожі. Того вечора ми обмінялися номерами, і незабаром він запросив мене на прогулянку парком.

— Олено, ти така цікава людина, — сказав Андрій під час нашої першої зустрічі наодинці. — Розкажи більше про свої дизайни. Я уявляю, як ти перетворюєш простір на щось особливе.

— Дякую, — посміхнулася я. — Останній проект був для кафе — зробила акцент на природні матеріали, щоб відвідувачі відчували затишок.

Ми гуляли годинами, сміялися з дрібниць. Потім були походи в кінотеатр. Пам’ятаю наш перший фільм — романтична комедія про випадкові зустрічі.

— Дивись, це ж про нас, — пожартував Андрій, коли герої познайомилися на вечірці. — Тільки в нас все буде краще.

— Сподіваюся, — відповіла я, стискаючи його руку.

Минуло кілька місяців, і наші стосунки стали серйозними. Я жила в орендованій квартирі в центрі міста, а Андрій — з матір’ю в передмісті. Вона була вдовицею, працювала в школі вчителем, і син був для неї всім світом. Андрій часто говорив про неї з теплотою.

— Мама завжди підтримує мене, — казав він. — Вона навчила мене бути відповідальним.

Одного вечора, під час романтичної вечері, яку він приготував сам, Андрій став на коліно.

— Олено, ти зробила моє життя яскравішим, — сказав він. — Будеш моєю дружиною?

— Так, Андрію, з радістю, — відповіла я, серце калатало від щастя.

Ми одружилися в затишній церемонії з близькими. Але з перших днів після весілля я помітила, що мати Андрія, пані Марія, ставиться до мене з обережністю. Вона часто дзвонила синові, перевіряла, чи все гаразд.

— Синку, ти впевнений, що вона добре дбає про тебе? — чула я одного разу її голос по телефону.

— Мамо, все чудово, — заспокоював Андрій. — Олена чудова господиня.

Але пані Марія не вгамовувалася. Вона приходила в гості і коментувала все: від того, як я складаю речі, до рецептів страв.

— Олено, ти готуєш борщ без буряка? — питала вона здивовано. — Андрій звик до мого варіанту, з усіма інгредієнтами.

— Я спробую наступного разу додати, — відповідала я ввічливо.

Я любила Андрія понад усе, тож намагалася не звертати уваги. Він завжди виглядав охайно на роботі — я прасувала його сорочки, готувала сніданки. Але пані Марія знаходила причини для зауважень.

— Синочку, ти виглядаєш стомленим, — скаржилася вона. — Напевно, вдома не вистачає комфорту.

— Мамо, я в порядку, — відповідав Андрій. — Просто багато справ.

Так минали роки. Ми планували спільні поїздки, мріяли про будинок. Одного разу ми поїхали на вихідні до озера.

— Олено, уяви, як ми будемо тут з дітьми, — сказав Андрій, дивлячись на воду.

— Так, це буде ідеально, — погодилася я.

Але напруга з пані Марією росла. Вона дзвонила щодня, запрошувала Андрія на обіди без мене.

— Приходь сам, синку, — казала вона. — Поговоримо про сімейні справи.

Я мовчала, не хотіла скаржитися чоловікові, бо любила його і вірила, що все налагодиться.

Все змінилося перед Новим роком. Ми планували святкувати з друзями — купили продукти, прикрасили квартиру. Але подзвонила пані Марія.

— Андрію, мені погано, — сказала вона слабким голосом. — Приїдь, будь ласка, допоможи.

— Добре, мамо, я зараз, — відповів він і повернувся до мене. — Олено, я мушу поїхати. Вона одна, не може впоратися.

— Зрозуміло, — сказала я. — Повертайся швидше.

Я залишилася сама, чекала. Минуло кілька днів, а від Андрія — ні звістки. Я дзвонила.

— Як справи? — питала я.

— Мамі гірше, не турбуй, — відповідав він коротко. — Я зайнятий.

Десять днів минуло. Я сиділа вдома, дивилася на ялинку, яку ми прикрасили разом. Нарешті він подзвонив.

— Олено, я не повернуся, — сказав Андрій. — Залишаюся тут. Якщо хочеш, приїжджай до нас.

Я була здивована і збентежена, але любов переважала. Зібрала речі, поїхала до їхнього дому.

— Вітаю, Олено, — сказала пані Марія, відчиняючи двері. — Заходь, будемо жити разом.

Спочатку все здавалося нормальним. Я допомагала по господарству, готувала. Але пані Марія продовжувала вчити.

— Не так миєш посуд, — зауважувала вона. — Андрій звик до чистоти.

— Я постараюся, — відповідала я.

Ми з Андрієм проводили вечори разом, розмовляли.

— Дякую, що приїхала, — казав він. — Ти найкраща.

Але незабаром я дізналася про те, що я при надії. Раділа, уявляла нашу сім’ю. Розповіла Андрію.

— Це чудово, — сказав він спочатку. — Але мамі треба сказати обережно.

Коли пані Марія дізналася, її реакція була бурхливою — та сама сцена на початку.

Після того я зібрала речі, поїхала до своєї мами. Вона прийняла мене з відкритими обіймами.

— Доню, все буде добре, — сказала мама. — Ми впораємося.

Я народила доньку Софію. Андрій надсилав 5000 гривень щомісяця на утримання, але не дзвонив, не відвідував.

— Не хочу бачити дитину, — сказав він одного разу по телефону. — Це ускладнює все.

Пані Марія заперечувала існування онуки.

— У мене немає онуків, — заявляла вона знайомим.

Минуло десять років. Софія виросла розумною дівчинкою, любила малювати. Я працювала, будувала життя. Одного дня на порозі з’явилася пані Марія — бліда, тримаючись за стіну.

— Олено, допоможи, — прошепотіла вона.

Я запросила всередину, напоїла чаєм. Вона розповіла: Андрій одружився з іншою, але нова дружина керує всім, не дає їй слова сказати.

— Прошу, повернися з Софією, — благала вона. — Ти єдина, хто може все виправити. Вона — наша онука, рідна.

Я вислухала, переконалася, що їй краще, і показала на двері.

— Йдіть, пані Маріє, — сказала я спокійно.

Після того я відчула полегшення. Згадуючи той момент, посміхаюся. Життя продовжується, і я вдячна за досвід. Додам, що того вечора, коли вона пішла, я зателефонувала подрузі.

— Уяви, колишня свекруха приходила, — розповіла я.

— І що? — запитала вона.

— Просила повернутися. Але я відмовила.

Ми розмовляли довго, згадуючи минуле. Софія підбігла.

— Мамо, дивись, що намалювала! — показала малюнок родини.

— Чудово, доню, — відповіла я. — Це ми з тобою, щасливі.

Життя наповнилося новими барвами: подорожі з дочкою, нові проекти на роботі. Одного разу ми поїхали до моря.

— Мамо, це найкращий день! — вигукнула Софія, бігаючи по піску.

— Так, люба, — погодилася я. — І попереду ще багато.

З Андрієм ми не спілкувалися, але гроші надходили регулярно — 7000 гривень тепер. Я інвестувала в освіту доньки, купила їй курси малювання.

Пані Марія більше не з’являлася, але чутки дійшли: вона переїхала до родичів. Я не зла людина, але я тихо радію тому, що у житті таки є справедливість.

На кожного розумного є розумніший.