Одного разу зникли гроші. Ганна Степанівна відкладала невелику суму на ремонт кухні. Вона заховала конверт у шафі між рушниками. Але коли дістала – порожньо.

– Ти хочеш сказати, що я сама у себе ці гроші забрала? – Ганна дивилася на зятя і не могла повірити.

У невеличкому містечку жила Ганна Степанівна. Їй було п’ятдесят п’ять, удова вже понад десять років. Дочка Оля одружилася і привела чоловіка – Вадима – у мамину квартиру. Мовляв, «зекономимо, мамо, а там і на своє житло назбираємо». Ганна, як любляча мати, погодилася: хай живуть, аби діти мали легший старт у житті.

Спершу все йшло непогано. Ганна допомагала з онукою, варила, прала й прибирала. Але зять мав характер непростий. Він був гоноровий, завжди вважав, що йому всі винні. Оля багато працювала, аби тримати сім’ю, а Вадим часто змінював роботу – то начальник «не такий», то колеги «заздрять».

– Мамо, – казала Оля, – потерпи трохи, ну що ж зробиш, такий він у мене.

Ганна лише кивала. Але в душі відчувала: цей чоловік її не поважає.

Одного разу зникли гроші. Ганна Степанівна відкладала невелику суму на ремонт кухні. Вона заховала конверт у шафі між рушниками. Але коли дістала – порожньо.

– Олю, грошей немає, – тихо сказала вона дочці. – Я їх поклала ось сюди, а тепер немає.

– Мамо, може, ви забули? – несміливо відповіла дочка.

Та в кімнату вже зайшов Вадим:

– А може, це вона сама витягла і тепер каже, що хтось украв? У вас, тещо, вже вік, пам’ять підводить.

Ганну наче кип’ятком облили.

– Як ти смієш?! Це я, виходить, краду в себе з шафи? – її голос задрижав.

– А хто знає? – знизав плечима зять. – Я чужі гроші не беру.

Оля мовчала. Вона боялася конфліктів, і це боліло Ганні ще більше.

Того вечора жінка довго не спала. Серце стискалося від образи. Власний зять звинуватив її в крадіжці у своїй же хаті! А дочка навіть слова не сказала на її захист.

Наступного ранку Ганна зібрала валізу.

– Куди ви, мамо? – переполошилася Оля.

– До сестри в село. Там мені спокійніше буде.

І поїхала.

Сестра Марія жила в селі в старенькій хатині, але мала добре серце. Вона зустріла Ганну з відкритими обіймами.

– Та лишайся в мене, сестро. Якщо твої діти такі, що й жити не дають, то тут відпочинеш.

Ганна допомагала по господарству сестрі, щоб за роботою забути про свій біль. Серце поступово заспокоювалося. Але одне питання не давало спокою: як далі жити?

– Маріє, може, поїду я на заробітки. Он у Польщу чи Чехію люди їздять, і я ще не стара. Хочу собі хоч якусь копійку заробити, щоб ні від кого не залежати.

Сестра лише зітхнула:

– Як думаєш, так і роби. Але знай: не в грошах щастя.

Одного дня Марія покликала сестру на храмове свято в сусіднє село.

– Ходімо, розвієшся, свято велике.

Ганна й справді давно ніде не була. Одягла скромну сукню, накинула хустку і пішла з сестрою. На святі було людно: музика, сміх, ярмаркові ряди. Ганна стояла біля лотка з медом, коли хтось обережно заговорив:

– Доброго дня, пані. Можна вас пригостити медовухою?

Вона обернулася й побачила статного чоловіка. Високий, з сивиною на скронях, але очі теплі-теплі.

– Дякую, – усміхнулася Ганна, трохи розгублено.

– Я Сергій, – представився він. – Місцевий фермер. А ви, мабуть, не з нашого села?

Так і зав’язалася розмова. Сергій виявився вдівцем, мав господарство, землю і навіть невеликий бізнес – продавав молочну продукцію в місто. Але найбільше вразило Ганну не це, а його щирість. Він слухав її уважно, не перебивав, дивився просто в очі.

Того дня вони проговорили майже до вечора.

Сергій почав навідуватися до Маріїного двору. То привезе відро яблук, то запросить на прогулянку полем. Ганна спершу соромилася, відмовлялася:

– Та що ви, мені вже пізно про таке думати.

– Ніколи не пізно бути щасливою, – лагідно відповідав він.

З часом у її серці розтанув лід. Сергій не робив гучних обіцянок, але своїми вчинками показував турботу.

– Ганно, – якось сказав він, – я бачу, ти вміла, чесна і щира жінка. Хочеш – ходімо життям разом?

Вона розгубилася. Але згадавши приниження, яке пережила від зятя, мовчання доньки, подумала: «Я теж маю право на щастя».

– Так, Сергію, – відповіла вона, і на очах заблищали сльози.

Найбільше за Ганну раділа її сестра.

– От бачиш, я ж казала, що не в грошах щастя.

Ганна переїхала в просторий дім Сергія. У нього було все, чого їй бракувало: спокій, пошана, любов.

Новина, що Ганна вийшла заміж за багатого фермера дійшла і до її дітей. Зять аж почорнів від злості, коли почув.

А дочка Оля тихцем приїхала в село. Вона плакала й просила пробачення:

– Мамо, вибач, що тоді не заступилася за тебе. Я боялася сварки.

Ганна погладила її по голові:

– Доню, головне, щоб ти зрозуміла, що мовчання іноді гірше зради. Але я тебе люблю.

Минув рік. Ганна Степанівна жила щасливо. Вона більше не думала про образи й приниження. Її серце загоїлося, бо поруч був чоловік, який цінував її справжню.

Вона часто повторювала:

– Бог бачить усе. І коли одні топчуть твою гідність, Він завжди підніме тебе там, де ти й не чекаєш.

Іноді несправедливість стає поштовхом до нового життя. Коли тебе зневажають свої, доля може відкрити двері до щастя там, де ти й не чекав.