-Ну, ось, Лілечка, завтра за тобою приїдуть твої тато і мама. І ти поїдеш у сім’ю! – розплітаючи на ніч косички і розчісуючи м’якою щіткою волосся маленькій, худенькій дівчинці, повідомила вихователька дитячого будинку Інга Сергіївна.

-Ну, ось, Лілечка, завтра за тобою приїдуть твої тато і мама. І ти поїдеш у сім’ю! – розплітаючи на ніч косички і розчісуючи м’якою щіткою волосся маленькій, худенькій дівчинці, повідомила вихователька дитячого будинку Інга Сергіївна.

Лілечка здригнулася, не вірячи тому, що чує, і боячись якоїсь помилки, підняла на жінку очі і перепитала:

-Правда?

-Правда, правда, дитинко! А тепер лягай спати, і нехай тобі насниться гарний сон.

Інга Сергіївна накрила дівчинку ковдрою і замислилася – чомусь згадалося, як Лілю привезли сюди брудну, голодну і заплакану.

Бідна дитина три доби просиділа одна, замкнена в квартирі, в антисанітарних умовах, поки її непутяща матуся десь гуляла, зовсім забувши про дочку.

Все могло б закінчитися дуже сумно, якби сусіди, почувши дитячий плач, що безперервно доносився з-за обшарпаних дверей, не викликали поліцію.

Співробітники органів не могли стримати потік міцних слів, побачивши, в яких умовах перебувала дитина.

Дівчинка сиділа на брудній підлозі і намагалася їсти кактус, який дивним чином ще ріс у горщику в цьому будинку.

Здавалося, що нічого живого, крім тарганів, тут просто не могло ніяким чином існувати. У цій квартирі не могло бути життя, як немає його на якійсь неживій планеті.

Мама дівчинки, до речі, так і не з’явилася, а Лілечка опинилася в дитячому будинку.

Важке дитинство залишило відбиток на зовнішності, характері та психологічному стані дівчинки.

У свої п’ять з гаком років, їй навряд чи можна було дати більше 3-4. Вона була маленькою, занадто худою, блідою і якоюсь незграбною.

Її тонкі, як соломинки, ручки здавалися занадто довгими в порівнянні з її кволим тільцем, а ніжки, навпаки, занадто короткими. Не було в ній тієї милості, що притаманна маленьким рожевощоким пухкеньким дітям.

Але це дурниця, порівняно з тим, що дівчинка була дуже лякливою. Багато сил і часу довелося витратити вихователям, щоб відучити її ховатися від незнайомих людей.

Але вона досі лякалася гучних звуків, криків. У всіх стресових ситуаціях Лілечка починала плакати і ходити під себе. За це діти з дитбудинку ображали її і дражнили різними словами, з яких «Лілька-мокрі штани» було найм’якшим.

Вихователі дитячого будинку надзвичайно здивувалися і зраділи, коли для їхньої маленької «боягузки Лілечки» раптом знайшлися батьки.
***
Симпатична сімейна пара: Галина Романівна і Сергій Геннадійович вирішили удочерити дівчинку. Чим саме їм так сподобалася саме Лілечка – було незрозуміло.

-Просто відчуваю, що моя дівчинка, ось і все! – сказала Галина.

У дитячому будинку не стали приховувати від потенційних батьків всіх проблем в характері і здоров’ї малятка.

-Нічого, я сам колись таким був! – у нас є можливість допомогти дівчинці! – коротко відреагував на всі ці попередження Сергій.

Вони, після двох невдалих спроб знову мати дітей, вирішили, що повинні взяти дитину з дитячого будинку.

Проти такого ніхто не заперечував. Так і відбулося знайомство Лілечки та її майбутніх батьків.

Дівчинка під час “огляду” поводилася тихо і не прагнула кудись втекти і сховатися. Вона скромно відповідала на питання красивої тітоньки і доброго дядечка, кивала головою і тільки боялася підняти очі на Галину Романівну і Сергія Геннадійовича.

“- Невже завтра ці добрі, красиві люди прийдуть саме за мною! Не за красивою, як лялечка Юлькою, а за мною, маленькою “Лількою – мокрими штанами” – думала малятко, перевертаючись з боку на бік під казенною ковдрою.

І чого вона тільки не передумала, які тільки думки не відвідували її маленьку, дитячу голівку, турбували її душу.

“-А раптом, вони передумають?! Раптом, прийдуть і візьмуть когось іншого… А взагалі, як це жити в сім’ї?… Як це у неї будуть свої іграшки і своя кімната? Хіба так буває?…”
***
Вранці її бліду і невиспану вивела за руку Інга Сергіївна до нових батьків. У холі її чекали ті самі дядечко і тітонька, які приїжджали до неї вже кілька разів.

Всі сумніви залишилися позаду. Вони все-таки приїхали! Від надлишку почуттів, Лілечка забула про все на світі. У неї немов виросли крила, і вона, розправивши руки, помчала назустріч своєму щастю:

-Мамо! Тату!

Лілечка обійняла їх за шию і зашепотіла, не стримуючи сліз:

-А я чекала вас, я так чекала.

Ця сцена розчулила всіх до сліз, особливо Сергія Геннадійовича, якому згадалося його дитинство в дитбудинку.

Ліля, побачивши їхні сльози, не розуміючи, через що вони так засмутилися, почала витирати солоні струмки своїми маленькими долоньками, примовляючи:

-Не плачте! Я буду слухняною, чесне слово!

Галина посміхнулася, простягнула дівчинці руку і сказала:
-Ходімо, донечко.

Лілю переодягли в усе нове і красиве, вручили їй як пам’ятний подарунок рожевого плюшевого зайця, взяли за руку і повели.

Дівчинка відчувала, якими заздрісними поглядами проводжають її ті, хто ще недавно ображав і обзивав її. Ні, вона не бажала їм зла, надто щаслива вона була сьогодні.

-Ну, ось, Лілечка! – сказала їй Галина Романівна, тобто мама, сідаючи поруч з нею на задньому сидінні чорного блискучого автомобіля. -Скоро ми будемо вдома. А ти знаєш, що у тебе ще є старший брат?!

-Брат? А він великий?

-Великий, він восени вже в 11 клас піде.

-Думаю, ви з ним обов’язково подружитеся. Він у нас хлопець хороший: спортсмен, вчиться добре, так що з братом тобі пощастило! – сказав тато, який сидів за кермом.

І Лілечка всю дорогу уявляла брата, який він, як він вийде їй назустріч, як вони будуть дружити.

Але надії на взаємну дружбу не виправдалися. Ігор зустрів Лілечку більш ніж холодно, якщо не сказати «в багнети».
***
-Ось, синку, знайомся! Приймай поповнення родини. Це твоя сестричка, Лілечка!

Ліля боязко підняла очі. Перед нею в її уяві стояв справжній дядько. Високий, красивий, дуже схожий на тата. Тільки ось дивився він на неї зовсім не як Сергій Геннадійович.

Його погляд був колючим і в ньому проглядала погано прихована зневага. Саме таким поглядом на неї дивилися ті діти з дитбудинку.

-Ви, батьки, що, зовсім здуріли, ви що, за принципом чим страшніше, тим краще вибирали? – раптом вигукнув Ігор.

Це було так злісно і несподівано, що Лілечка скрикнула і зробила калюжу прямо на підлозі в передпокої. Вона зараз була схожа на маленьке, винне в усіх гріхах, перелякане цуценя.

-Ігор! Негайно припини! Хіба так можна, я ніяк не очікував від тебе такого! – зупинив хлопця батько…

-А я від вас не очікував… Я вас чимось не влаштовую? Навіщо вам ще й це непорозуміння? – обурився Ігор і сховався у своїй кімнаті.

Галина Романівна підхопила на руки Лілечку, яка задихалася від сліз.

-Нічого, малятко! У Ігоря добре серце. Він заспокоїться і все буде добре. А поки що підемо, поміняємо тобі штанці…
***
Лілечка дуже полюбила своїх маму і тата: вони були добрими, піклувалися про неї так, як ніхто раніше не піклувався.

Водили її на прийом до якоїсь доброї тітоньки, яка посміхалася і дуже ласкаво з нею розмовляла. І Лілечці чомусь було з нею зовсім не страшно, а навпаки, хотілося все-все розповісти цій Поліні Василівні, з дивним званням “психолог”.

А ще мама водила її в центр раннього розвитку, де з нею та іншими дітьми займалися, готували до школи.

Їй купували іграшки, гарний одяг. І Лілечка поступово оговталася, трохи набрала вагу, а на щічках з’явився рум’янець. І вона вже не робила калюжі від страху, вірніше, майже цього не робила.

Єдина людина, якої вона боялася, жила з нею в одній квартирі – її старший брат.

Лілечка кожною клітинкою відчувала його неприязнь до неї.

Його дратувало все:

-Дивись, Ігорю, яка наша Лілечка симпатична в новій сукні…

У Ігоря рот відразу переповзав кудись набік, очі звужувалися в щілинки, і він щоразу відпускав на адресу батьків якусь колючку.

Після чого мама з татом зачинялися на кухні, про щось тихо там розмовляли, а по дому розносився запах валеріани.

Одного разу Галина і Сергій вирішили в колі сім’ї відзначити день народження Лілі. Їй виповнювалося 6 років. Як це зазвичай буває, купили торт, приготували смачну вечерю, купили подарунок. І, звичайно ж, Ігор був серед запрошених.

-Що? Святкувати день народження цієї приблуди?! Та ще й вітати її?! Мені?? Та ви зовсім знущаєтеся з мене?

Скажіть спасибі, що я взагалі її терплю! І взагалі, що ви носитися з нею як курка з яйцем: “Ах, Лілечка який малюнок намалювала, та вона ж майбутня художниця!” – картинно передражнював батьків Ігор.

– У вас, між іншим, ще є я, і я теж чогось вартий, а ви проміняли мене на якусь недороблену дитину! – Ігор кричав і не міг зупинитися, він немов намагався виплеснути на батьків весь той негатив, що накопичився за весь цей час у нього в душі.

Мама розплакалася і втекла на кухню пити валеріану, батько кинувся її заспокоювати, Ігор, голосно грюкнувши дверима, сховався у своїй кімнаті.

Лілечка залишилася зовсім одна в передпокої. Вона сиділа на підлозі, обійнявши коліна, плакала і думала:

“І правда, навіщо я їм? Вони всі такі хороші і весь час сваряться через мене. Їм погано зі мною. А якщо я піду, їм буде добре, мені треба піти!”

Ось як вирішила Лілечка. Вона швидко підвелася, взула черевички, натягнула шапочку, спробувала зняти з вішака пальто, але воно ніяк не піддавалося.

Тоді Лілечка потягнула пальто на себе сильніше і ненавмисно зірвала вішак, який відразу ж повис на одному цвяху. Вийшло шумно, але Лілечка вже не думала про це. Вона, нарешті, зірвала пальто і, натягуючи його на ходу, вискочила з дому.
***
На вулиці було вже темно, лише вікна світили, освітлюючи їй шлях. Ліля, витираючи на ходу сльози, йшла до дитячого майданчика, де вони часто гуляли з мамою.

Їй там сподобався один будиночок біля пісочниці. Він був такий гарний, дерев’яний, ніби з казки.

“Ось там я і буду жити. Сама. І ніхто не буде через мене лаятися і сваритися”, – думала вона про себе.

Ліля зайшла в будиночок, сіла, озирнулася. У темряві він виглядав якось зовсім по-іншому, не так, як вдень. І ще було холодно і вогко.

Але це було все дурницею, порівняно з тим, що неподалік бігали три великі бродячі собаки. Ліля згадала, що мама забороняла до них близько підходити. А вона і не підходила.

Собаки спочатку не помічали її. А потім, раптом, вирішили перевірити, хто там затаївся в будиночку. А може, цей будиночок був і їхнім нічним притулком. Але ці три величезні пси цілеспрямовано прямували прямо до неї.

-Тільки б не описатися! Тільки б не описатися! – думала Ліля, міцно стискаючи кулачки…

А собаки невблаганно наближалися до неї. Ліля закрила очі і що є сили закричала:

-Допоможіть! Допоможіть! Врятуйте!

-А ну йдіть геть звідси! – почула вона чийсь суворий голос, схожий на голос старшого брата.

-Ось ти де, малятко! А я вже з ніг збився, поки тебе шукав.

Ліля відкрила очі. Перед нею і справді стояв Ігор.

-Ти чого це придумала з дому тікати?! – суворо запитав він, піднімаючи її з холодного піску і обтрушуючи одяг.

-Я, я, я просто хотіла, щоб усім було добре… Без мене…

-Так, молодець! Добре зробила! Мати он валеріану п’є, а батько по всіх дворах бігає, тебе шукає… Як ти думаєш, їм добре?!

Ліля злякано подивилася на брата:
-Ні! А ти?

-А я що? Мені аби їм було добре. Ходімо вже додому, малятко сопливе.

Ігор легко підхопив Лілю на руки і поніс її додому. А Ліля, міцно обіймаючи його за шию, радісно повідомила йому на вухо:

-А я не описалася! Мені було страшно, а я стрималася!

Ігор вперше за весь час посміхнувся сестрі.

“-А вона ніби нічого! І зовсім не страшна! “- раптом промайнуло у нього в голові.” – А головне, мама більше не буде плакати.”
***
У вересні Ліля та Ігор пішли до школи разом: вона в перший клас, а він в одинадцятий.

І Лілечка, завмираючи від захвату, сиділа у старшого брата на плечі. Вона бачила захоплені обличчя дітей та їхніх батьків, які стояли на урочистій лінійці.

-Ну, Лілька, давай! – раптом прошепотів їй Ігор.

І вона щосили затрясла дзвіночком, який міцно тримала в руках.

Шкільним двором рознісся мелодійний дзвін, який кликав усіх, кого в перший клас, кого в останній…

А потім Лілька, красива і горда, хвалилася оточуючим її новим однокласникам:

-Це мій брат! Він дуже розумний і сміливий! Він мене від собак врятував! І я з ним нічого не боюся.

І тепер Лілечка спокійно і впевнено дивилася в завтрашній день. Адже їй тепер нічого боятися: у неї є справжня сім’я. І такий старший брат… що їй всі заздрять. Ну хіба це не щастя?