Увечері, коли сонце сідало, Марина накрила стіл на веранді. Вино, овочі, сир, трохи м’яса. Вони сіли, розмовляли, сміялися. І саме тоді, коли вона вже відчула, що ось – ось почнеться та сама довгоочікувана близькість, Ігор, ніби між іншим, сказав:

– Маринко, ти мене чуєш?

– Що саме? – жінка відклала телефон, у якому щойно дивилася рецепти літніх салатів.

– Я думаю, що нам треба з’їздити на дачу.

Марина уважно подивилася на чоловіка. Останнім часом він усе більше сидів у своїх роботах, то з паперами, то з дзвінками, то з якимись зустрічами. І їй, якщо чесно, уже давно хотілося, щоб вони залишилися сам на сам, без дітей, без шуму міста, без цього постійного «мамо, тату!».

– Ти серйозно? – вона навіть усміхнулася. – Ми ж давно говорили, що треба побути тільки удвох.

– От-от, – кивнув Ігор. – Мені здається, це саме час.

Діти того дня якраз сиділи в кімнаті й голосно сперечалися через якусь комп’ютерну гру. Сину Андрію вже десять, донечці Соломійці – сім, але кожен день вони могли знайти тему для сварки. Марина озирнулася туди, де вони сварилися за планшет, і зітхнула.

– Тільки удвох… – повторила вона мрійливо. – А з дітьми як?

– Мама казала, що може забрати їх на вихідні. Вона ж любить, коли вони в неї.

– Твоя мама – так, любить. Але не забувай, що вони їй там і весь дім перевернуть догори дриґом.

– Ну то що? – Ігор підморгнув. – Діти – це рух, а мама без руху нудиться.

Вони ще трохи поговорили, і Марина вже почала уявляти, як вони підуть до ставка, як посидять на лавочці під яблунею, як вона приготує йому легку вечерю на відкритому повітрі, а потім вони, може, вперше за довгий час просто помовчать разом – без дитячих вигуків, без міського гулу.

Діти й справді поїхали до бабусі охоче. Андрій уявляв, що зможе кататися на велосипеді в селі, а Соломійка чекала на кішку, яка щойно вивела кошенят. Марина з Ігорем швидко зібрали речі, посадили дітей у автобус, а тоді рушили власною машиною до дачі.

Дорога була знайома – ще з молодості. Колись, на самому початку їхнього подружнього життя, вони майже кожні вихідні їздили сюди. Але потім робота, школа, гуртки дітей, ремонти – і все відсунулося. Тепер же їхала мов уперше, з легким хвилюванням.

– Пам’ятаєш, як ми вперше приїхали сюди? – спитала вона, коли вони вже звернули на лісову дорогу.

– Як же не пам’ятати, – засміявся Ігор. – Ми тоді всю ніч слухали, як цвіркуни сюрчать, і не могли заснути.

– А вранці ти розпалював мангал, хоч нічого не виходило.

– Точно! – Ігор розсміявся голосно. – Я тоді весь дим на себе нагнав, а м’ясо ледве не згоріло.

Їхали й сміялися, наче знову стали тими двадцятирічними студентами, які тільки-но повірили, що можна будувати спільне життя.

Дача зустріла їх тишею. Старенький дерев’яний будиночок із верандою трохи осів, але все ще стояв міцно. Навколо заросли кущі смородини, яблуні рясно сипали зеленими яблуками. Марина пройшлася садом і вдихнула запах мокрої трави.

– Як же тут добре, – сказала вона. – Тут ніби інший світ.

– А головне – ми самі.

Він підійшов, обійняв її за плечі. І на мить їй здалося, що справді все буде так, як вони мріяли: два дні лише для них двох.

Вони розклали речі, зробили легкий перекус, потім разом узялися косити траву й трохи прибирати. Робота вдвох видавалася навіть приємною, бо все відбувалося без поспіху.

Увечері, коли сонце сідало, Марина накрила стіл на веранді. Вино, овочі, сир, трохи м’яса. Вони сіли, розмовляли, сміялися. І саме тоді, коли вона вже відчула, що ось – ось почнеться та сама довгоочікувана близькість, Ігор, ніби між іншим, сказав:

– До речі, завтра може приїхати моя сестра.

Марина завмерла з виделкою в руці.

– Яка ще сестра?

– Та Олена. Вона ж давно хотіла побувати тут. Каже, що в місті набридло, хоче відпочити.

У Марини зіпсувався настрій. Вона мовчала кілька секунд, а тоді тихо сказала:

– Ігорю, ми ж домовлялися, що будемо тільки вдвох.

– Ну, так… Але ж це ненадовго. Вона ж рідна сестра, ти ж розумієш.

– Я розумію, що вона рідна. Але чому завжди тоді, коли в нас має бути щось своє, обов’язково з’являється хтось третій?

Ігор розвів руками.

– Ну що я мав робити? Вона попросила.

Марина відклала виделку, подивилася в темряву саду. Їй стало прикро так, як давно не ставало. Бо ті два дні були для неї справжнім святом – святом їхнього подружжя. І раптом воно знову перетворювалося на «хтось ще».

– Ти хоча б зі мною порадився, – ображено сказала вона.

– Я думав, ти не будеш проти.

Вона не відповідала.

Тиша повисла між ними. Десь у саду почали сюрчати цвіркуни, і це було так само, як колись у їхній молодості. Але тоді вони сміялися з того, а тепер ця тиша звучала інакше – глухо, образливо.

Марина вночі довго не могла заснути. Лежала, дивилася у вікно, де світило місяце, і думала: чому так? Чому для Ігоря прохання сестри виявилося важливішим за їхні спільні плани? Чому вона завжди повинна відсуватися на другий план?

Вранці вона встала раніше. Пішла в сад, нарвала яблук, потім сіла на лавку. Було тихо й гарно, але на душі лежав камінь. Вона знала: якщо Олена справді приїде, то їхньому відпочинку кінець.

І коли о дев’ятій ранку заскрипіла хвіртка й почулися знайомі кроки, Марина тільки зітхнула.

– Привіт! – радісно вигукнула Олена, сестра Ігоря, заходячи на подвір’я з рюкзаком і сумкою. – Я так скучила за вами!

Марина посміхнулася через силу.

– Привіт, Олено, заходь…

І вона зрозуміла: їхня подорож удвох закінчилася, навіть не почавшись.

Олена ввалилася у двір, наче в себе додому. Дверцята її дорогої машини зачинилися з глухим «хлоп», і з салону вибігли двоє дітлахів – хлопчик років восьми і дівчинка трохи старша. На них були новенькі кросівки відомої марки, блискучі футболки й кепки з написами англійською. Вони відразу закрутилися двором, з цікавістю розглядаючи все довкола, ніби в зоопарку.

– Ой, Боже, Ігорчику, – протягнула Олена, озираючись, – і ви тут відпочиваєте? Це ж якась халупа. Я думала, хоч трохи пристойніше.

Марина, яка саме виставляла на стіл чашки для чаю, закусила губу. Вона вже знала – з цього нічого доброго не вийде. Ігор, аби згладити, невпевнено всміхнувся

– Та ти що, нормально тут. Це ж дача, а не готель.

Олена презирливо стиснула губи.

– Ну, якщо вам подобається…

Вона відразу рушила в будинок і, не питаючи, почала відчиняти двері кімнат.

– О, ось ця мені підходить! – вона зупинилася у просторішій кімнаті, де стояло велике ліжко. – Я тут буду.

– Але ж це наша спальня, – обережно зауважила Марина.

– Та ну! Ви можете собі взяти оту меншу, з диванчиком. А я ж із двома дітьми. Ну, ви ж розумієте, мені треба простір.

Ігор промовчав. Він ніколи не любив конфліктів. Марина відчула, як у грудях усе стиснулося. Але сперечатися зараз – означало одразу зіпсувати день.

– Добре, – сказала вона тихо. – Будь ласка.

Олена задоволено кивнула.

– А дітям моїм он та з балконом. Вони ж люблять свіже повітря.

Двоє дітей, ще й не роззувшись, уже бігали по підлозі, лишаючи брудні сліди.

Марина подивилася на все це, і запропонувала Ігорю поїхати до батьків забрати їхніх дітей, щоб племінники. аби з ким гратися – відпочити насамоті як вони планували і так не вийшло.

Через дві години діти вже гралися у дворі, а Марина приготувала обід – макарони з сардельками, просто і швидко. Її діти, Андрій і Соломійка, вже радісно сіли за стіл.

Але щойно Олена кинула оком на тарілки, її губи скривилися:

– Ви серйозно? Макарони з сардельками? Це ж їжа для студентів. Мої діти такого не їдять.

– Нічого страшного, смачно і швидко, – відповіла Марина, намагаючись триматися спокійно.

– Та ну, – відмахнулася Олена. – У мене в багажнику м’ясо для шашликів, гарний маринад. От мої діти будуть їсти шашлик. А ваші… ну хай їдять макарони. Вони ж звикли.

Марина відчула, як її лице почервоніло. «Ваші – хай їдять макарони…» Наче їхні діти гірші, другосортні. Андрій підняв голову, його сірі очі раптом потемніли від образи. Соломійка притиснула ложку до грудей і тихенько прошепотіла:

– Мамо, а ми чим гірші?

Марина провела рукою доньку по волоссю.

– Ви не гірші. Просто… так склалося.

Але в душі їй хотілося закричати.

Ігор намагався робити вигляд, що все гаразд. Він узяв пакети з м’ясом, які принесла сестра, і пішов розпалювати мангал. Олена тим часом давала вказівки, куди ставити стіл, як різати овочі, навіть яке вино витягти.

– Ігорчику, давай швидше, мої діти голодні. Не дай Боже, щоб вони їли ті макарони, бо потім живіт болітиме.

– Мамо, я хотів шашлик… – пробурмотів Андрій, дивлячись на батька.

– Ти ж поїв, синку, – обережно відповів Ігор. – У нас свої макарони.

Шашлик пахнув на всю вулицю. Оленині діти сиділи за столом і жваво сміялися, наминаючи соковите м’ясо. А Андрій і Соломійка мовчки доїдали свої макарони. У їхніх тарілках лишилося трохи сиру й шматочок сардельки.

Марина дивилася на цю картину і відчувала, як усередині піднімається хвиля болю. Це було не просто про їжу. Це було про справедливість. Про те, що одних ставлять вище, а інших нижче. Тут або не треба було витягувати той шашлик, або якщо вже витягли, то треба поділити на всіх. Ну хіба ж не так?

Вона ледь стрималася, аби не грюкнути тарілкою об стіл. Але промовчала. Бо знала: якщо почне сварку зараз, Ігор стане на бік сестри. А їй цього не хотілося – принаймні не тут, при дітях.

Увечері Марина вийшла в сад. Вона сіла під яблунею, закуталася в плед і дивилася на небо. Звідти падали поодинокі зорі, але вона їх майже не бачила.

До неї підійшла Соломійка й тихо сказала:

– Мамо, а чому тьотя Олена нас не любить?

У Марини защеміло серце. Вона пригорнула доньку.

– Доню, вона просто інша. У неї свої погляди. Це не означає, що ви погані. Ви найкращі.

Андрій підійшов теж. Він стояв мовчки, але в його очах було стільки образи, що Марина відчула: далі мовчати не можна.

Наступного ранку дача прокинулася не співом пташок, а голосом Олени.

– Ігорю, чого ти так довго? Я казала, що на сніданок мають бути свіжі булочки. Не можна дітей годувати вчорашнім хлібом!

Марина стояла на кухні й тихо різала сир. У неї серце калатало. Олена поводилася так, наче була господинею в цьому домі.

– Олено, – несміливо озвався Ігор, який саме заносив дрова, – тут немає пекарні під боком. Це ж село.

– То що? – знизала плечима сестра. – Сідай у машину й з’їзди в місто. Пів години – і свіжі булочки на столі.

Марина не витримала:

– Ми ніколи так не робили. Діти й без булочок нормально поснідають.

Олена різко обернулася:

– Маринко, я прошу тебе не вчити мене, як виховувати дітей. Твоїм, може, й вистачає макаронів та вчорашнього хліба. Але мої – звикли до кращого.

Ці слова вдарили, наче ляпас. Андрій, який саме вийшов на кухню, все почув. Він закусив губу й мовчки сів за стіл. Соломійка ж ледь не розплакалася.

– Тьотю Олено, – несміливо сказала вона, – а чому ви кажете, що ми гірші?

– Я такого не казала! – обурилася жінка, але в голосі звучала зверхність. – Я просто дбаю про своїх дітей.

Марина стиснула кулаки.

– Дбати про своїх – не означає принижувати чужих, – тихо, але твердо сказала вона.

Ігор знову зробив вигляд, що не чує. Він завжди уникав конфліктів, особливо між жінками. Та цього разу мовчання здавалося зрадою.

День ішов своїм ходом. Оленині діти каталися на велосипедах, які вона спеціально привезла з собою. Андрій і Соломійка сиділи в саду й малювали на аркушах, бо їхніх іграшок не було.

– Чому ми не можемо теж на велосипедах? – ображено буркнув Андрій.

– Бо в нас немає, синку, – пояснила Марина. – Але ж ми завжди знаходили, чим себе зайняти.

– Але вони ж нас дражнять, – донісся голос Соломійки. – Кажуть, що ми «сільські».

Марина знову відчула клубок у горлі. Її діти не заслужили цього.

Опівдні Олена почала командувати приготуванням обіду.

– Я вирішила, що ми будемо їсти рибу. Я привезла сьомгу, – сказала вона. – Ти, Маринко, постав воду для моїх макаронів. Але, будь ласка, не мішай зі своїми продуктами. Мої діти не їдять звичайні макарони з супермаркету.

Марина поклала ложку й глянула прямо в очі Олені:

– Послухай, це наш дім. Ми приїхали сюди відпочити. Якщо тобі щось не подобається – ти завжди можеш поїхати.

Олена пирхнула:

– Та ну, що ти ображаєшся? Я жартую. Просто хочу, щоб усім було добре.

Але її «жарт» боляче відлунював у серці Марини.

Ввечері конфлікт загострився ще більше. Діти посварилися через гойдалку.

– Це наша гойдалка! – кричав Андрій. – Ми завжди тут гойдаємося!

– А тепер вона наша! – відказав Оленин син. – Мама сказала, що ми головні.

Соломійка розплакалася й побігла до мами. Марина підняла доньку на руки й пригорнула.

– Спокійно, моя пташко. Не звертай уваги.

Та Андрій не витримав. Він підбіг до батька, який саме лагодив паркан.

– Тату, скажи! Це ж наша гойдалка! Чому вони завжди головні?

Ігор зніяковів. Він хотів відповісти щось примирливе, але в очах сина побачив таку образу, що слова застрягли в горлі.

Марина підійшла сама.

– Діти, гойдалка для всіх. Але Андрій і Соломійка були тут першими. Поважайте один одного.

Оленині діти скривилися, а сама Олена гукнула з веранди:

– Ти знову ображаєш моїх дітей? Ти завжди робиш так, щоб твої були попереду.

Марина вибухнула:

– А ти – завжди робиш так, щоб чужі були ніким!

Повисла тиша. Ігор стояв мовчки, Олена зиркала з образою, а діти перелякано дивилися на дорослих.

Того вечора Марина сиділа на лавці біля ставка. Вітер гойдав очерет, а в душі було важко й темно. Вона думала: «Я мріяла про вихідні з чоловіком, а отримала випробування. Але, може, воно потрібне? Може, настав час сказати правду вголос?»

Бо мовчати далі означало втратити себе. І – що найстрашніше – дозволити, аби її діти виросли з відчуттям, що вони другосортні.

– Ні, – прошепотіла. – Так не буде.

І вирішила: завтра все зміниться.

Ранок почався так само галасливо. Оленині діти бігали подвір’ям, ледь не збивши з ніг Соломійку. Андрій сердито кинувся захищати сестру, та ті тільки розсміялися:

– У вас іграшки смішні, – сказав син Олени, – у нас вдома все краще!

Марина почула це крізь відчинене вікно кухні. Вона поставила чайник і відчула, як у ній щось остаточно надломилося. Досі вона мовчала заради Ігоря, заради того, щоб не робити «сором» перед дітьми. Але тепер настав момент, коли мовчання стало небезпечним – воно вже починало шкодити її дітям.

Вона витерла руки й вийшла на подвір’я.

– Досить! – її голос прозвучав так, що всі одразу замовкли. – Я більше не дозволю, щоб тут хтось принижував моїх дітей.

Олена з веранди здивовано підняла брови.

– Маринко, та ти що, нерви здали? Ми ж просто…

– Просто? – перебила її Марина. – Твої діти «просто» дражнять моїх, ти «просто» відбираєш у них кімнати, ти «просто» розділяєш нас за їжею. Це не просто. Це – зневага. І я більше цього не терпітиму.

Олена знітилася лише на секунду, а тоді знову підняла голос:

– Ігорю, ти чуєш? Скажи своїй дружині, щоб не вигадувала. Ми ж рідні!

Ігор стояв біля сараю, ніби вкопаний. Його очі металися від сестри до дружини. Раніше він завжди тікав від подібних розмов. Але тепер усі дивилися на нього – і діти теж. Андрій дивився так, що у батька стискалося серце: в цих очах була і образа, і благання водночас.

– Ігорю, – Марина говорила твердо, хоч у грудях калатало, – скажи нарешті: ти зі мною й дітьми чи зі своєю сестрою?

Тиша зависла над двором. Навіть вітер стих.

Ігор ковтнув слину. Йому було важко, бо він справді любив сестру – вони виросли разом, він завжди відчував відповідальність за неї. Але перед очима стояли обличчя його дітей: знічені, принижені. І він раптом зрозумів, що, захищаючи сестру, він зраджує свою сім’ю.

Він глибоко вдихнув.

– Олено, ти гостя в нашому домі, – сказав він рівно, але твердо. – І як гостя я тебе завжди прийму. Але принижувати Марину й моїх дітей ти не будеш.

Олена скривилася:

– Тобто ти стаєш проти мене? Проти своєї рідної сестри?

– Я не проти тебе, – відповів Ігор. – Я за свою сім’ю.

Ці слова були для Марини, наче ковток повітря після довгого занурення. Вона вперше за ці дні відчула, що не сама.

Олена, однак, не збиралася здаватись.

– Ну добре, якщо вам так подобається жити в халупі й харчуватися сардельками – живіть. Я вас не затримуватиму.

Вона грюкнула дверима й почала збирати речі. Її діти невдоволено бурчали, але підкорилися. За пів години машина з ревом виїхала з подвір’я, піднявши куряву на дорозі.

Коли все стихло, Марина нарешті сіла на лавку. Вона була виснажена, але в душі панувала дивна легкість. Андрій обійняв її з одного боку, Соломійка – з іншого.

– Мамо, ти найкраща, – прошепотіла донька.

– Так, – додав Андрій, – ти завжди нас захищаєш.

Ігор присів поруч. Його обличчя було втомлене, але в очах світилася рішучість.

– Пробач мені, Маринко. Я довго думав, що мовчання – це спокій. А насправді мовчання руйнувало нас. Я більше не дозволю нікому ставити вас нижче. Ви – моя сім’я.

Марина подивилася на нього й уперше за довгий час відчула його справжню підтримку.

Ввечері вони сіли на веранді, удвох, як і мріяли спочатку. Діти заснули після довгого дня. У саду співали цвіркуни. На столі стояла проста вечеря – ті самі макарони з сардельками, які Олена так зневажала.

Марина засміялася:

– Знаєш, це найсмачніша вечеря за всі ці дні.

– Бо ми їмо її разом, – відповів Ігор і взяв її за руку.

І в цю мить вони зрозуміли: щастя – не в брендових речах, не в шашликах чи дорогих машинах. Щастя – у відчутті, що тебе люблять і цінують. І що в твоїй сім’ї всі рівні, без поділу на «кращих» і «гірших».