«Три дні поспіль! – думала Людмила. – Вранці самого ранку не потрібно вставати, цілий день у задушливому офісі не потрібно сидіти. Свобода»!

Віктор повернувся додому з роботи. Чоловік одразу зайшов на кухні, і здивувався. – Привіт! А ти чому не попередила, що у нас гості? – запитав він у дружини, побачивши на кухні ще якусь незнайому жінку. – Привіт, і це все? – здивувалася Людмила. – Більше ти нічого не хочеш сказати? – А що я ще маю казати? – поцікавився Віктор. – Ну, наприклад, про твоє майбутнє весілля! Чи про те, що ти скоро станеш татом! – уїдливо сказала Людмила. – Яке весілля? Яким татом? Що ти таке говориш?! – Віктор здивовано дивився то на дружину, то на незнайомку, не розуміючи, що відбувається.

У п’ятницю Людмила взяла відгул. Після двох тижнів напруженої роботи, коли доводилося і затримуватись після шести, і виходити в суботу, у начальника не вистачило духу відмовити їй.

«Три дні поспіль! – думала Людмила. – Вранці самого ранку не потрібно вставати, цілий день у задушливому офісі не потрібно сидіти. Свобода»!

Сьогодні, поки чоловік був на роботі, вона встала о дев’ятій годині – без будильника, спокійно поснідала. Після цього сходила до найближчого магазину – купила усі необхідні продукти. Щоб у ці дні максимально звільнити себе від кухні, Людмила вирішила зварити велику каструлю розсольника.

Вона якраз закінчила та вимкнула плиту, коли у двер подзвонили.

Хто б це міг бути? – подумала жінка. – Для Віті наче рано, до того ж у нього ключі є».

На порозі стояла незнайома дівчина у синій куртці, білій вовняній шапці. У руках у неї була дорожня сумка.

– Здрастуйте, а Вітя вдома? – з усмішкою спитала дівчина.

– Ні, він ще на роботі, – відповіла Людмила.

– На роботі? – Здивувалася дівчина. – Він обіцяв мене зустріти на автовокзалі, але чомусь не зустрів.

– А ви звідки приїхали?

– Із Житомира. Ми домовилися з Віктором, що до весілля я в нього поживу, – сказала незнайомка.

– До якого весілля? – збентежено запитала Людмила.

– До нашого, звісно, ​​– знову посміхнулася гостя.

Посмішка у неї була приємна. І взагалі, дівчина була досить мила, навіть ластовиння на носі і щоках нітрохи не псували її, навпаки, надавали їй чарівності і юності.

“Господи, та їй же не більше двадцяти”! – подумала Людмила.

Хтось може запитати, чому вона одразу не виставила незнайомку, навіщо почала з нею розмовляти, щось з’ясовувати.

Людмила, можливо, так і зробила б – зачинила б двері перед дівчинкою, що невідомо звідки взялася, і спокійно повернулася на кухню, де на неї чекали овочі для салату.

Але дівчина згадала Житомир – місто в яке Віктор частенько їздив у відрядження – там тестували нове обладнання, над яким працювала фірма, в якій працював чоловік.

І Віктор два тижні тому якраз їздив туди та провів там чотири дні.

– Весілля, кажеш? Ну, заходь. Віктор незабаром прийде, – запросила Людмила незнайомку.

Коли та увійшла і зняла куртку, на Людмилу чекав ще один сюрприз: гостя виявилася вагітною. Блакитний джемпер обтягував її акуратний, ще маленький животик.

– Як вас звати? – Запитала Людмила.

– Юля. А ви, мабуть, мама Віті? Він мені про вас все розповідав. Ви мене, будь ласка, на «ви» не називайте, адже я набагато молодша за вас, – попросила Юля.

«Це точно, – подумала Людмила. – Ти молодша за мене років на двадцять п’ять, не менше». А вголос сказала: «Іди мий руки, я тебе зараз годуватиму». Справа в тому, що вона помітила, що Юля, вловивши духовитий, насичений запах розсольника, мимоволі проковтнула слину. Навіщо б непрохана гостя не прийшла до хати, залишити голодною вагітну жінку Людмила не могла.

Вона поставила перед Юлею тарілку з розсольником, посунула тарілочку з нарізаним хлібом.

Юля їла і навіть жмурилася від насолоди.

– Смачно як! А ви мені дасте рецепт? Віті буду такий розсольник варити.

За чаєм Юля розповіла нехитру історію їхнього знайомства з Віктором:

– Я одразу після коледжу прийшла на завод. Звичайно, робота так собі, але зараз з роботою важко. Там я зустріла Вітю. Спочатку ми з ним просто зустрічалися, коли він у відрядження приїжджав, потім почав приїжджати у вихідні.

“Напевно, тоді, коли казав мені, що їде з друзями на рибалку”, – згадала Людмила.

А Юля тим часом продовжувала розповідати:

– А коли я завагітніла, Вітя одразу зробив мені пропозицію. Він би і раніше забрав мене до міста, але в нього тоді ще не було квартири – він жив у гуртожитку. А зараз він квартиру купив, відремонтував та зателефонував, щоб я приїжджала. Тільки ось чомусь Вітя мене не зустрів, – сумно сказала Юля.

У цей час почувся звук дверей, що відчинялися.

– А ось ми зараз у нього й спитаємо, чому, – сказала Людмила.

Вона чула, як чоловік спочатку зайшов до ванної кімнати, вимив руки і тільки потім заглянув на кухню. Людмила чекала побачити на його обличчі хвилювання, але Віктор привітно привітався з Юлею:

– У нас, виявляється, гості! Здрастуйте, – сказав він.

– І все? – здивувалася Людмила. – Більше ти нічого не хочеш сказати, Вікторе?

Зате хвилювання з’явився на обличчі Юлі:

– Це не Віктор!

– Як же не Віктор? Це саме він – Віктор Михайлович Мельник, який так часто їздить у відрядження в Житомир.

– Ні, мій Віктор молодий, – сказала Юля і заплакала.

Довелося Людмилі самій розповідати чоловікові всю історію.

– Ану опиши його, як він виглядає? – запитав Віктор Михайлович.

– Вислухавши Юлю, він похитав головою:

– Ні, ні на кого з наших не схожий. Але ж не тільки ми там свої проєкти тестуємо, туди й інші фірми їздять. Послухай, а звідки ти взяла нашу адресу? – запитав він у пачочої Юлю.

– Вітя дав.

Вона порилася в сумочці і дістала аркуш паперу, на якому було записано адресу.

– Так, все вірно. Вулиця, номер, квартира. А це що за буква?

– Це перший під’їзд, – відповіла Юля.

– Ні. Це не перший під’їзд, а корпус. У нас корпус другий, а перший он там, подивися у віконце – такий самий будинок. Не там живе твій Віктор? Ану пішли, перевіримо, – запропонував Віктор Михайлович.

– Я з вами піду, – сказала Людмила і теж одягла куртку.

У під’їзд вони увійшли разом із сусідкою, піднялися на третій поверх, подзвонили до одинадцятої квартири.

Двері відчинилися майже миттєво, наче господар стояв і чекав на гостей:

– Юля! – радісно вигукнув високий широкоплечий хлопець. – Ти де була? Я поїхав тебе зустрічати та потрапив у пробку. Приїхав, а тебе нема. Весь вокзал оббігав, думав – раптом тобі погано стало. Твоїй мамі зателефонував, а вона сказала, що ти поїхала. Я вже заяву писати зібрався йти.

– Молодий чоловік, ви наступного разу, коли свою адресу комусь даватимете, літери пишіть розбірливо, – сказала Людмила. – Гаразд, ми підемо.

– А сумка? – схаменулась Юля. – Моя сумка у вас лишилася.

– Все, ти нікуди не підеш. Я сам за сумкою схожу, – сказав хлопець.

Коли вони вийшли надвір, Віктор Михайлович посміхнувся:

– А ти, Вітю, мені винен. Уяви, що подумала про мене дружина, коли до неї з’явилася Юля з звісткою, що я в Житомир не тільки на роботу їжджу.

– Гаразд, головне, що ми у всьому розібралися, – сказала Людмила.

З того часу вона часто бачила Юлю та Віктора, які вечорами та у вихідні гуляли в сусідньому сквері. А у квітні вона зустріла їх уже з колискою – Юля народила сина.

І, до речі, рецепт розсольника Юля у Людмили взяла.