Попрошу – на вихід. Усе, вечір зустрічей і спогадів закінчено. Уперед, до молодиці

– Так… Не зрозуміла… А що в мене з дверима? Зсередини чи що, зачинені? – дивувалася Ольга, намагаючись вставити ключ у замкову щілину. – Це що ще за номери!

Не встигла вона зрозуміти, що відбувається, як двері відчинилися, і їй назустріч випурхнув колишній чоловік Валерій, який зі скандалом розірвав їхній шлюб і пішов два місяці тому до іншої. Назавжди.

Якось надто вже швидко це “назавжди” закінчилося!

“Ех, шкода, не встигла поміняти замок!” – з досадою подумала Ольга.

Колишній сяяв.

– Оленько, ти прийшла! А я ось… повернувся. Назад… Усе-таки, ця квартира наша спільна. Ти ж не проти, правда? – Валерій схопив сумки з її рук.

– Не проти? З чого це ти взяв? Дуже навіть проти! А що так швидко-то? Усе, не потрібен більше молодиці? Чи запал скінчився? Гніт згорів?

– Оленько, у нас сім’я. Ми ж стільки років із тобою прожили. Це не жарти. Я усвідомив і вирішив повернутися.

– Ну й даремно вирішив.

– Як? Адже ти ж так засмучувалася, коли я йшов. Плакала навіть. Ось я й подумав… Що будеш рада.

– Ну й даремно подумав. Даремно повернувся, кажу! Бігаєш туди-сюди без толку. Пішов – живи там. Мені ти більше не потрібен.

– Як!? Як не потрібен? Ти що ж таке кажеш? Схаменися, Олю! Це в тебе від горя дах поїхав, чи що?

– З моїм дахом усе нормально, на відміну від твого. І горя в мене ніякого немає. А ось ти даремно повернувся. Ох, даремно! Усі плани мені на сьогодні сплутав.

Сподіваюся, що ти довго не затримаєшся. А краще б тобі просто зараз назад вирушити. До молодиці. До речі, за що вона тебе поперла?

– Не поперла, я сам пішов. Сам! Ми занадто різні. У неї все якісь танцюльки, гульки в голові, а я людина серйозна, доросла. Мені це ні до чого…

– Старий ти, ось вона тебе і вигнала. Та й узяти з тебе тепер нічого…

– Олю! Я твій чоловік, не забувайся! – Валерій не знав, як поводитися.

Реакція Ольги була настільки несподіваною для нього, що чоловік розгубився. Коли він ішов сюди, йому уявлялася романтична вечеря при свічках, де вони з Ольгою миряться, і вона, витираючи сльози радості, приймає його назад. Сім’я возз’єднується знову.

А зараз колишня дружина плутала весь так класно вибудуваний у голові сценарій.

– По-перше, ти мені вже практично не чоловік. Ми з тобою розлучаємося. Днями, сподіваюся, ти не забув.

По-друге, смію тобі нагадати, що ти до цієї квартири не маєш жодного відношення! Тож – попрошу на вихід. Нема чого тут розсиджуватися! Тут не вокзал.

– Як це – жодного відношення? Ти про що, Ольго? – Валерій сторопів.

– Ти, напевно, забув уже, що квартира ця нам із тобою не належить. Нашу велику ми продали, коли діти з’їхали від нас. Сподіваюся, це ти пам’ятаєш?

– Пам’ятаю… Але, Оленько, адже ця квартира…

– Так, цю квартиру, меншу, ми з тобою купили замість колишньої. Різницю дітям віддали, все правильно. Але оформлена вона на нашу доньку Олександру. Якби ти хоч раз платив за неї, ти б це знав. Ба більше, цю інформацію було до тебе доведено мною тоді ж.

Але ти вічно був в амурних історіях. Хіба тобі до таких дрібниць коли-небудь було діло? В одне вухо влетіло – з іншого вилетіло.

Валерій виглядав зараз нерозумно. Він втрачав ініціативу, вона вислизала з його рук, як легкий метелик.

– А навіщо, Оленько, ми її оформили на Сашку?

– А тому, Валерію, що я передбачала цей день і годину. Я завжди знала, що якась із твоїх коханок тебе відведе із сім’ї. Якась любителька чужого добра. І я, щоб не втратити це житло, запропонувала доньці такий варіант. На що вона, до речі, тоді охоче погодилася.

– Як же так, Оленько? Ти хочеш сказати, що Олександра не дозволить тут жити своєму батькові? Адже я ж тут прописаний.

– Ну Олександра після твоєї витівки з коханкою, про тебе ,поки що й чути не хоче. І квартиру цю вона продає.

– Як це продає?! Та що вона собі дозволяє… – Валерій зупинився, згадавши про історію з новою пасією.

– А я? А ти, Оленько? Ти де будеш жити?

– Олександра з чоловіком мені запропонували два варіанти – або жити з ними в їхньому великому будинку, або вони мені купують іншу квартиру, трохи меншу і ближче до них.

Що ще тебе цікавить, колишній чоловіче? Якщо можна, швидше формулюй запитання, а то в мене зустріч на сьогодні запланована.

– З ким, Оленько? З покупцями?

– Господи, яка дурість! Покупцями займається ріелтор, якого найняла донька. У мене зустріч особистого характеру. І ти мені зараз дуже заважаєш. Мені потрібно підготуватися.

– Ольго, що ти робиш? Навіщо? – Валерій вирішив змінити тактику і став наступати. – Ти це все навмисно зараз робиш, все мені на зло. Прикидаєшся. Щоб помститися мені, так?

Валерій навіть підвищив голос і зсунув суворо брови біля перенісся.

Поглянувши на нього, Ольга почала реготати.

– Який ти зараз смішний? Господи, смішний і жалюгідний старий ловелас. За що мені тобі мститися? Та я тобі вдячна! Може, вперше за все наше життя.

Ти кажеш – плакала, коли ти йшов. Так, плакала, але тільки від радості. Від того, що нарешті закінчилося наше з тобою фальшиве сімейне життя. Я шкодувала про те, що сама не зробила цього раніше. Ось про що були мої сльози!

– Яка ж ти, виявляється…! Обманщиця! Безсовісна брехуха!

– Я? – Ольга не вірила своїм вухам.

– Ти! Звичайно, ти! А хто ж іще? Ти ж завжди й усім говорила, який я в тебе хороший. І на весіллях, і на ювілеях, на всіх святах.

“Мій чоловік кращий за всіх”, – були твої слова. Дякувала мені, казала, що я твоя опора, що я справжній чоловік і хороший батько. Що? Не було цього? Не було? Ну, відповідай, лицемірка!

– А що я, по-твоєму, повинна була казати на святах і ювілеях? Мені потрібно було правду розповісти людям? Що ти від самого початку нашого сімейного життя думав тільки про себе і свої забаганки?

Про те, наприклад, розповісти, як ти їздив без мене по курортах, поки діти були маленькі, забравши всі гроші з дому. Звичайно, ти ж працював, тобі треба було відпочивати. А я в декреті сиділа. Мені-то навіщо…

Або про те, що я сама робила ремонт у квартирі, сама шукала робітників, закуповувала матеріал, тому що ти працював. І тобі завжди було не до цього… Я теж, зауваж, уже працювала тоді.

А може, мені потрібно було розповісти про те, як я бігала без задніх ніг по місту, шукала, в яку лікарню прилаштувати твою хвору матір. А ти, як зазвичай, працював і “спілкувався” зі своїми численними колегами жіночої статі. Тобі було не до хворої матері.

Ні вибити путівки дітям у табір, ні вирішити питання з перевезенням меблів на дачу ти не міг. Ніколи! Усе завжди вирішувала я. Про це я повинна була людям розповісти? Або про твої нескінченні любовні історії, що привели тебе зараз до такого фіналу?

Та мене б засміяли. І запитали б – а що ти поруч із ним стільки років робиш?

“Так, повернення не вдалося”, – сумно подумав Валерій.

Пролунав телефонний дзвінок. Ольга взяла слухавку.

– Привіт. Так, усе в силі. Ми йдемо в театр. Зараз тільки гостя непрошеного проводжу і буду вільна.

– Хто це? Ти що так швидко знайшла мені заміну? – взвився Валерій. Ревнощі закипали в ньому, підступність Ольги вражала.

– Валерію, ти мене втомив! Кажу тобі, мені ніколи. Попрошу – на вихід. Усе, вечір зустрічей і спогадів закінчено. Уперед, до молодиці! Вона вже зачекалася.

Ольга демонстративно почала збиратися. Чоловікові нічого не залишалося, як безмовно покинути своє колишнє житло.

– Тамаро, ти вже вийшла? Я теж біжу, – сказала в трубку Ольга, накидаючи плащ.

“Знайшла заміну… Смішно! Навіщо мені хтось? Знову проблеми собі шукати? Мені зараз так добре і спокійно самій, що краще й не треба!” – подумала Ольга, посміхаючись своєму відображенню в дзеркалі.

Так, вона кохала, віддано. Багато років. Батька своїх дітей. Багато чого пробачала. Усе чекала. Сподівалася. Як виявилося, даремно.Спеціально для сайту Stories

А тепер вона житиме для себе. І отримувати від життя задоволення! А всі інші – на вихід!