Цілком дикі очі. Розкуйовджене волосся було прикрашене обідком, який Юлі зовсім не йшов. М’ятий халатик на дівчинці був з відірваним ґудзиком.

– Господи! – Сніжана схопила праску, але в новій блузці вже була пропалена дірка. Адже саме цю блузку з чорною спідницею Сніжана хотіла надіти ввечері в театр.

– Що сталося? Щось горить? – її чоловік Михайло заглянув у кімнату.

– Я, схоже, забула прибрати праску, коли відійшла до телефону, – Сніжана засмучено показала йому блузку. – Вибач. Адже це твій подарунок.

– Не думаю, що ти могла забути його, – насупився Мишко. – Це все витівки Юлі! Я поговорю з нею. Тим більше це вже не вперше.

– Не треба! Будь ласка. Давай я сама?

– Гаразд. Я поки що вип’ю кави.

Михайло вийшов із кімнати, а Сніжана сумно подивилася на фотографію на полиці. Так, перша дружина Михайла була дуже гарною. І пішла з життя зовсім молода, залишивши доньку.

Сніжана знала, вона втратила нову блузку тому, що розбила сьогодні рамку біля фотографії Юліної мами…

Звичайно, не навмисне, рамка вислизнула з її рук, коли вона прибиралася в шафі та протирала пил. Але Юля, донька Михайла, їй не повірила.

Пропалена блузка була помстою. Так само як розбиті горщики з квітами були помстою за розбитий кухоль з фото її матері тижнем раніше.

Сніжана зітхнула і підійшла до дверей до кімнати Юлі.

– Юля? – Вона прочинила двері та зазирнула. – Можна до тебе?

Чорні очі спідлоба дивилися на неї настороженим поглядом.

Цілком дикі очі. Розкуйовджене волосся було прикрашене обідком, який Юлі зовсім не йшов. М’ятий халатик на дівчинці був з відірваним ґудзиком.

Стоптані капці валяються біля ліжка, на якому стиснулася в очікуванні догани дівчинка-підліток. Наче насторожене звірятко, яке чекає, що його вдарять.

«Господи, – подумала Сніжана, – невже вона думає, що я її вдарю через якусь ганчірку?»

І знову зустрівши насторожений дикий погляд, Сніжана згадала іншу картину.

…Телефонний дзвінок змусив її вийти з кімнати, але Сніжана відповісти на нього не встигла.

– Так? – різкий голос її власної мачухи, як завжди, неприємно різонув слух. – Її немає. Не знаю.

І трубку одразу ж кинули на апарат.

– Але це мені дзвонили! – Вигукнула Сніжана.

– Я думала, ти зайнята.

– То невже спитати не можна було?

– Я що бігатиму.

– А хто дзвонив?

– Треба буде – передзвонять! – мачуха байдуже знизала плечима.

Сніжана пригнічена. Не вперше вона чула, як відповідає її мачуха телефоном. Та, якби тільки телефоном…

На кухні все, що готувала Сніжана, прибиралося в холодильник, а за кілька днів просто викидалося, мовляв, зіпсувалося. До телефону її намагалися не підпускати та не питали, що передати.

Не раз вона чула, як мачуха поливала її брудом перед своїми подружками, мовляв, нічого не робить, не допомагає, хоча Сніжана завжди прибиралася і робила свою роботу по дому.

Вона пробувала протестувати, але мачуха ігнорувала її. Зате при сторонніх мачухах була надзвичайно ласкава до неї.

І тому коли Сніжану в черговий раз запитали:

“За що ти мачуху не любиш? Вона так добре до тебе ставиться!” – У дівчини почалася справжня істерика.

А потім вона просто замкнулася в собі, навчилася мовчки переживати біль і образу. Особливо, щоб не засмучувати батька, якого дуже любила.

І ось тоді Сніжана поклялася собі, що, якщо їй колись доведеться стати мачухою для чужої дитини, то вона ніколи не допустить такого відношення, бо по собі знає, як це боляче…

Майже так все й сталося… Сніжана та Михайло зустрілися через рік, після смерті його дружини, яка потрапила у страшну аварію.

Сніжана і Юля швидко знайшли спільну мову, і все начебто було добре, але як тільки Михайло і Сніжана вирішили оформити відносини, як Юля почала уникати її.

Дівчинка сприймала в багнети всі її спроби зблизитися.

Сніжана дуже добре розуміла, що відчуває дівчинка і ніколи не скаржилася Мишкові. Так і цього разу – Юля спалила її нову блузку, і тепер похмуро чекала прочухана.

– Юля, – Сніжана підійшла до дівчинки.

Тій ледве виповнилось тринадцять років, майже, як їй самій, коли не стало її мами. В очах дівчинки вона побачила свій власний біль.

– Що? – Відповіла Юля, стискаючись, як пружина.

– А чому ти не одягаєшся? Ти ж любиш ходити до театру.

– Не хочу.

– Тобі не подобається вистава?

– Подобається.

– Тоді чому ти сидиш у халаті?

Юля мовчала. Тільки в очах її зрадливо блищали сльози. І тоді Сніжана все зрозуміла.

– Юля, а якщо я залишуся вдома, ти підеш із татом? Я можу сказати, що захворіла.

В очах дівчинки прозирала недовіра.

– Хочеш?

Юля опустила голову і заперечливо помотала.

– Я краще сама вдома залишусь, – тихо сказала вона.

– Юлю, а давай ми з тобою сходимо за новою рамкою? Обереш найкрасивішу, і знову поставиш фото на колишнє місце.

– Ту рамку ще мати купувала, – сумно сказала Юля.

– Зрозуміло. Вибач, будь ласка.

Дівчинка опустила руку на покривало і почала обводити пальцем візерунок.

– Я не хочу йти вдвох із татом. Точніше, хочу. Але він переживатиме, що ти залишилася вдома. І ти будеш удома, коли ми прийдемо. Тож піду я чи ні, нічого не зміниться. Як раніше, вже не буде.

Сніжана відчула ком у горлі.

– Юля, я дуже люблю твого тата. І до тебе я прив’язалась. Я розумію, що ти відчуваєш. Моєї мами теж не стало, коли мені було стільки ж років, як і тобі.

– Ти не жила з мачухою, – сумно сказала Юля, і Сніжана сіпнулася від слова, яке сама ненавиділа.

– Жила.

– Але твій тато зараз живе сам.

– Моя мачуха пішла з життя за кілька місяців до того, як я зустріла твого тата. Вона мене ненавиділа.

– А що вона робила? Звідки ти знаєш, що ненавиділа? – недовірливо скинула голову Юля.

– Ніколи не кликала до телефону. Могла сказати моїм друзям, що я вдома не живу. Ніколи не ставила на стіл те, що я готувала. Могла зі мною не розмовляти цілий день. При цьому я не поводилася так, як це робиш ти.

– Чому? Ти ж була вдома.

– Так, я у себе вдома. Просто я не вважала, що повинна їй мститись.

– Дурепа твоя мачуха була.

– Її вже нема. Юля, твій тато тебе дуже любить. І ти його теж любиш – я знаю. Мені подобається дивитися, як ви разом збирайте пазли чи граєте у бадмінтон. І ти завжди будеш найголовнішою людиною в його житті – набагато важливіша за мене. Тільки я не хочу, щоб через мене ти почувала себе обділеною його увагою. Я розумію твої почуття та не хочу стояти між вами. Юля, якщо тобі погано, що тепер я живу з вами, я можу піти.

Дівчинка так різко підвела голову, що Сніжана навіть злякалася.

– Ти, правда, підеш, якщо я захочу? – недовірливо спитала Юля.

Сніжана кивнула, щосили борючись зі сльозами.

– Хіба ти тата не любиш?

– Люблю. Дуже! Але ти мені не чужа! Я не хочу, щоб ти плакала через мене.

Юля мовчала, дивлячись на Сніжану широко розплющеними чорними очима.

«І зовсім у неї очі не дикі, – подумала Сніжана. – В її очах туга та самотність. І біль. Їй, справді, боляче».

– Я не хочу, щоб ти йшла, – слова Юлі були для неї несподіванкою.

– Справді?

– Так. Ти весела та добра. Батьку з тобою добре. Тільки я не хочу, щоб… щоб…

– Що б я замінила маму? – обережно спитала Сніжана.

Дівчинка кивнула.

– Юля, маму ніхто не замінить. Я це знаю. Твоя мама назавжди залишиться тобі особливою людиною. Я не зможу і навіть не намагатимуся її замінити. Але я обіцяю, що намагатимусь стати для тебе другом, до якого ти завжди зможеш прийти за підтримкою та порадою.

Вони подивилися одна на одну зі сльозами на очах, і раптом обом стало легко і світло.

– Мама пироги по-іншому пекла. І посуд не так стояв при ній. І ще!.. Ну, всілякі інші речі…

– Юлю, а давай ти мені завтра покажеш, як має бути, і ми зробимо все, як раніше?

– Справді?

– Справді! Ти пам’ятаєш, як мама пиріжки робила?

– Пам’ятаю. У мене є її зошит із рецептами. Тільки я сама ще не пекла.

– Тоді давай завтра ти покажеш рецепт, а я навчу тебе пекти пиріжки?

– З капустою?

– З капустою.

– А мені подобаються твої тістечка. Смачні. Ти навчиш мене?

– Із задоволенням навчу!

– А рамку ми теж виберемо?

– Звісно, ту, яка тобі сподобається.

– А у скільки спектакль? – обличчя дівчинки так і засяяло.

І Сніжана усміхнулася у відповідь так само щиро.

– Якщо ми поїдемо на таксі, то встигнемо ще напої випити.

– Тоді я швидко одягнуся і причешуся! – Юля зіскочила з ліжка і винувато подивилася на Сніжану. – Вибач за блузку.

– Нічого! Це просто блузка, а не кінець світу! – Усміхнулася у відповідь Сніжана.

П’ять років по тому…

– Татку, ну, чому так довго? – Дівчина міряла кроками приймальню.

Найменше вона була схожа на дикого звірка, яким була після втрати матері. Довге волосся красивою хвилею спускалося їй на плечі, просте, але гарне плаття легко облягало її струнку фігурку. Чорні очі схвильовано дивилися то на годинник, то на батька.

– Я не знаю, дочко. Не знаю.

– Дідусю! – Юля сіла поряд із батьком Сніжани. – Ти не бійся, все буде гаразд! З нею все буде гаразд.

Вони чекали вже понад три години, щойно приїхали слідом за машиною «Швидкої допомоги», коли у Сніжани почалися передчасні пологи.

Але ніхто нічого не казав. Юля знову встала і підійшла до вікна…

За лікарняним вікном йшли сторонні люди: мати й дочка, схожі, як дві краплі води. Вони сміялися і їли морозиво.

Юля згадала, як того вечора, після театру, вони йшли додому пішки, теж сміялися і їли морозиво. А на другий день Сніжана та Юля їздили по магазинах, а ввечері пекли пиріжки й балакали, наче дві подружки.

Сніжана дотрималася слова, і вони купили й рамку, і нову  сукню для Юлі. Сніжана вчила Юлю готувати, чому не встигла навчити її рідна мама.

Вперше за всі ці роки Юля раптом зізналася собі, що рідна мама мало їй займалася, і її більше цікавив алкоголь. Вона й загинула, бо вела машину нетверезою.

Знала Сніжана про це чи ні, але вона ніколи не говорила на цю тему. Тому й Михайла потягнуло так швидко до Сніжани, що він відчув тепло та ніжність у цій молодій жінці. І не помилився…

Вона займалася Юлею, вчила її зачісувати своє довге волосся і правильно одягатися, готувати та шити, перетворивши її з «дикого звірка» на красиву та впевнену дівчину.

Юля по-справжньому прив’язалася до Сніжани, і тільки тепер зрозуміла, що мачуха замінила їй рідну матір, зігрівши й приголубивши.

Юля вперто похитала головою, відганяючи сльози.

– У вас хлопчик, – почула вона раптом, і обернулася.

Біля її батька стояла медсестра.

– Чудовий хлопчик. Вітаю вас!

– А моя дочка?

– А моя дружина? – в один голос спитали чоловіки.

– Вона ще дуже слабка. Але видужає.

– Чи можна до неї? – Схопилася Юля. – Будь ласка, хоч на хвилинку. Дуже треба!

– Ну, звісно, можна. Тільки по одному, я всіх не пущу.

І не питаючи дозволу, Юля першою побігла до палати. Сніжана зустріла її ласкавою усмішкою, така ж біла, як постільна білизна.

Але побачивши Юлю вона посміхнулася:

– Юля, ти чому плачеш?

– Я боялася, що ти… можеш…

– Ну от ще, – посміхнулася Сніжана. – Як можна, коли така чудова родина хвилюється за мене. А в тебе тепер братик.

– А я думала, ти більше хочеш доньку, – прошепотіла Юля.

– Ні. Я хотіла саме сина. Знаєш чому?

– Чому?

– Тому, що найпрекрасніша у світі донька в мене вже є, – прошепотіла Сніжана.

– МАМА! Матуся!

І Юля, розплакавшись, кинулася до Сніжани, і обнявшись, обидві заплакали.

За кілька днів Сніжану та малюка виписали додому. Вони йшли додому разом: Михайло, батько Сніжани, Юля з візочком та Сніжана.

І перехожі оберталися їм услід, чуючи веселий сміх та жарти.

– Яка щаслива сім’я, – подивилася їм услід бабуся, і поцілувала свого онука, який підбіг до неї з м’ячиком.