– Мамо, можна я запитаю? – почав якось Андрій, уважно дивлячись на свою матір.– Питай, сину. Чого ж ні? – усміхнулася Галина Степанівна, витираючи руки рушником після вечері.– Ти знаєш, я не раз дивувався… Ти до Оленки ставишся краще, ніж багато хто до власних дочок. Чому?

– Мамо, можна я запитаю? – почав якось Андрій, уважно дивлячись на свою матір.

– Питай, сину. Чого ж ні? – усміхнулася Галина Степанівна, витираючи руки рушником після вечері.

– Ти знаєш, я не раз дивувався… Ти до Оленки ставишся краще, ніж багато хто до власних дочок. Чому?

Жінка трохи знітилася, глибоко вдихнула й сіла за стіл. Очі її сповнилися спогадами, а голос на мить затремтів.

– Бо я знаю, як воно – бути невісткою, яку не прийняли. І я поклялася собі: ніколи не стану такою свекрухою, від якої хочеться тікати світ за очі.

Андрій нахилився ближче.

– Ти ж ніколи не розповідала мені про це…

– А може, пора. Щоб ти зрозумів, чому я ціную Оленку і чому хочу, щоб у вас було щастя, а не війна між поколіннями.

– Мені було всього двадцять, коли я виходила заміж за твого батька, – почала Галина. – Я була закохана до нестями. Здавалося, що немає на світі щасливішої дівчини. Але я ще не знала, що разом із чоловіком я отримаю і його матір – твою бабу Оксану.

– Бабу Оксану? – здивувався Андрій. – Я ж її майже не пам’ятаю…

– Ти був малим, коли вона відійшла у вічність. Але повір: характер у неї був такий, що й камінь розіб’є. Вона вважала себе господинею не тільки дому, а й усіх доль у ньому. А я – «молода», яку вона з першого дня поставила на місце.

– Що вона робила?

– Все, що могла, аби принизити. Казала: «Галино, ти готувати не вмієш, борщ у тебе водянистий». А я ж старалася… Прибираю – вона знову незадоволена: «Он там павутинка, яка ж ти господиня». Найгірше було, коли при чужих починала глузувати. Я тоді в землю готова була провалитися.

Андрій стишив голос:

– А тато? Він тебе не захищав?

– Твій батько був добрий, але слабкий перед матір’ю. Він казав: «Ну, потерпи, вона літня людина». А я терпіла… п’ять років. А потім не витримала й втекла з дому. Саме так – втекла.

– Одного вечора я зібрала речі у валізу, взяла тебе маленького за руку – і пішла. Сльози душили, але жити під одним дахом із Оксаною я більше не могла. Ми зняли кімнатку в старому будинку, тісну й холодну, але там я вперше відчула свободу. Тоді дала собі слово: якщо матиму невістку, я зроблю все, аби вона ніколи не плакала від моїх слів.

Андрій обхопив її руку:

– Мамо… я навіть не знав. І ти не сердишся тепер на батька?

– Ні. Він був між двох вогнів. Але я винесла урок: найгірше, що може зробити свекруха, – це перетворити життя молодої жінки на пекло. Бо тоді страждає не тільки вона, а й уся сім’я.

– Коли ти привів Оленку, я одразу згадала себе двадцятирічну. Перелякану, невпевнену, що її оцінюють щохвилини. Я побачила, як вона боїться сказати щось зайве, і зрозуміла: треба простягти руку, а не підставити ногу.

Андрій усміхнувся:

– Тому ти завжди її хвалила? Навіть коли вона перший раз спекла пиріг і він підгорів?

– Саме тому. Я знала: якщо скажу «фу, несмачно», вона закриється назавжди. А якщо підтримаю – вона розквітне. І подивися: тепер у нас на свята всі тільки й чекають її фірмової шарлотки!

Він засміявся, згадавши ароматні пироги дружини.

– Ти не уявляєш, як їй це важливо, мамо. Вона часто каже: «Мені пощастило зі свекрухою, як нікому». І я бачу, що це правда.

Увечері, коли Андрій поїхав у справах, Галина залишилася на кухні з Оленкою.

– Оленко, можна я тобі скажу відверто? – почала вона.

– Звісно, мамо. Щось трапилось?

– Ні, навпаки. Я хочу подякувати тобі. Ти принесла у життя мого сина і моє власне стільки тепла, що я щаслива. Але знай: якби навіть щось було інакше, я все одно була б на твоєму боці. Бо я не хочу повторювати помилки своєї свекрухи.

Оленка здивовано підняла очі.

– Я завжди думала, що ви просто добра від природи…

– Може, й так. Але ще більше я – навчена досвідом. Я знаю, як боляче, коли тебе принижують у власному домі. І я ніколи не зроблю цього тобі.

Оленка розплакалася й обійняла Галину:

– Мамо, ви для мене як друга мама. Іноді навіть ближча…

Через кілька днів уся сім’я зібралася на обід. Андрій, помітивши, як ніжно його мати й дружина спілкуються, ще раз підняв тему:

– Мамо, твоя історія мене багато чого навчила. Виходить, добро, яке ми даємо іншим, часто народжується з нашого болю?

Галина кивнула:

– Так, сину. Ми або повторюємо те, що з нами робили, або ламаємо коло і будуємо нове. Я вибрала друге.

Оленка додала тихо:

– А ми з Андрієм теж так зробимо. Щоб наші діти бачили любов, а не сварки. Бо саме з цього починається щастя сім’ї.

Галина Степанівна зрозуміла: те, що колись було її слабкістю, тепер стало її силою. Вона перетворила біль у мудрість, образи – в доброту, а чужу жорстокість – у власне рішення любити.

І тому в цій сім’ї панувала злагода. Бо одна свекруха свого часу вирішила: «Моя невістка буде моєю дочкою, а не суперницею».