Обречено йдучи від лікаря, багатій віддав ключі від садиби нещасній матері з сином, які залишилися без дому… А приїхавши провідати…
Сергій Петрович повільно вийшов із кабінету лікаря, ніби переступав невидиму межу між життям і тим, що від нього лишилося. В руці він стискав аркуш паперу так, наче це був не діагноз, а вирок, винесений долею. Літери на аркуші пливли, зливаючись у нерозбірливі рядки: «IV стадія онкологічного процесу… метастази в печінці та легенях… прогноз несприятливий». Він прочитав це двічі, потім ще раз — і все одно не міг повірити. Все життя він будував кар’єру, накопичував капітал, керував великою компанією, відчуваючи себе господарем часу. А тепер, у цю мить, він уперше по-справжньому усвідомив: час — це не гроші. Його не можна зберегти в сейфі, витратити чи інвестувати. Він просто витікає крізь пальці, як вода, і жодні мільйони не повернуть його назад.
Він засунув аркуш до кишені пальта й вийшов на вулицю. Осінь того дня була особливо пронизливою — вітер, немов попередження, гнав по асфальту жовте, зів’яле листя, закручуючи його у хоровод прощання. Небо затягнуло сірими хмарами, місто гуло, як завжди, але для Сергія Петровича все звучало інакше. Тихіше. Порожніше. Він ішов, не помічаючи натовпу, доки біля входу до клініки його погляд не зупинився на жінці, що сиділа на обмерзлій лавці. Поруч із нею — хлопчик років десяти, в потертій куртці, занадто великій для його худенького тіла. Порваний рюкзак валявся біля ніг, як символ розбитих надій.
— Допоможіть, будь ласка… — її голос тремтів, але в ньому не було жалю до себе, лише втома. — Нас вигнали з орендованої квартири. Немає де переночувати. Холодно…
Зазвичай Сергій Петрович пройшов би повз. Він звик вважати таких людей частиною міської статистики — жебраки, шахраї, ті, хто шукає легкого шляху. Але сьогодні щось змінилося. Він подивився в очі хлопчикові — й завмер. У тих великих, наляканих, але все ще світлих очах він побачив відображення свого сина. Михайла. Того самого, що загинув п’ять років тому в автокатастрофі. Того, кого він так і не зміг собі пробачити — через вічні справи, постійну зайнятість, через те, що в останній день не відповів на дзвінок.
Серце стиснулося. Він не роздумував. Дістав із кишені в’язку ключів — холодних, важких, майже забутих.
— У мене є дача за містом. Порожня. Забирайте, — промовив він тихо, майже пошепки, наче боявся, що слова зникнуть, якщо вимовить їх уголос.
Жінка підняла на нього погляд, у якому читалося не стільки наляканість, скільки недовіра.
— Ви… жартуєте?
— Ні. Ось адреса, — він вирвав аркуш із блокнота, швидко написав і сунув їй разом із ключами. — Там є світло, вода, пічка. Їжу купите в магазині в сусідньому селі. Живіть, поки не встанете на ноги.
Він додав п’ять тисяч — не велика сума для нього, але для них — порятунок. Не встигла жінка отямитися, як він уже розвернувся й пішов геть, не озираючись. Наче боявся, що якщо зупиниться, то вже не зможе піти.
Минув місяць. Лікарі наполягали — не більше пів року. Сергій Петрович сидів у кабінеті, слухаючи їхні стримані слова, і раптом відчув дивне бажання. Він захотів побачити — чи спрацював його вчинок? Чи не став цей жест марним? Чи не зникли ключі в нікуди?