Всі гнівні слова, що виношувала Варя в своїй голові ще хвилину тому, раптом кудись зникли. Навіть їй, яка постійно стикається з людським горем, не доводилося бачити таких страшних очей. У них були біль, гнів, страх, відчай і надія одночасно.
Андрій, зціпивши зуби, натискав на педаль газу своєї двадцятитонної фури.
«Тільки б він був живий, тільки б встиг», — мимоволі шепотіли губи чоловіка. Попереду тонка смужка неба посвітлішала, скоро світанок, а значить, він уже дванадцять годин за кермом.
Всього дванадцять годин тому він ще був щасливою людиною, думав про те, як після рейсу зробить Ларисі пропозицію, і у його п’ятирічного синочка Сергія, нарешті, з’явиться мама, а у нього — повноцінна сім’я.
Кілометри дороги швидко і монотонно пролітали під колесами машини, на Андрія нахлинули спогади.
Він ніколи не знав своїх батьків і виріс у дитбудинку. У пам’яті назавжди закарбувалися ті дні, коли на огородженій високим парканом території з’являлися сторонні.
Зазвичай це були чоловік і жінка, які стояли осторонь і спостерігали за дітьми, що гралися. І хоча їм, вихованцям дитячого будинку, ніколи нічого не говорили, але всі діти знали, що, можливо, ця пара незабаром стане чиїмось татом і мамою.
Кожен з них потай мріяв, що виберуть саме його. Андрій теж мріяв, але його так і не вибрали.
Коли йому виповнилося десять років, він перестав мріяти про батьків, бо знав, що таких великих дітей вже ніхто не забирає. Тепер у Андрія не було мрії, і життя відразу ж стало нудним і одноманітним.
Ця білява тендітна дівчинка в блакитній сукні з такими ж величезними блакитними бантами на голові з’явилася в дитбудинку на самому початку літа.
Андрій ще ніколи не бачив таких красивих дівчаток, всі з дитбудинку були одягнені практично однаково.
Новеньку звали Олена, їй було шість років, її батьки потрапили в автокатастрофу, а родичі не захотіли брати опіку над дівчинкою.
Тоді, двадцять років тому, Андрій на правах старожила відразу ж взяв над Оленою «шефство», захищаючи від нападок спритних вихованців дитячого будинку.
Дівчинка розповідала йому про своє життя там, за парканом дитбудинку, про батьків, про річку, про ліс, в якому ростуть гриби, і ще про дуже багато речей, що присутні в повсякденному житті дитини в родині.
А коли по блакитному літньому небу пропливали білі хмари, Оленка піднімала голову вгору і довго пильно щось вишукувала.
— Скільки можна дивитися на хмари? — дивувався Андрій.
— Ти нічого не розумієш, — тихо відповідала дівчинка, — там моя мама.
— Твоя мама пішла засвіти, — сухо зауважував Андрій.
— Ні, — ще тихіше продовжувала дівчинка, — вона просто переселилася жити на небо. Вона он там за хмарами, дивиться на мене. Одного разу вона обов’язково прийде до мене і забере до себе. І тоді ми вже завжди будемо разом.
— А я? Як же я? Може, ти попросиш свою маму, щоб вона і мене взяла з собою? — з надією запитував Андрій.
— Звичайно, попрошу.
— І ти, думаєш, вона візьме мене?
— Обов’язково візьме! Знаєш, яка у мене добра мама, — переконливо відповідала Оленка.
А потім вони довго сиділи і дивилися на хмари, що пливуть по небу.
Андрій різко натиснув на педаль гальма, зупиняючи фуру на узбіччі дороги. Він не міг більше вести машину, сльози застилали очі.
Ось Оленка з криком кидається йому на шию, коли він прийшов з армії; ось вони щасливі виходять із РАЦСу, потайки один від одного поглядаючи на свою праву руку; їхня невелика однокімнатна квартира, надана державою.
Тепер у них, нарешті, є СВІЙ будинок, про який вони стільки років мріяли разом.
Загадкові сяючі очі Оленки, коли він в черговий раз повернувся з рейсу і ця фраза: «Ти скоро станеш татом».
Андрій застогнав, заскріпів зубами і повернув ключ запалювання. Фура повільно виповзла на дорогу і знову помчала по шосе.
Тривожне очікування біля пологового будинку.
— Вітаю, у Вас хлопчик!
А наступного ранку:
— …ми зробили все, що могли…
Його Оленки не стало.
Андрій виховував сина сам. Важко було, виручала старенька сусідка тітка Поля на той період, коли Андрій був у рейсі.
Ледь Сергій підріс, то почав питати про свою матір. Тоді Андрій не придумав нічого більш підходящого, ніж розповісти синові про небо і хмари, про які так багато в дитинстві розповідала Оленка.
Можливо, це було і неправильно з педагогічної точки зору, зате у хлопчика в свідомості міцно вкоренилося відчуття, що мама у нього є, просто вона не така, як у всіх інших дітей.
Для своїх п’яти років Сергій був дуже розсудливим і не по-дитячому серйозним хлопчиком. Він знав, що якщо від тата ще й можна щось приховати, то від мами це зробити було ніяк не можна. Адже вона там, високо в небі, ховається за хмарами і спостерігає за ним.
Сергій намагався її не засмучувати, хлопчик завжди думав, що якщо мама побачить, який він хороший син, то одного разу неодмінно спуститься до нього з небес.
Коли це станеться, він міцно візьме маму за руку і вже ніколи від себе не відпустить.
Сергію дуже не подобалося, що в їхньому з татом житті раптом з’явилася тітка Лара. Вона приходила все частіше і частіше, а тиждень тому зовсім переїхала до них в будинок.
Коли був тато, тітка Лара гралася з ним, сміялася, але коли тата не було поруч, вона ставала злою і не звертала на хлопчика ніякої уваги.
Сергій хотів розповісти про все татові, але не встиг. Тато поїхав у рейс. До того ж він не відвів його в садок, як зазвичай, а посміхаючись, сказав, що тепер про нього подбає тітка Лара.
Тітка Лара спочатку не хотіла залишатися з хлопчиком, але тато сказав, що потрібно ж колись звикати. Вона посміхнулася і погодилася.
Вночі Сергій прокинувся від того, що у нього дуже болів живіт. Хлопчик спробував розбудити тітку Лару, але вона відповіла, щоб він потерпів до ранку. Сергій мужньо терпів, а біль то наростав, то вщухав. Під ранок змучений хлопчик заснув.
Лариса відкрила очі і солодко потягнулася всім тілом. Нарешті, вона домоглася свого – вона зараз тут, в цій окремій квартирі, а не в кімнаті гуртожитку з двома сусідками. Багато ж їй довелося витрати часу, щоб привернути до себе увагу , цього високого на вигляд простуватого чоловіка.
Правда, одружитися Андрій її поки не кличе, але нічого – це питання часу. Обличчя Лари розтягнулося в посмішці, поки все складалося добре.
Ось тільки цей хлопчик, син Андрія… Він так «не вписувався» в плани Лари, зовсім «не вписувався». Але нічого, коли вона стане законною дружиною, все це можна буде виправити.
Лара не сумнівалася, що зможе вмовити Андрія віддати хлопчика в інтернат.
Сьогодні була субота, попереду два вихідних дні. І треба ж було Андрію таке придумати перед рейсом: залишити хлопчика з нею.
Годинник показував восьму. Лара встала і кинула на ліжко хлопчика незадоволений погляд. «Спить. Хотів мені вночі «концерт» влаштувати зі своїм животом! Розпустив його Андрій! Ну, нічого, у мене не буде вередувати», — зловтішно подумала жінка і пішла у ванну кімнату.
«Так, своя ванна, це тобі не загальний душ в гуртожитку», — думала Лара, занурюючись у повітряну білу піну.
Через годину одягнена і нафарбована Лара з досадою дивилася на Сергія. «Скільки він ще спатиме? Гаразд, пластівці з молоком на столі, встане — поїсть, не маленький», — подумала жінка і рішуче грюкнула вхідними дверима.
Коли Сергій прокинувся, живіт схопило з новою силою. Біль був настільки нестерпний, що хлопчик скрикнув і зі сльозами почав кликати тітку Лару. Але її ніде не було.
А біль все наростав і наростав, поки «не спалахнув вогнем». Останнім, що пам’ятав Сергій, був його власний крик, потім хлопчик втратив свідомість.
Поліна Вікторівна, яка жила через стіну, з тривогою прислухалася до звуків у сусідській квартирі. Всі ці роки стара самотня жінка допомагала Андрію виховувати малюка і любила Сергія, як свого онука.
— Так, що ж там відбувається, — не витримала Поліна Вікторівна і подзвонила у двері.
Ніхто не відчинив. Жінка ще деякий час потопталася біля дверей, а потім рішуче взяла запасний ключ, який Андрій залишив їй «про всяк випадок», і увійшла в квартиру.
Сергій лежав тут же, в невеликому коридорі на підлозі. Поліна Вікторівна викликала швидку допомогу, а коли хлопчика відвезли, зателефонувала Андрію.
Сьогодні в дитячому хірургічному відділенні міської лікарні, як зазвичай у вихідні, чергувала медсестра Варя. Вона завжди брала чергування на вихідні, тому що ні чоловіка, ні дітей у неї не було, на відміну від решти медперсоналу.
Варі йшов тридцять перший рік, у неї була струнка фігура і миловидне обличчя, ось тільки одна нога від народження була трохи коротша за іншу, і молода жінка ходила кульгаючи.
Варя вже давно змирилася з тим, що ніколи не вийде заміж і все тепло своєї душі дарувала маленьким пацієнтам лікарні.
Цього хлопчика оперували кілька годин (гострий апендицит з розривом), дитина дивом залишилася жива і зараз лежала в реанімації з купою трубок.
«Як можна так недбало ставитися до дитини!» — не переставала обурюватися Варя сама з собою. — «Так, і що це за батьки такі?! Хлопчик потрапив до швидкої сам, без супроводу, доба вже минула, а ні мати, ні батько так і не з’явилися! Тільки бабуся постійно дзвонить і дзвонить по телефону, каже сусідка…
Ну, з’являться вони, я їм все висловлю! Нехай мене потім лає зав. відділенням, все одно мовчати не буду!»
Легке посмикування повік хлопчика відразу обірвало потік гнівних думок у голові Варвари. Вона схилилася над дитиною.
— Ну ж бо, малюк, давай, відкрий оченята, — тихо прошепотіла жінка, — давай, подивися на мене.
Повіки були такими важкими, що Сергій ніяк не міг їх підняти. Раптом він почув тихий ласкавий голос, так з ним ще ніхто не розмовляв.
Хлопчик повільно з трудом відкрив очі. Спочатку він нічого не бачив, крім густого непроникного білого туману.
Але ось туман почав розсіюватися. З туману повільно проступало гарне жіноче обличчя в білій шапочці.
— Мамо, — ледь чутно прошепотів Сергій, — нарешті ти спустилася з неба, я так довго тебе чекав, завжди чекав…
— Все буде добре, малюк, тепер все буде добре, — шепотіла у відповідь Варя, ковтаючи сльози.
— Ти ж не підеш більше на небо? Правда? Не підеш? Скажи, мамо.
— Не піду…
Хитаючись, на негнучких ногах, з виснаженим від втоми і напруги обличчям, на якому божевільним вогнем блищали червоні запалені очі, Андрій увійшов до дитячого хірургічного відділення лікарні перед самим закриттям.
— Де він?! Мій син, він живий?! — чоловік міцно схопив за плечі чергову медсестру.
Всі гнівні слова, що виношувала Варя в своїй голові ще хвилину тому, раптом кудись зникли. Навіть їй, яка постійно стикається з людським горем, не доводилося бачити таких страшних очей. У них були біль, гнів, страх, відчай і надія одночасно.
— Він живий, — відповіла Варя, після чого чоловічі руки ще сильніше стиснули їй плечі. — Операція пройшла успішно, хлопчик прийшов до тями. Зараз він спить, з ним все буде добре! — вже кричала Варя, бо здавалося, що зараз ці руки просто роздроблять їй плечові суглоби.
У наступну мить Андрій схопив медсестру в обійми і розридався.
— Дякую, дякую Вам! — невпинно повторювали його губи.
Вони довго сиділи в «сестринській» кімнаті. Андрій все говорив і говорив про свого сина, ніби від того, скільки він скаже слів, залежало життя хлопчика. Тільки ближче до ночі Варі, нарешті, вдалося вмовити чоловіка піти додому, щоб вимитися і переодягнутися, пригрозивши невдоволенням лікаря.
Прийшовши додому, Андрій насамперед дістав із шафи порожню валізу, відкрив її і мовчки кинув Ларі під ноги, потім розвернувся і пішов у ванну кімнату. Лара все зрозуміла, зібрала речі і пішла.
Сергій швидко одужував, і його перевели з реанімації в палату. Тепер Андрій міг цілий день бути поруч із сином. Його Сергій «оживав» на очах. Єдине, що турбувало Андрія, – це нескінченні розповіді сина про маму, яка нібито спустилася з неба і сказала, що тепер уже нікуди не піде.
Скільки він не намагався переконати Сергія, що це був лише сон, хлопчик твердо стояв на своєму.
Сьогодні була зміна Варі. Вона тихо зайшла в палату, де лежав Сергій, щоб зробити хлопчикові укол.
— Тату, дивись! — раптом пролунав радісний крик дитини. — Ось вона, ось моя мама! Я ж тобі казав, вона прийшла з неба до мене назавжди! А ти мені не вірив!
Варя стояла зі шприцом у руках червона, як рак, не знаючи, що їй тепер робити. Андрій уважно дивився на неї своїми карими очима, і було в них щось таке, що змушувало червоніти жінку все більше і більше.
— Тату, ну, ти що, не впізнав маму? — знову пролунав схвильований голос хлопчика.
Андрій відірвав погляд від медсестри і погладив сина по голові:
— Впізнав, звичайно, впізнав, синку. Ти головне не хвилюйся.
Після полудня, коли Сергій заснув, Андрій підійшов до Варвари на пост, і вони довго розмовляли.
Він розповів їй все своє життя і просив зберегти для хлопчика ілюзію хоч на якийсь час. І Варя погодилася, їй подобався цей хлопчик і його тато теж.
«Нехай хоч трохи, всього на пару тижнів», — думала жінка, — «я буду відчувати себе коханою і єдиною для цієї дитини». Що буде потім, Варя думати не хотіла, як не хотів думати і Андрій.
А через два тижні, коли Сергія виписували з лікарні, їм і не довелося думати. За цей час їхні «показові» дружні стосунки почали впевнено переростати в щось більше, ніж дружба…
Минуло півроку. По зеленій луговій траві, що густо росла на березі річки, біг Сергій, радісно вигукуючи:
— Не наздоженеш! Не наздоженеш!
За ним, кульгаючи і весело сміючись, намагалася бігти Варя. Ось вона все ж зловила шибеника і підняла на руки, притискаючи до себе, а ще через кілька секунд їх обох схопив в обійми і повалив на землю Андрій.
Сергій захоплено верещав, допомагаючи мамі побороти тата.
І було зовсім не важливо, що хлопчик завжди спеціально біг не на повну силу для того, щоб кульгава мама могла його наздогнати, головне – що вона була тепер завжди поруч з ним – його мама!