– Мамо, ми з Колькою вирішили поки що жити в тебе, – якось несміливо сказала Ірина.
Ганна Семенівна мала простору двокімнатну квартиру у місті. Все життя вона працювала і збирала на те житло. Казала завжди:
– Хай буде хоч невелике, але своє. Бо під чужим дахом довго не поживеш.
Сама вона була родом з села. Спочатку вони з чоловіком знімали квартиру, а коли чоловіка не стало, Ганна приклала всі сили, щоб придбати щось своє – старалася не так заради себе, як заради своєї єдиної доньки.
Її донька Ірина після університету вийшла заміж. Привела зятя – Миколу. Спершу Ганна Семенівна раділа: «Не буде моя дитина самотня, може, сімейне щастя матиме». Але дуже швидко зрозуміла, що зять – чоловік гоноровитий і різкий на слово.
– Мамо, ми з Колькою вирішили поки що жити в тебе, – якось несміливо сказала Ірина.
– А що ж, доню, живіть. Дім великий, місця вистачить.
Та вже через кілька місяців почалися натяки. Миколі, видно, муляло, що теща поруч. То йому телевізор не так гуде, то борщ із запахом часнику, то двері риплять, коли Ганна Семенівна йде в магазин.
– Іро, ну скільки так можна? Ми ж сім’я, а живемо, як у гуртожитку, – починав він вечорами.
– Коль, мама ж одна, їй самій буде важко… – намагалася заступитися дружина. – Зрештою, це її квартира.
– Ну і що, що її. Могла б посунутися заради щастя єдиної доньки. У неї ж у селі хата стоїть. Чи забула? Там простір, город, яблуні. Вона ж там виросла!
Одного разу, коли жінки пили чай на кухні, Микола гримнув кулаком по столу:
– Скільки можна! Я хочу мати в хаті спокій. Мамо, ви б краще в село перебралися. І повітря свіже, і господарство є.
Ганна Семенівна мовчала, поглядом ковзнула по доньці. В Ірини очі налилися слізьми.
– Мамо, ти тільки не ображайся… Може, й справді краще буде на літо поїхати, – сказала донька тремтячим голосом.
– А взимку як? – тихо спитала Ганна. – Там дах протікає, піч розсипається, вікна діряві. Хата ж стоїть пусткою двадцять років, відколи батька не стало…
Микола лише махнув рукою:
– Та зробите якийсь ремонт. Ми допоможемо.
Але «допомога» закінчилася словами. Наступного тижня він сам запропонував перевезти Ганнині речі.
– Не переживай, мамо, – підтакувала Ірина, ховаючи очі. – Там же твій рідний край, сусіди ще пам’ятають.
І от так, непомітно для себе, Ганна Семенівна опинилася в селі, у хаті, яка більше скидалася на руїну. Стіни покривали тріщини, дах протікав, а вікна заклеювали старими газетами. В хаті пахло цвіллю, холодом і самотністю.
В першу ніч вона сиділа на старому ліжку з матрацом, що просів у середині, і стискала в руках фотографію покійного чоловіка.
– Бачиш, Степане, як воно вийшло… – шепотіла крізь сльози. – Виростила доньку, думала – буде опора. А мене, як зайву річ, виставили.
Вранці зайшла сусідка Галина, літня, але ще жвава жінка.
– Ой, Ганнусю, та що ж ти тут робитимеш? Он дах тече, в дворі бур’ян по коліна.
– Та що, Гальцю… Жити треба, – відповіла гірко. – Дочка сказала, аби я не заважала.
– Ех, діти… Вони думають, що ми вічно будемо мовчати. А серце ж то болить.
Ганна зітхнула й вийшла на подвір’я. Стара яблуня гнулася під вагою яблук, але все навколо заросло бур’янами. Вона взяла сапу й почала розчищати, аби хоч трохи надати вигляду.
Так почалося її нове життя – вимушене й гірке.
А в місті, у власній квартирі, щасливо господарював Микола.
Перші тижні в селі для Ганни Семенівни були, як темна ніч. Вона прокидалася від капання з дірявого даху й від холоду, що проникав крізь щілини у вікнах. Часто сиділа сама на призьбі, дивилася на дорогу й шепотіла:
– Чого я тільки не робила для них… А тепер я, як непотріб.
Ірина часом телефонувала, але розмови були короткі й натягнуті. У голосі доньки відчувалося напруження:
– Мамо, ти ж не ображайся. Нам так краще… Микола нервує…
– Та що ти, доню, – відповідала Ганна, ховаючи сльози. – Я ж розумію. Головне, щоб у вас мир був.
І хоч тяжко було, та говорила ганна це щиро, бо знала, як важко одній без чоловіка, і хотіла, щоб у дочки все було добре.
Одного вечора, коли вже сутеніло, на подвір’ї загуркотів старенький мотоцикл. Ганна насторожилася: хто б то міг бути? З мотоцикла зліз високий сивуватий чоловік, привітався і невпевнено переступив через поріг.
– Добрий вечір вам, господине. Ви мене, може, й не знаєте. Я – Олександр. Батько вашого зятя…
Ганна здивовано підняла брови.
– Батько Миколи? Але ж… він ніколи про вас і словом не обмовився.
Чоловік тяжко зітхнув.
– Не дивно. Він мене не визнає. Я з його матір’ю давно розлучився… Життя не склалося. А з сином зв’язок урвався. Я чув, що він тепер у вашій квартирі, а ви тут самотою. От і вирішив приїхати.
Ганна мовчала. Було ніяково й трохи страшно. Та в очах чоловіка світилася щирість.
– Я не лізтиму у ваші справи, – продовжив Олександр. – Але бачу, що вам важко. Давайте я хоч дах підлатаю, вікна підб’ю. Не годиться жінці жити в таких умовах.
– Та що ви… Нема потреби, – махнула рукою Ганна.
– Є потреба, – уперто сказав він. – Не для когось, а для вас.
Відтоді Олександр почав приїжджати щодня. То нові дошки привезе, то цеглу. Разом з Ганною лагодили хату: він працював молотком, вона подавала цвяхи.
– Ви така моторна, – жартував він, витираючи чоло. – Якби я мав таку жінку в молодості, може, й не розійшлися б ми з його матір’ю.
Ганна всміхалася вперше за довгі тижні. В його присутності самотність відступала. Вечорами вони сиділи на лавці, пили чай і розмовляли про життя.
– А знаєте, – якось сказала Ганна, — я тепер розумію, що ви не такий, як його мати розповідала.
– Я йому хотів колись пояснити, – гірко зітхнув Олександр. – Але він виріс з образою. А я не ламав двері силоміць. Думав: підросте – сам прийде. Та не прийшов.
Згодом про їхні зустрічі дізнався Микола. І вибухнув.
– То це правда?! – кричав він на дружину. – Моя теща зійшлася з моїм батьком? З тим, кого я бачити не хочу?!
– Коль, ну чого ти так… Вони ж просто допомагають одне одному… – несміливо намагалася заспокоїти Ірина.
– Замовкни! – різко обірвав він. – Ні, я цього так не залишу. Я й так маму ледве вмовив, щоб у село подалася, а тут ще цей… тато, який мене колись покинув!
Він подзвонив Ганні.
– Ви що собі думаєте?! – гримів у слухавку. – Ви тепер з моїм батьком? Чи вам мало було хати?
– Миколо, – спокійно відповіла Ганна, – я не маю права втручатися у ваші образи. Але Олександр мені допомагає. Він єдиний, хто простягнув руку в скруті.
– Та хай він пропаде! Він мені чужий, а ви… ви робите мене посміховиськом!
Ганна зітхнула й поклала слухавку. Вперше за довгі роки вона відчула, що не винна.
Олександр же, почувши її розповідь, лише сумно всміхнувся.
– Знаєте, Ганнусю, він має право мене не любити. Але ви – не повинні платити за наші старі гріхи. Я хочу, щоб ви жили по-людськи.
І поступово їхня співпраця переросла в щось більше. Вони почали розуміти одне одного з півслова. Люди в селі вже шепотілися: мовляв, Ганна не самотня більше.
А в місті Микола аж трусився від злості:
– Я не потерплю цього! Ніколи!
Микола ходив, мов вуж на сковороді. Його злість не давала спокою ані вдень, ані вночі.
– Як вона сміла? – бурмотів він, вмощуючись у кріслі. – Як моя теща могла зійтися з тим, кого я ненавиджу?
Ірина тихо пересувалася квартирою, мов боялася зачепити чоловіка. Її власні почуття були суперечливі. Вона знала, що мамі важко, знала, що тато Миколи не такий поганий, як його малювали. Та сперечатися з чоловіком боялася.
– Коль, – обережно почала вона якось увечері. – Ну чого ти так кипиш? Вони ж… вони просто разом. І що тут такого?
– Що тут такого?! – вибухнув він. – Ти розумієш, що вони мене принижують? Я все життя доводив, що без нього я чогось вартий. А тепер він поруч із моєю тещею! Це ганьба!
– Та може, не ганьба, а шанс примиритися? – несміливо промовила Ірина.
– Замовкни! – гримнув він і грюкнув дверима.
Тим часом у селі життя Ганни Семенівни змінювалося. В хаті вже було тепло, дах не протікав, вікна світилися новими рамами. Вона сама дивувалася, що може знову усміхатися.
Одного вечора, сидячи на лавці з Олександром, вона зітхнула:
– А знаєш, а я вже думала, що старість моя буде чорна, як ніч. А тепер маю з ким і чай попити, і слово добре почути.
– Я теж думав, що на старості нікому не потрібен, – відповів він. – А бачиш, доля таки пожартувала… і звела нас.
Ганна вперше за довгі роки відчула щось схоже на тепло жіночого щастя.
Та одного дня приїхав Микола. Увірвався в двір, навіть не привітавшись.
– Ну, здрастуйте, «закохані голуби»! – з гіркою насмішкою промовив він. – То ви вирішили мене виставити дурнем на все село?
– Миколо, не говори так, – спокійно відповіла Ганна. – Ми ж з твоїм батьком нічого поганого не зробили.
– Для мене вже саме це – зрада! – кричав він. – Ви… ви обоє смієтеся з мене!
Олександр устав, дивився на сина суворо, але без злості.
– Миколо, я не ворог тобі. Я все життя шкодував, що не був поряд. Але те, що між нами з матір’ю твоєї дружини, – це не проти тебе. Це просто життя.
– Замовкни! – Микола аж почервонів. – Ти мені не батько! І ніколи ним не будеш!
Ганна тихо піднялася й поклала руку на плече зятя:
– Миколо, я стільки років віддала вашій сім’ї. Я відмовилася від власного затишку, аби не заважати вам. А тепер маю право бодай на краплю тепла. Ти ж не забереш у мене цього?
Його обличчя сіпалося від внутрішньої боротьби. Але слова застрягли в горлі. Він грюкнув хвірткою й поїхав, залишивши за собою клуби пилу.
Ввечері Ганна сиділа на лавці, задумана.
– Може, нам треба зупинитися? Щоб не руйнувати життя дітей?
– А може, навпаки, – відповів він. – Ми ж не крадемо щастя в когось. Ми просто нарешті знайшли його. Хіба це гріх?
Час ішов. Ганна розквітала на очах. Її сад ожив, у хаті пахло свіжим хлібом. Сусіди дивувалися, як вона помолодшала. Та найбільше дивувалася донька Ірина.
Одного дня вона приїхала й побачила маму з Олександром, які разом вибирали картоплю.
– Мамо… – Ірина спершу розгубилася. – А ви… разом не так вже й погано справляєтеся…
– Доню, – лагідно сказала мати. – Я стільки років жила для вас. Тепер хочу бодай трохи пожити для себе.
Ірина вперше побачила, як щиро усміхається її мама. І вперше не змогла засудити.
Микола ж довго не міг змиритися. Він ходив похмурий, сварився з дружиною, а іноді навіть не ночував удома. Але одного разу Ірина твердо сказала:
– Або ти перестанеш воювати з усіма, або я більше не витримаю.
Тоді Микола замислився. І зрозумів: можливо, його батько й теща не винні, що він усе життя носив у собі біль і образу.
Минулої весни в селі було весілля. Сусіди сміялися, що воно «пізнє, але щире». Ганна Семенівна й Олександр вирішили офіційно побратися. Ірина з дітьми приїхала, привітала їх. А Микола стояв осторонь, мов кам’яний. Прийняти цей союз він так і не зміг.
Життя нерідко випробовує людей. Одні зраджують, інші ображають, а хтось знаходить щастя тоді, коли вже й не сподівався.
Ганна втратила затишок у місті, але знайшла любов у селі. І зрозуміла: справжнє багатство – не квартира і не майно, а спокій у душі й людина поруч, з якою можна поділити хліб і тишу.