– Мамо, ти мені тільки відразу скажи, допоможеш чи ні, якщо ні, то … я відгули спробую взяти.

– Мамо, вітаю.

– Привіт… синку.

– Мамо, – у слухавці помовчали, – я прошу допомоги, – голос сина був відчайдушно тужливий, Вероніка вся стиснулася всередині, – нам потрібна допомога.

– Вам?

– Так. Олену поклали в лікарню, вона знепритомніла на роботі.

– Що з нею, – спокійно спитала Вероніка, – щось серйозне?

– Так … щось по жіночому, сильно затягнула, не йшла в лікарню, терпіла.

– Потрібен лікар?

– Ні, лікарі хороші, розумієш…

– Гроші? – Діловито запитала Вероніка.

– Та ні, мамо.

– Нам Мишка нема з ким залишити.

– Теща поїхала на південь, там мама в неї нездужає. Бабуся Олени, вона вже старенька, у Насті, її сестри вже термін підійшов.

– Я не знаю, що робити, мамо. Це тільки через тиждень Олену випишуть.

Вероніка мовчала.

– Мамо, ти мені тільки відразу скажи, допоможеш чи ні, якщо ні, то … я відгули спробую взяти.

– Що потрібно робити? – Поволі спитала Вероніка.

– Вранці я Мишка погодую, кашу в мультиварці Олена навчила, як варити. Потім в обід погодувати, погуляти, увечері я вже сам. Він спокійний, мамо.

Вероніка задумалася, як у них все легко. З дворічною дитиною впоратися, це не просто … Йому ж два, начебто.

– Добре мамо, вибач що потурбував.

Син відключився, Вероніка не встигла нічого сказати, вона відразу набрала його, але Микола скинув дзвінок.

– Треба ж, ніжний якийсь, – пробурчала Вероніка, і пішла збиратися.

Через пів години вона стояла біля дверей квартири сина та невістки. Не була тут понад два роки, стільки ж не бачила і не чула сина з невісткою, і жодного разу не бачила їхньої дитини.

Ні … він їй ніхто, цей хлопчик. І ні, він не з дитячого будинку, це син її невістки, ні не від першого шлюбу, і ні – не нагуляла.

Спогади накрили Вероніку із головою.

Микола у неї з’явився в досить-таки зрілому віці, коли її старша дочка вже була нареченою. Батька у Колі не було, так буває, виховували самі, з дочкою, потім і зять приєднався. Виховали.

Коли він привів Олену знайомитися, Вероніку боляче кольнули у серце ревнощі.

Красива, впевнена в собі, навіщо вона Колі? Такі на простих хлопців не дивляться.

Але, Олена легко увійшла в сім’ю, і підкорила всіх, зокрема і її, Вероніку. А ще вона попросила дозволу називати її мамою. Так цікаво, не Вероніка Сергіївна, а мама, ось так.

Подруги всі здивувалися, треба ж! Зараз у молоді не прийнято тещу і свекруху мамою кликати. А в них ось так.

Це був ідеальний шлюб, тож Вероніка була рада за молодят.

Проживши шість років, вони задумалися і про дітей. Вероніка не наполягала, але хотілося онуків, від сина хотілося…

Поступово розмови про малюка почали згасати, а потім вони зізналися, що Микола не може мати дітей, стільки лікарів пройшли.

– Нічого, молоді ви ще, буває таке, що лікарі не коректно поставили діагноз, і все влаштується.

– Ні, мамо, – Коля похитав головою, – ні, це не той випадок.

А потім вони поставили перед фактом, що Олена в положенні. Побачивши щасливі очі сина, Вероніка заплакала і вітаючи сказала, що ось, вона мала рацію.

А потім вона ненароком почула телефонну розмову невістки зі своєю мамою, і дізналася, що вони наробили. Звичайно, це все Олена придумала, хто ще.

Вероніка дізналася, що Олена носить чужу для Колі та для їхньої родини дитину. З чужими генами, з чужою історією. Вероніка навіть захворіла від такої новини. Як? Як вона могла так вчинити з її сином?

Спостерігаючи за тим, як радіє її син, Вероніка Сергіївна заливалася гіркими сльозами, нарешті вона наважилася, налаштувалась, і вирішила розплющити синові очі.

Микола злякано дивився на матір, потім пішов червоними плямами.

– Мамо … Хто тобі сказав?

– Ніхто, ніхто синку, сама почула, вона ошуканка, зрадниця, бачити її не можу.

– Нічого, нічого, синку, знайдеш собі гарну дівчину, яка прийме тебе … таким який ти є …

– Мамо! Ти про що? Мамо! Це наше з Оленою рішення! Це я запропонував, розумієш? Ми думали з дитячого будинку взяти, а потім я побачив десь рекламу, довго вмовляв Олену, вона погодилася.

– Знайшли донора слушного, дуже зі мною схожий. Це наша дитина, розумієш? Наша!

– Мені не потрібний цей сурогатний онук, не потрібний… я ніколи не визнаю його, ніколи, чуєш. Тебе я рада бачити завжди, її, та її приплід – ні!

Отак і вийшло, що вона не бачила сина стільки часу. Коля просто зник із її життя.

Вероніка подзвонила у двері.

Коля відкрив з малюком на руках, той дивно скидався на маленького Колю, такого бути не може, просто один типаж, заспокоїла вона себе.

– Мамо?

– Ти так швидко кинув слухавку, я увійду?

-Звичайно.

Вероніка Сергіївна несміливо зробила крок у квартиру, озирнулася. Чисто, тепло, затишно, що не кажи, невістка чудова господиня, дитина чиста, вона несміливо посміхнулася хлопчику, той простягнув до неї руки.

Вероніка Сергіївна стала щоранку приходити, й доглядати за сином невістки. На душі Миколи все одно було не спокійно, він намагався якнайшвидше змінити матір, Олену затримали в лікарні більше, ніж на тиждень.

Якось, Микола прийшов раніше з роботи, зайшов тихо у двері, бабуся повзала по килиму, зверху на ній сидів сміливий Мишко.

– Баба, баба, – закочувався він сміхом.

Микола тихо вийшов, прикривши двері, коли повернувся, мати вже сиділа одягнена.

– Баба, не йди, Мися з бабою.

Хлопчик схопив Вероніку за ноги й стояв, піднявши личко.

– Мишко, бабуся завтра прийде, – каже Коля.

– Ні, Мися п’якати.

– Не плач, маленький, а хочеш … поїдемо до бабусі, хочеш?

Хлопчик швидко закивав головою.

– Колю, синку, можна?

– Я не знаю, мамо…

– Будь ласка.

– Тату, – дивиться син, – мозя?

Так ці двоє знайшли одне одного.

Давно забуті злі слова, сказані з розпачу, давно немає образ. Мишко обожнює свою бабусю Ніку, а вона свого улюбленого молодшого онука.

Важко, дуже важко було прийняти таке рішення свого сина, але Вероніка Сергіївна переборола себе, до того ж Мишко просто оселився у її серці.

Онуки від старшої доньки були вже дорослі, а малюк ніби заново змусив стати молодою свою бабусю Ніку.

Вона з гордістю возила його по різних гуртках, хвалилася подругам, розповідаючи, який обдарований хлопчик, її молодший онук.

– Знайшла в собі сили, перепросила в Олени, і досі дякую за онука і за сина, адже син щасливий, дуже – бо він справжній батько.

– Як я могла бути такою недолугою? Ніколи не ставте свої амбіції та інтереси вище, за амбіції та інтереси своїх дітей! Тільки собі гірше зробите! Це вже перевірено! Тож не повторюйте моїх помилок!