– Надя! Ти з глузду з’їхала?! Твоїй свекрусі сімдесят шість років! Їй уже на тому світі прогули ставлять, а ви витратили такі великі гроші на неї! Ти що, забула, що лікарі рекомендували Карину щороку возити на море? – обурилася Віра.

У п’ятницю ввечері Надія Василівна сиділа за ноутбуком у своєму домашньому кабінеті. Найближчим часом треба було вирішити дуже важливе питання: чи укладати договір із новим постачальником, чи ні.

Якщо укладати, то треба розширювати виробництво, купувати нове обладнання, тобто брати кредит. А кредитів Надія Василівна не любила та намагалася обходитися без них.

З іншого боку, якщо не ризикувати, їх можуть випередити конкуренти. Надія Василівна уважно вивчала пропозицію постачальників – вона була вигідною, навіть занадто. І це насторожувало.

«Зателефонувати до Миколи»? – подумала вона.

Микола був їхній старий приятель, класний юрист. Але Надія намагалася не звертатися до нього зайвий раз, а якщо й зверталася, то наполягала, щоб професійні консультації були оплачені існуючим прейскурантом.

– Надя, я з тобою і з Мишком сто років знайомий. Мені не зручно з тебе гроші брати, – сказав якось Микола.

– Не зручно штани через голову вдягати, та на стелі спати, – відповіла Надія Василівна. – Якщо особисто тобі ніяково, вели своїй секретарці мені надіслати рахунок. А я їй у відповідь скину гроші.

І все-таки вона наважилася.

– Колю, пробач безсовісну, але я хочу тобі на вихідні роботу підкинути.

– Давай, що там у тебе.

– Фірму одну перевірити треба. Розумієш, надіслали комерційну пропозицію, і така вона смачна, що гроші просто руки палять – так хочеться їх цим хлопцям віддати. Але боюсь. Надто добре, щоб бути правдою.

– Так відмовся, – порадив Микола.

– Не можу. Як подумаю, що це таки правда – я відмовлюся, а вони до моїх конкурентів підуть. Я ж потім лікті кусатиму.

– Але й ризикувати не можу – матері Мишка щойно оперативне втручання зробили, попереду ще реабілітація, і невідомо, скільки це буде коштувати, – пояснила вона.

– Гаразд, давай інформацію, – погодився Микола.

Тільки-но Надія закінчила розмову, як телефон знову задзвонив – на екрані висвітлилося ім’я «Віра».

Віра була молодшою ​​сестрою Надії Василівни.

– Надюша, привіт! Як у вас справи? – Запитала Віра.

– Нічого, нормально. Клавдію Іванівну того тижня обіцяли виписати. Ми її до себе візьмемо – поселимо в кімнаті Максима, – відповіла Надія.

– Надю, я тобі чого дзвоню. Час вже для Кариночки путівку замовляти, а ти ще гроші не переказала, – сказала сестра.

– Віро, вибач, але цього року я не зможу вам допомогти, – відповіла Надія.

– Як так не зможеш? – здивувалася сестра.

– Ну, ти ж знаєш, що Клавдії Іванівні щойно зробили втручання. Квоти на цей рік уже не було, а чекати наступного року не можна було.

– Довелося звертатися до приватної клініки. Все пройшло добре, але попереду ще реабілітація. А це теж платно, – пояснила Надія Василівна.

– Надя! Ти з глузду з’їхала?! Твоїй свекрусі сімдесят шість років! Їй уже на тому світі прогули ставлять, а ви витратили такі великі гроші на неї! Ти що, забула, що лікарі рекомендували Карину щороку возити на море? – обурилася Віра.

– Стривай, але хіба це мій обов’язок? – Запитала Надія.

– А чий? У тебе своя фірма, Мишко – головний інженер на заводі, теж пристойно заробляє. Син ваш у столиці живе. А у Свєти та Ромки грошей немає. Хіба вони можуть щороку власним коштом дочку на південь возити?

– Віра, тебе послухати, так я володію, щонайменше, «Газпромом», а Мишко гребе гроші лопатою. А в мене бувають місяці, коли зарплата менша, ніж у мого головбуха.

– Порівняно з нами – ви багатії, – відповіла Віра. – І взагалі, ми на тебе розраховували. Ти ж і минулого року дала гроші, і позаминулого.

– Дала, тому що мені теж шкода Карину, і тому, що у нас була можливість. А цього року такої можливості немає.

– Я тобі не вірю. Не може бути, щоб у тебе не було якихось нещасних вісімдесяти тисяч, – заявила Віра. – Ти просто скупа!

– Ти звинувачуєш мене в жадібності? Позаторік я дала Світлані на поїздку до моря шістдесят тисяч. У минулому – сімдесят А цього разу ти вимагаєш вісімдесят.

– Скажи, а твоя дочка і зять, знаючи, що їхню доньку треба вивозити на південь, не намагалися самі за рік зібрати ці гроші? Адже треба було відкладати лише по сім-вісім тисяч на місяць, – сказала Надія.

– А жити їм тоді на що? – обурилася сестра.

– Ти хочеш сказати, що Рома не міг знайти підробіток, щоб заробити ці гроші? Він працює в офісі з дев’ятої до шостої п’ять днів на тиждень.

– А вечори та вихідні проводить вдома на дивані – ти сама мені на зятя скаржилася. Звинувачуєш мене в жадібності, дорікаєш, що я не відклала грошей для Карини. А хто в першу чергу має дбати про дитину? Хіба не її батьки?

– Зрозуміло мені все. Тільки, як ти тепер спатимеш, знаючи, що через тебе Карина на море не поїде і весь наступний рік хворітиме? Совість-то, сестричка, поки ніхто не скасовував, – сказала Віра і скинула виклик.

Увечері Надія розповіла про дзвінок сестри чоловіку.

– А чого ти дивуєшся, Надю? – Запитав Михайло. – Ти сама в цьому винна. Порахуй скільки грошей хоча б за останні три роки ти переказала сестрі та сім’ї її дочки. Я тебе запевняю, ти здивуєшся.

То в них пральна машинка зламалася, то телевізор згорів. Про подарунки до свят у вигляді телефону та ноутбука – я взагалі мовчу. А ці подорожі до моря?

– Адже ти не тільки путівки оплачувала, а й квитки на потяг завжди сама їм купувала – а то вони, бачите, не вміють через сайт. А гроші за ці квитки тобі хтось віддав?

– І пам’ятник батькам ти сама сплатила. А Віра обіцяла половину повернути, та щось за три роки не зібралася. А тепер ти винна – годівницю прикрила. Стривай, це ще не кінець.

Михайло, як у воду дивився. Усі вихідні Надії Василівні дзвонили близькі та далекі родичі – дивувалися, чому вона відмовилася допомогти молодій сім’ї з хворою дитиною.

– Ну, що тобі варто, Надю, це ж твоя племінниця, – повторювали двоюрідні тітки та троюрідні сестри.

Зрештою, Надія відправила номери всіх цих жалісливих родичів до чорного списку.

А в понеділок з’ясувалась цікава річ: одна з родичок – двоюрідна племінниця – зателефонувала Надії:

– Тітко Надя, мені вам дещо сказати треба. Давайте зустрінемося в кав’ярні, що біля вашого офісу.

І тут Надія дізналася, що жодної особливої ​​потреби щороку вивозити Карину на південь не було.

– Просто, виписуючи дівчинку після звичайної застуди, лікарка порекомендувала гартувати дитину, проводити літо на природі, купатися та інше, що й усім кажуть.

– Світлана прийшла до матері і попросила грошей на поїздку до моря, мовляв, лікар рекомендував Карині дихати морським повітрям і в морі купатися.

– Ось тітка Віра і вирішила звернутися до вас, – пояснила племінниця. – Свєтка після цього своїм подружкам хвалилася, що вони тепер щоліта на море на халяву їздять.

Звичайно, Надії було прикро, що її рідна сестра та племінниця обманом витягували з неї гроші, спекулюючи на здоров’ї дитини. Але що ж робити? Мишко має рацію – сама винна.

Надія повернулася додому. Чоловіка ще не було – він зазвичай приходив години до сьомої. Вона готувала вечерю, розмірковуючи, як тепер спілкуватися з Вірою та Світланою. Сказати їм, що вона знає про обман, чи не варто?

Її роздуми перервав телефонний дзвінок.

– Привіт! – сказав Микола. – Перевірив я твоїх партнерів. Чисті хлопці. Молоді ще, лише два роки на ринку. Працюють чесно. Поки що, принаймні. Тож давай, уперед!

– Дякую, Колю! – подякувала йому Надія.

«Ну, що, – зітхнула вона, – тепер можна не хвилюватись. – Гроші на реабілітацію для свекрухи є. А завтра зв’яжусь із постачальниками і скажу, що згодна».

Надія Василівна відчинила ноутбук: підсумки травня її порадували – прибуток був навіть вищим, ніж вона  планувала.

– Тепер можна було б і Світлані переказати вісімдесят тисяч, – подумала Надія. Вона вже зайшла в банківську програму, трохи сповільнилася і вийшла.

– Усе! Досить бути недолугою! Хочуть на море, – нехай накопичують. Більше ніякої благодійності…

Як ви вважаєте, Надія схвалила слушне рішення? Пишіть свої думки в коментарях,