Він просто перетворився на їжачка в той момент, коли батько пішов. Залишивши його, Віктора і хвору маму.

Той день, коли мама встала на ноги, став найщасливішим для Вітьки.

Він був важким підлітком. Його навіть у дворі всі бабусі не любили. І обережно обходили стороною інші хлопці. У Вітьки навіть прізвисько було «Скажений». Тільки мало хто знав, що в глибині душі Вітьки-скаженого жив хороший добрий хлопчик.

Він просто перетворився на їжачка в той момент, коли батько пішов. Залишивши його, Віктора і хвору маму.

Вітя завжди пишався батьком. Він був здоровий, сильний і красивий. Сина життя вчив.

— Чого ти як дівка? Подумаєш, кошеня валяється в калюжі. Пройди повз. Таких кошенят повно. І птахів не годуй, вони не потрібні.

Матір досить цілувати в щічку, коли йдеш. Не треба з жінками сюсюкати. Вони повинні знати своє місце! А то на шию сядуть! — вчив тато.

І маленький Вітя як губка вбирав це все. Це ж тато. Він авторитет, поганого не порадить.

До мами його тато ставився поблажливо. Ні, не ображав. Просто часто прослизало: «Знай своє місце!»

— А як це, тату? Знати своє місце? — запитував Вітя.

— Синку, ставлення до жінок має бути однаковим. А то на шию сядуть і ніжки звісять. Але зі мною такий номер не пройде. Мені жіночі сльози та соплі по барабану. Ти знаєш, їх скільки? Повно. Так що нехай твоя матуся радіє, що ми з тобою у неї є. А то жила б одна, — пояснював батько.

Вітя не зовсім розумів, що він хоче сказати. Але кивав. А мама слухала мовчки. Вона була маленька, дуже худенька. Очі невеликі, ніс навпаки, великий. Батько його «дзьобом» називав.

Всі знайомі дивувалися, навіщо він, такий ідеал чоловічої краси — чорнявий, з великими синіми очима і атлетичною фігурою, на ній одружився.

І мама завжди відчувала себе вдома, як у гостях. Немов чоловік робив їй ласку. Боязко і послужливо готувала, прала.

Вчила уроки з Віктором, допомагала йому в усьому, радила. А він з мамою не любив гуляти. У інших мами були ефектні.

Надушені, ошатно одягнені, статні, яскраві. Немов пташки заморські. А свою він соромився. Батько за очі маму «міль» називав.

Потім мама раптом захворіла. Начебто щойно звично поралася по дому. І раз — все. Вітя ошелешено дивився на неї.

І раптом згадав свою іграшкову пташку з дитинства, яку заводив ключиком.

Пташка спритно дзьобала. І раптом завмирала нерухомо.

Маму потрібно було возити по лікарях. Батько відмовився, пославшись на брак часу. І з нею їздила сусідка тітка Галя з чоловіком.

Мама стала і зовні іншою. Волосся у неї почало випадати. Очі запали. Руки були тонкі, немов прутики.

— Боренька, ти посидь зі мною! — просила вона тихо чоловіка.

Але той відмахувався. А потім і зовсім став додому тільки ночувати приходити. І навіть до дружини не заходив.

Вітя не знав, що робити. Він намагався незграбно доглядати за матір’ю. А та вдячно ловила його руку і цілувала її.

Далі сталося ось що — Вітя якраз зі школи прийшов. Коли побачив великі сумки в передпокої. Вирішив, що гості нагрянули. Але вийшов батько зі словами:

— Ось що, Вікторе. Збирайся. Я тут твої речі зібрав. Ми переїжджаємо. Не стій, швидше давай!

— А … навіщо? Тату, у нас же є квартира? І маму треба збирати та перевозити, їй і так погано. Навіщо? — запитав Вітя.

— Мати тут залишиться. Я попрошу сусідку доглянути за нею. Зайде пару разів. Грошей їй залишу. Нам тут нічого робити.

Вибач, але ти зайвий тягар, Свєта.

Я йду до молодої і здорової жінки. Нічого проти тебе не маю, але життя таке. Баласт, що заважає, треба скидати, — батько повернувся в кімнату, де лежала мати.

Він навіть не побоявся вимовити цю фразу. Вітя подивився на маму.

— Іди, синочку. З татом. Іди! Чого на мене так дивишся? Тільки підійди, дай я тебе за ручку потримаю, попрощаюся. Не треба тобі мене такою бачити, — спробувавши через силу посміхнутися, промовила мати.

І Вітя раптом згадав. Як він, 8-річний, сильно захворів. І мама носить його на руках. Їй важко, але носить. Сидить з ним ночами. Поїть морсиком, читає. Готує. Ласкаво гладить по голові.

Вона його зі школи зустрічала до останнього. Вітя їй потім концерт влаштував, мовляв, він великий. І мама йшла подалі.

І коли до нього пристали старші хлопці, оточивши його, мама кинулася до нього. Смішна, маленька, але немов тигриця бігла захищати своє дитинча.

А ще завжди пишалася ним. Казала, що він у неї найкращий. Що ж він накоїв?

— Я нікуди не піду. Іди, якщо хочеш. Я з мамою буду, ось так! — і великий хлопчик Вітя кинувся до ліжка, де лежала мати.

Даремно батько намагався його відтягнути і забрати з собою. Він пішов, а Вітя плакав. Вперше. І відчував, як невагома мамина рука все гладить його по голові.

Він розносив листівки. Прийшло літо — допомагав копати городи. З грошима стало зовсім скрутно. Батько давав гроші виключно для нього, Вітька. Але мамі потрібні були ліки.

Мама жаліла його. І сумувала за батьком. Так і згасала повільно.

Одного разу Вітя повертався додому. І як у дитинстві — дощик, калюжі. Біля лавки одновухий перський кіт. Великий, кинутий кимось. Одне око запливло.

Вітька пройшов вже, як батько вчив. Але зіткнувся з ним поглядом.

Приреченим таким, сумним. І раптом підняв на руки, сховав під куртку і поніс додому. А тварина ласкаво тикалася Віті в шию, немов дякувала. Мама спала. Тікали годинники. Було тихо.

Хлопчик кота вимив, молоком напоїв. Той згорнувся на диванчику на кухні.

А Вітя до сусідки пішов. У неї було два хвостатих, може, підкаже, як око-то підлікувати. А у сусідки день народження. До себе його тітка Галя затягла.

Коту крапельки дала. І підлітку підкладала смачні страви.

Гостей багато було. Серед них виділялася жінка з високою зачіскою і брошкою у формі скарабея. Великою такою, блискучою.

Тітка Галя розповіла про маму Вітьки. Всі співчутливо поохали. Він уже вирішив піти, як його та дама наздогнала. І каже:

— Твоя мама думає, що вона для тебе тягар. Зламав її відхід тата. Не хоче одужувати. Організм не бореться, у темряві. Ти, хлопчик, візьми звичайну пляшечку. Налий туди води. Або підсолоди чимось. І давай мамі по ложці.

Скажи, що це новий засіб. Чудодійний. І що він її на ноги поставить. Поговори з нею. Скажи, що любиш. Ось побачиш, мама одужає!

Вітька поміркував і пішов. Думаючи, що за нісенітницю йому порадили?

Кіт безшумно ковзав по будинку, немов радіючи тому, що він у нього тепер є. Вітя його Фломастером прозвав. Тому що той стрибнув туди, де у нього малюнки були і коробочку з фломастерами все катав.

Вночі мамі стало гірше.А вранці Вітя сходив і купив фляжку пластикову, червоненьку таку. Налив води. Вітамінку кинув апельсинову. Розмішав.

І пішов до мами. Сказав, що у тітки Галі вчора в гостях була цілителька. І дала спеціальний засіб. Він допоможе, стовідсотково!

Почав маму поїти. І довго розмовляв з нею. Будував плани. Сподівався. І боявся, що нічого не допоможе.

Тільки сталося диво — мама встала. Прийшов Вітя зі школи — а вона з кухні йде тихенько. І вдома пахне млинцями.

Він не знав, чому це сталося. Може, мама піднялася духом? Або хвороба раптом відступила?

Пізніше Вітя зрозуміє, що мала на увазі незнайомка. Сила навіювання. Є такий метод плацебо.

Як би там не було, мама стала колишньою. І накопичивши грошей потім, Вітя її в магазин повів. Сукню вибирати.

Любив з нею довго гуляти вечорами. І пишався тим, що у нього мама є. У інших може і немає.

Батько його одружився знову.

Правда, щастя було недовгим — ось яка штука: почалися проблеми з легенями. І нова дружина виставила його геть.

Він повернувся в колишній будинок. Приборканий, без колишньої гордості.

Довго вагався на порозі. Йти більше нікуди було.

Мама добра, прийняла. І Вітя прийняв. Допомагав тому в лікарню ходити, виходив.

Але умову поставив — якщо буде з мамою погано поводитися — нехай йде. Вони і втрьох проживуть — Вітя, мама і Фломастер.

Тільки той, поблукавши, заспокоївся. Любить тепер телевізор дивитися, тримаючи Фломастера на колінах. Каже, що він чарівний, добре на всіх впливає!

Мамі батько вперше за багато років квіти приносить. І називає її не інакше як «Світло моє».

А мама Віті щаслива. Через негаразди і тяготи знову об’єдналася вся родина. Чоловіка вона пробачила. А синок у неї золотий. Завжди її цілує на прощання. І постійно каже:

— Мамо! Ти мої крила! Поки ти є, я літаю!