Валерій допомагав, чим міг: передавав гроші, привозив продукти. Але завжди відчував: як би він не старався, все йде в бездонну яму.

Валерій з Оленкою вже понад десять років жили у своєму невеликому, але затишному будинку. Він працював інженером, вона – викладала англійську в ліцеї. Жили скромно, але вистачало на все: і на відпочинок, і на ремонт, і на дитину, яку вони з нетерпінням чекали, але доля поки не подарувала.

А в батьків Валерія та його сестри Наталі – інша картина. Мати Марія Степанівна й батько Петро Іванович були вже в літах, здоров’я почало підводити. Наталя, молодша донька, залишилася жити з ними. Навчання вона не закінчила, чоловіка не мала, народила донечку Настю, і всі клопоти звалилися на плечах батьків.

– А що зробиш? – часто зітхала мати. – Дитина ж не винна. Наталя – бідна, нещасна, треба допомогти.

Валерій допомагав, чим міг: передавав гроші, привозив продукти. Але завжди відчував: як би він не старався, все йде в бездонну яму.

Однієї неділі батьки зателефонували:

– Синку, приїдьте з Оленкою, треба серйозно поговорити.

– Щось трапилось? – стривожився він.

– Ні-ні, все добре, просто ми з батьком прийняли важливе рішення і хочемо його повідомити.

Приїхали. За столом – уся сім’я: батьки, Наталя з донькою. Оленка ще з порога відчула, що пахне напругою.

Після чаю Петро Іванович прокашлявся, наче налаштовуючись на непросту розмову:

– Діти, слухайте нас уважно. Ми вже старіємо, хворіти почали, сили не ті. Хочемо, щоб усе було справедливо.

– Тату, про що ти? – Валерій насторожився.

– Ми вирішили скласти заповіт. Хату, город, усе майно – віддамо Наталі.

У кімнаті запала тиша. Валерій спершу не повірив.

– Як це – усе Наталі? – перепитав він.

– Бо їй тяжко, – втрутилася мати. – Вона сама дитину ростить, сама без чоловіка. А ти маєш свою хату, жінку, у вас все гаразд.

– А мені що? – в голосі Валерія задзвеніла образа.

– Тобі, синку, – батько зняв із пальця золоту печатку, яку носив усе життя, – ось. Це пам’ять.

Оленка не витримала:

– Пам’ять? Ви серйозно? Валерій вам все життя допомагав, гроші давав, продукти купував, ремонти робив. А тепер – перстень замість спадку?

– Доню, – спокійно відповіла свекруха, – не ображайся. Ми знаємо, що ви гарно живете. Наталя бідна, сама.

Наталя опустила очі, але в голосі відчувалася перемога:

– Я тут ні до чого, я ж не просила. Це батьки самі вирішили.

– Не просила? – не витримала Оленка. – Ти роками сидиш в батьків на шиї! І дитина твоя – теж на їхніх руках. А ми? Ми – тільки гаманець, коли треба.

Валерій підняв руку, щоб зупинити дружину:

– Досить, Олено. Тату, мамо, скажіть чесно: це справедливість?

Батько зітхнув:

– Справедливість – це коли допомагаєш слабшому. А ти сильний, ти чоловік, ти сам впораєшся.

Дорогою додому в машині було тихо. Потім Оленка не витримала:

– Валеро, ти що, мовчати будеш? Вони тебе просто викинули з сім’ї!

– То їхнє рішення, – глухо відповів він.

– А ти? Ти чоловік чи хто? Ти все життя працюєш, допомагаєш, а тепер тобі “дякую” у вигляді персня!

Валерій міцніше стиснув кермо.

– Розумієш, я не можу воювати з батьками. Це ж мама й тато.

– А я можу! – з гіркотою заявила дружина. – Бо мене образили теж. Ми з тобою собі у всьому відмовляли, жили бідніше, аби їм допомагати. А тепер? Вони зробили з тебе другосортного.

Валерій зупинив машину край дороги.

– Олено, послухай. Мені боляче, дуже. Але хай буде так, як вони хочуть. Я не піду в суд, не буду доводити. Якщо їм легше віддати все Наталі – нехай. А печатку я носитиму. Бо вона від батька.

Оленка відвернулася до вікна, а в очах її світилися сльози й обурення.

Минуло кілька тижнів. У селі вже всі знали: «Усе Наталі залишать, а Валерію – нічого». Односельці перешіптувалися:

– Ох і несправедливо. Хлопець все життя батькам допомагав, а тепер – ось тобі.

Наталя жила, як завжди, не надто переймаючись. Лише іноді братові кидала:

– Ти не сердься, це ж не я вирішила.

– Я й не серджуся, – спокійно відповідав він.

Але в душі гіркота залишалася.

Одного дня батькові стало зле. Валерій кинувся допомагати, возив по лікарнях, сидів ночами. Наталя ж то відмовкою прикривалася, то на дитину кивала.

Батько дивився на сина з подякою:

– Ти справжній, сину, надійний. Я думав, що так буде правильно… але, може, й помилився.

Валерій лише зітхнув:

– Не думай про це, тату. Головне, щоб ти живий був.

А в глибині серця він відчував: найцінніша спадщина, яку він має, – це батькова печатка. Бо то символ його любові й праці.

Життя розставило все по місцях. Наталя, отримавши хату, так і не навчилася жити самостійно. Постійні борги, сварки, безлад. А Валерій із Оленкою й далі будували своє життя власними руками.

І коли на великі свята вони збиралися за одним столом, батьки дивилися на сина й доньку й розуміли: золота печатка – то була не образа, а знак. Бо справжнє золото – у серці того, хто несе відповідальність, а не в тому, хто постійно шукає жалю.