Валерій допомагав, чим міг: передавав гроші, привозив продукти. Але завжди відчував: як би він не старався, все йде в бездонну яму.
Валерій з Оленкою вже понад десять років жили у своєму невеликому, але затишному будинку. Він працював інженером, вона – викладала англійську в ліцеї. Жили скромно, але вистачало на все: і на відпочинок, і на ремонт, і на дитину, яку вони з нетерпінням чекали, але доля поки не подарувала.
А в батьків Валерія та його сестри Наталі – інша картина. Мати Марія Степанівна й батько Петро Іванович були вже в літах, здоров’я почало підводити. Наталя, молодша донька, залишилася жити з ними. Навчання вона не закінчила, чоловіка не мала, народила донечку Настю, і всі клопоти звалилися на плечах батьків.
– А що зробиш? – часто зітхала мати. – Дитина ж не винна. Наталя – бідна, нещасна, треба допомогти.
Валерій допомагав, чим міг: передавав гроші, привозив продукти. Але завжди відчував: як би він не старався, все йде в бездонну яму.
Однієї неділі батьки зателефонували:
– Синку, приїдьте з Оленкою, треба серйозно поговорити.
– Щось трапилось? – стривожився він.
– Ні-ні, все добре, просто ми з батьком прийняли важливе рішення і хочемо його повідомити.
Приїхали. За столом – уся сім’я: батьки, Наталя з донькою. Оленка ще з порога відчула, що пахне напругою.
Після чаю Петро Іванович прокашлявся, наче налаштовуючись на непросту розмову:
– Діти, слухайте нас уважно. Ми вже старіємо, хворіти почали, сили не ті. Хочемо, щоб усе було справедливо.
– Тату, про що ти? – Валерій насторожився.
– Ми вирішили скласти заповіт. Хату, город, усе майно – віддамо Наталі.
У кімнаті запала тиша. Валерій спершу не повірив.
– Як це – усе Наталі? – перепитав він.
– Бо їй тяжко, – втрутилася мати. – Вона сама дитину ростить, сама без чоловіка. А ти маєш свою хату, жінку, у вас все гаразд.
– А мені що? – в голосі Валерія задзвеніла образа.
– Тобі, синку, – батько зняв із пальця золоту печатку, яку носив усе життя, – ось. Це пам’ять.
Оленка не витримала:
– Пам’ять? Ви серйозно? Валерій вам все життя допомагав, гроші давав, продукти купував, ремонти робив. А тепер – перстень замість спадку?
– Доню, – спокійно відповіла свекруха, – не ображайся. Ми знаємо, що ви гарно живете. Наталя бідна, сама.
Наталя опустила очі, але в голосі відчувалася перемога:
– Я тут ні до чого, я ж не просила. Це батьки самі вирішили.
– Не просила? – не витримала Оленка. – Ти роками сидиш в батьків на шиї! І дитина твоя – теж на їхніх руках. А ми? Ми – тільки гаманець, коли треба.
Валерій підняв руку, щоб зупинити дружину:
– Досить, Олено. Тату, мамо, скажіть чесно: це справедливість?
Батько зітхнув:
– Справедливість – це коли допомагаєш слабшому. А ти сильний, ти чоловік, ти сам впораєшся.
Дорогою додому в машині було тихо. Потім Оленка не витримала:
– Валеро, ти що, мовчати будеш? Вони тебе просто викинули з сім’ї!
– То їхнє рішення, – глухо відповів він.
– А ти? Ти чоловік чи хто? Ти все життя працюєш, допомагаєш, а тепер тобі “дякую” у вигляді персня!
Валерій міцніше стиснув кермо.
– Розумієш, я не можу воювати з батьками. Це ж мама й тато.
– А я можу! – з гіркотою заявила дружина. – Бо мене образили теж. Ми з тобою собі у всьому відмовляли, жили бідніше, аби їм допомагати. А тепер? Вони зробили з тебе другосортного.
Валерій зупинив машину край дороги.
– Олено, послухай. Мені боляче, дуже. Але хай буде так, як вони хочуть. Я не піду в суд, не буду доводити. Якщо їм легше віддати все Наталі – нехай. А печатку я носитиму. Бо вона від батька.
Оленка відвернулася до вікна, а в очах її світилися сльози й обурення.
Минуло кілька тижнів. У селі вже всі знали: «Усе Наталі залишать, а Валерію – нічого». Односельці перешіптувалися:
– Ох і несправедливо. Хлопець все життя батькам допомагав, а тепер – ось тобі.
Наталя жила, як завжди, не надто переймаючись. Лише іноді братові кидала:
– Ти не сердься, це ж не я вирішила.
– Я й не серджуся, – спокійно відповідав він.
Але в душі гіркота залишалася.
Одного дня батькові стало зле. Валерій кинувся допомагати, возив по лікарнях, сидів ночами. Наталя ж то відмовкою прикривалася, то на дитину кивала.
Батько дивився на сина з подякою:
– Ти справжній, сину, надійний. Я думав, що так буде правильно… але, може, й помилився.
Валерій лише зітхнув:
– Не думай про це, тату. Головне, щоб ти живий був.
А в глибині серця він відчував: найцінніша спадщина, яку він має, – це батькова печатка. Бо то символ його любові й праці.
Життя розставило все по місцях. Наталя, отримавши хату, так і не навчилася жити самостійно. Постійні борги, сварки, безлад. А Валерій із Оленкою й далі будували своє життя власними руками.
І коли на великі свята вони збиралися за одним столом, батьки дивилися на сина й доньку й розуміли: золота печатка – то була не образа, а знак. Бо справжнє золото – у серці того, хто несе відповідальність, а не в тому, хто постійно шукає жалю.