– Тату, мама пішла!– Що означає пішла? Алісочко, де мама?– Не знаю. Вона валізу зібрала і пішла. Сказала, щоб я дочекалася тебе.– Я зараз буду! Нікуди не виходь!
– Тату, мама пішла!
Ігор мало не випустив телефон. У слухавці – голос п’ятирічної Аліси.
– Що означає пішла? Алісочко, де мама?
– Не знаю. Вона валізу зібрала і пішла. Сказала, щоб я дочекалася тебе.
– Я зараз буду! Нікуди не виходь!
Ігор кинув усе на будівництві. Начальник репетував услід, але йому було начхати. Домчав за двадцять хвилин, замість звичайних сорока.
Аліса сиділа на дивані у вітальні. Перед нею на столику – склянка молока та печиво. Сама налила, сама дістала з шафи.
– Тато прийшов! – Зраділа вона.
Ігор підхопив доньку на руки, притиснув до себе. Жива, ціла, навіть не плаче.
– Що мама сказала?
– Що в неї справи. І що тепер ти будеш зі мною.
На кухонному столі лежав аркуш. Почерк Люби – розгонистий, недбалий.
“Ігорю, я йду! Знайшла собі нормального чоловіка, який може мене забезпечити. З твоїми копійками я більше жити не буду. Аліса нехай залишається з тобою. На аліменти не подавай – все одно нічого не отримаєш. Люба.”
Ось так. П’ять років шлюбу, дитина – і записка в три рядки.
Ігор сів на стілець. У голові пусто. Що робити? Як жити далі? Він же на двох роботах оре – вдень на будівництві, увечері – в таксі. Коли з дитиною сидіти?
– Тату, ти плачеш? – Аліса підійшла, погладила його по щоці.
– Ні, сонечко. Просто втомився.
– Мама більше не прийде?
– Не знаю, маленька.
– Вона мене не любить?
Як відповісти п’ятирічній дитині на таке запитання? Що мати кинула її заради якогось чоловіка з грошима?
– Любить. Просто… їй треба поїхати.
– Надовго?
– Мабуть.
Аліса кивнула головою, не заплакала. Тільки пригорнулася до батька міцніше.
Перший тиждень було тяжко. Ігор узяв відгули на основній роботі, від таксі відмовився зовсім. Треба було навчитися жити вдвох із донькою.
Виявилося, він багато не знав. Як заплітати кіски. Які колготки одягати у садок. Що Аліса не їсть кашу без варення. Що вона боїться засинати без ночника.
Люба всім цим не займалася. Ігор думав, що займалася, а з’ясувалося, що донька сама навчилася одягатися, сама чистила зуби, сама навіть намагалася заплести кіски.
– А що мама робила? – спитав він якось.
– Дивилася серіали. І телефоном говорила.
– А обід? Вечеря?
– Замовляла доставку. Або ти готував, як приходив.
Точно. Він же готував. Після двох робіт приходив і готував, бо Люба “втомилася” та “не в настрої”.
Сусідка, баба Валя, все прояснила:
– Ігорю, ти пробач стару, але мовчати більше не можу. До твоєї дружини мужик ходив. Останні пів року точно. Вдень приїжджав, доки ти на роботі.
– Чому не сказали?
– А що б ти зробив? Побив би його? Вигнав її? А у вас дитина. Думала, сама схаменеться.
Не схаменулась. Втекла.
Ігор подав на розлучення. Люба не з’являлася на засіданнях. Розлучили заочно. Аліменти він вимагати не став – все одно вона не працювала ніколи. Та й не потрібно йому від неї нічого.
Теща приїхала за місяць. Ігор думав – лаятиметься, дочку захищатиме.
– Вибач її, Ігорьку. І мені вибач. Розпестила я її. Думала, принцесу рощу, а виростила егоїстку.
– Ви не винні, Ганно Петрівно.
– Я Аліску забрати можу, якщо тобі тяжко.
– Ні. Вона моя дочка. Впораюся.
– Допомагатиму грошима, продуктами. Не відмовляйся.
Допомагала. І гроші надсилала, і продукти привозила. З Алісою сиділа, коли Ігореві треба було працювати.
А працювати треба було менше. Парадокс – без Люби грошей стало вистачати. Не треба було купувати їй нові сукні щотижня.
Не треба було оплачувати її походи до салонів. Не треба було замовляти їжу із ресторанів, бо “готувати не хочеться”.
Ігор залишив лише основну роботу. Вечори тепер проводив із донькою. Навчався заплітати кіски – спочатку криво, потім краще.
Навчився вибирати сукні – Аліса допомагала, показувала, що подобається. Готував просту їжу – супи, каші, котлети. Донька їла із задоволенням.
– Тату, ти готуєш смачніше за доставку!
– Правда?
– Правда! І ти зі мною граєш. Мама не грала.
– Чому?
– Говорила, що втомилась. Завжди втомлювалася.
Від чого втомлювалася Люба? Від лежання на дивані? Від перегляду серіалів? Від розмов із коханцем?
Минув рік. Ігор із Алісою налагодили побут. Вранці садок і робота. Увечері – вечеря, уроки, ігри. У вихідні – парк, кіно, у гості до бабусі Ані.
У парку Ігор зустрів Наталку. Вона гуляла з сином – хлопчиком років шести, Аліса з ним одразу потоваришувала.
– Можна з вами на гірку? – Запитала дочка.
– Звичайно! Мишко, покатай дівчинку!
Діти побігли, а дорослі сіли на лавку.
– Одна гуляєте? – Запитав Ігор.
– Одна. Чоловік два роки тому пішов до молодої.
– А мене ось дружина покинула. Теж пішла до іншого.
– І дитину лишила?
– Так. Сказала, що їй нове життя потрібне, без тягаря.
– Який же це тягар? Це діти!
Вони стали зустрічатися у парку. Спершу випадково, потім спеціально. Діти потоваришували – Мишко та Аліса стали нерозлучними.
– Тату, можна Мишко до нас у гості прийде? – питала донька.
– Звісно. І тітку Наталку покличемо.
Наталя виявилася простою, домашньою. Працювала бухгалтером, виховувала сина, не нила, не скаржилася. Коли прийшла у гості, принесла пиріг.
– Сама пекла?
– А хто ж ще? Мишкові подобаються домашні.
Люба за п’ять років жодного разу нічого не спекла. Казала – навіщо, якщо можна купити?
За пів року вони з’їхалися. Орендували трикімнатну – дітям по кімнаті, дорослим своя. Жити стало простіше. Наташа вранці дітей до школи відводила, Ігор увечері забирав. Готували по черзі. У вихідні – всі разом кудись вирушали.
– Мамо, можна я так тебе зватиму? – Запитала Аліса через рік.
– Звичайно, сонечко, – Наталя обійняла дівчинку.
– А я татом можу дядька Ігоря звати? – додав Мишко.
– Якщо він не проти.
– Не проти! – Ігор підхопив хлопця на руки. – Зовсім не проти!
Вонт стали справжньою сім’єю. Не офіційно – розписуватись не поспішали. Просто жили, виховували дітей, кохали одне одного.
А потім повернулася Люба.
Через три роки після втечі. Подзвонила:
– Ігорю, нам треба поговорити.
– Про що?
– Про Алісу. Я хочу її бачити.
– Три роки не хотіла, а тепер раптом захотіла?
– Я помилилася. Той чоловік… він мене покинув. Я сама тепер.
– І що?
– Я мати! Маю право!
– Де ти була, мати, коли донька в лікарні лежала з ангіною? Де була на дитячих ранках? На дні народження?
– Я не могла…
– Не хотіла. Аліса сама вирішить, хоче тебе бачити чи ні.
Запитав у доньки увечері:
– Алісо, мамо твоя… хоче зустрітися.
– Навіщо?
– Каже, скучила.
– А я ні. У мене є мама Наташа. Вона мене любить.
– Може, таки зустрінешся?
– Тату, вона мене покинула! Як іграшку набридлу. А тепер згадала? Не хочу!
Вісім років дівчинці, а міркує, як доросла.
Люба приїхала все одно. Стояла біля під’їзду, чекала.
– Алісо! Доню!
Аліса притулилася до Ігоря:
– Ходімо, тату.
– Алісо, я ж твоя мама!
– Ні. Моя мама вдома чекає. З Мишком. Ми піцу сьогодні робимо.
– Я ж тебе на світ привела!
– І покинула! Коли мені було п’ять. Пам’ятаєш? Валізу зібрала, та пішла. Навіть не обійняла на прощання.
Люба заплакала:
– Я помилилася! Вибач!
– Я вибачила. Та бачити тебе не хочу. У мене є сім’я, яка мене не кидає.
Розвернулась і пішла до під’їзду. Ігор – за нею.
– Ігорю! – гукнула Люба. – Це незаконно! Я буду позиватися!
– Судись. Тільки врахуй – Аліса сама відмовиться з тобою зустрічатися. І суд її думку врахує.
Вдома Наталка піцу готувала. Мишко тісто розкочував, Аліса начинку розкладала.
– Як все минуло? – тихо спитала Наталка.
– Нормально. Аліса сама все вирішила.
– Мамо, дивись, я помідори зірочками нарізала! – Покликала донька.
– Краса! Давай ще сиру додамо?
Ігор дивився на них і думав – ось вона, справжня родина.
Люба більше не з’являлася. Кажуть, поїхала в інше місто нове щастя шукати.
А вони вже були щасливі. Саморобна піца, дитячий сміх, обійми Наталки вранці.
– Тату, – сказала Аліса перед сном, – я рада, що та мама пішла.
– Чому?
– Бо інакше в нас не було б мами Наташі та Мишка. А вони найкраще, що з нами трапилося.
Ігор поцілував доньку в скроню:
– Ти маєш рацію, сонечко. Абсолютно…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях