Ніна Петрівна сиділа в кріслі з кухлем чаю і міркувала про те, як добре склалися в неї стосунки з невісткою. Марина, звичайно, дівчинка непроста, але завжди була ввічливою та вдячною.
Ніна Петрівна сиділа в кріслі з кухлем чаю і міркувала про те, як добре склалися в неї стосунки з невісткою. Марина, звичайно, дівчинка непроста, але завжди була ввічливою та вдячною.
Особливо після того, як її син Андрій практично зник із життя сім’ї, залишивши дружину з маленьким Данилком напризволяще.
– Бабу, дивись, яку машинку я знайшов! – радісно прибіг семирічний онук, розмахуючи старою іграшкою.
– Данечко, а пам’ятаєш, я тобі на День народження три тисячі подарувала? – запитала Ніна Петрівна, поправляючи хлопчику розпатлане волосся. – Який подарунок ви з мамою на них купили?
Данилко завмер і почухав потилицю. Жінка одразу зрозуміла – щось не так. Хлопчик явно розгубився і почав мямлити щось незрозуміле про іграшки, яких він не бачив.
– Даню, поклич маму,- попросила бабуся.
Марина з’явилася з кухні з мискою в руках.
– Що трапилося?
– Та цікавлюся, що купили Данилку на мої гроші. Місяць уже минув, а я жодних нових іграшок не бачу.
Невістка поставила миску на стіл і сіла навпроти свекрухи. Обличчя її помітно зблідло.
– Ніно Петрівно, розумієте, гроші були витрачені на важливіші речі.
– На які ще важливі речі? Це ж був подарунок дитині!
Марина почала нервово перебирати пальцями край фартуха. Вона явно готувалася до неприємної розмови.
– Скоро до школи, треба було купити все необхідне. Зошити, канцтовари, спортивний костюм, нові кеди. Данило ж не може піти в перший клас, в чому попало.
Ніна Петрівна повільно поставила кухоль на блюдце.
– Тобто, ти взяла гроші у семирічної дитини і витратила їх на шкільне приладдя? Серйозно?
– А що мені робити? – голос Марини став різкішим.- Ваш син уже пів року не надсилає жодної гривні. Я працюю, а грошей катастрофічно не вистачає. А Данила треба було одягатися в школу.
– Для цього існують батьки! Не бабусині подарунки повинні йти на шкільну форму!
Данилко стояв поруч і розгублено переводив погляд з мами на бабусю. Йому було незрозуміло, чому дорослі сваряться і чому у мами тремтить голос.
– Бабусю, чому ти лаєшся на маму? – тихо спитав хлопчик.
– Бо бабуся подарувала тобі багато грошей на іграшки, а мама їх в тебе забрала, – різко відповіла Ніна Петрівна.
Марина схопилася з місця, обличчя її почервоніло.
– Як ви можете налаштовувати дитину проти мене? Я його мати, і я знаю, що йому потрібніше – іграшки, чи одяг для школи!
– Іграшки! Бо це був подарунок! А шкільне приладдя – це твій прямий обов’язок, як матері!
– Легко говорити, коли у вас пенсія пристойна, а я кручусь тут, як муха в окропі! – Марина грюкнула рукою по столу. – А де ваш дорогоцінний син? Чому я повинна сама все тягнути?
– До чого тут мій син? Мова про твій вчинок! Ти вкрала у дитини подарунок!
– Вкрала? Я забезпечила своєму синові гідний вигляд для школи! А не накупила йому чергових машинок, які за тиждень зламаються!
Данилко почав плакати. Жінки на мить замовкли, дивлячись на засмучену дитину.
– Мамо, не кричи,- підійшов він до Марини і обійняв її за ноги. – Мені не потрібні іграшки.
Ніна Петрівна дивилася на цю картину та відчувала, як серце розривається на частини. З одного боку, вона розуміла важке становище невістки. З іншого боку, принцип є принцип.
– Марино, я не проти допомогти з покупками до школи. Але треба було спочатку спитати, а не просто взяти чужі гроші.
– Чужі? – невістка гірко посміхнулася. – Це мій син, отже, все, що йому дарують, автоматично стає сімейним бюджетом. Особливо, коли цей бюджет тріщить по швах!
– Саме в цьому твоя помилка! Подарунок залишається подарунком навіть, якщо одержувачу сім років!
Марина сіла назад.
– Ніно Петрівно, ви живете в якомусь ідеальному світі. А я живу сьогоденням, де треба кожну гривню рахувати. І де ваш син зник, залишивши мене одну з дитиною?
– Мій син – це окрема тема. Але ти не мала права розпоряджатися моїм подарунком без дозволу.
– А в кого треба було питати дозволу? У семирічної дитини?
– У мене! Я дарувала, отже, маю право знати, на що було витрачено гроші!
Данилко тихенько відійшов до своїх іграшок і почав будувати щось із конструктора, вдаючи, що не чує розмови дорослих.
– Знаєте, що, – Марина встала і почала збирати зі столу посуд, – я втомилася виправдовуватися. Так, я забрала ці гроші.
– Так, витратила на потрібні речі. І не шкодую! Тому що мій син піде до школи гарним та охайним, а не в недоносках.
– Тоді наступного разу не чекай від мене подарунків, – холодно сказала Ніна Петрівна. – Якщо ти вважаєш, що можеш розпоряджатися ними на свій розсуд.
Жінки зло дивилися одна на одну. Роки добрих стосунків руйнувалися на очах через якихось три тисячі гривень.
Увечері, коли Ніна Петрівна вже була вдома, вона подивилася на стару фотографію, яка стояла в рамці на столі, де Данилко ще карапуз у візку, а Марина з Андрієм гордо посміхаються.
Тоді вона вірила, що син матиме міцну родину. Але тепер все тріскотіло по швах: і шлюб сина, і її стосунки з невісткою.
Вона намагалася знайти виправдання Марині: справді, важкі часи, Андрія поруч немає. Але все одно було дуже неприємно, вона відкладала ці гроші спеціально, щоб у онука був від неї добрий подарунок.
Наступного дня вона вирішила ще раз поговорити з невісткою. Зайшла до Марини, прихопивши яблук та упаковку солодких йогуртів для Данила.
– Марино, давай без криків, – почала вона, тільки переступивши поріг. – Мені важко було змиритись з тим, що подарунок пішов не туди, куди я думала.
Невістка зустріла її зі стомленим виглядом. Під очима – сині кола, халат пом’ятий, волосся зібране абияк.
– Ніно Петрівно, а мені як? Ви дорікаєте мені, ніби я пішла і купила собі прикрасу. Я ж на дитину все витратила. На школу.
– Я розумію. Але треба було хоч би сказати. Я додала б грошей. Або купила б йому саму форму. Але подарунок є подарунок!
Марина махнула рукою:
– Ніно Петрівно, годі. Давайте просто забудемо.
– Забути? – здивувалася свекруха. – Взагалі, я почуваюся обдуреною. І це не так просто викреслити.
Розмова знову перетікала у сварку. Данилко сидів у кутку з олівцями і вдавав, що йому дуже важливо терміново розфарбовувати будиночок.
– Я й так по вуха в проблемах,- підвищила голос Марина. – Мені треба вирішити, чим годувати дитину завтра, а ви тут зі своїми принципами. Слово честі, ніби не розумієте.
– А ти не розумієш, що дитині потрібна й радість. Ти йому пояснила, чому він не має подарунка від бабусі? Що сказала?
Марина знизала плечима:
– Сказала, що ми купили те, що потрібне для школи. Він зрозумів.
– Він нічого не зрозумів. Ти просто привчаєш його до думки, що подарунків у його житті немає і не повинно бути.
– Я привчаю його до думки, що головне не іграшки, а виживання, – відрізала Марина.
Ніна Петрівна встала та зібралася до виходу.
– Знаєш, Марино, виживати можна по-різному. Але, якщо позбавляти дитину радості тільки тому, що її батько виявився негідником, то так далеко не поїдеш.
Марина різко відвернулась:
– Хочете ображатись – ображайтеся. Мені більше додати нічого.
З цього дня стосунки невістки та свекрухи остаточно зіпсувалися. Ніна Петрівна більше не приходила у гості. Спочатку вона намагалася бачитися з Данилком у школі: передавала йому шоколадку, булочку.
Але незабаром помітила, що онук припинив їй дзвонити, а Марина взагалі не відповідала на повідомлення.
Якось Ніна Петрівна подзвонила у двері квартири. Довго чекала. Нарешті двері прочинилися, і Марина, не дивлячись, буркнула:
– У нас зараз справи. Не зручно.
– Марино, я до онука. Хоч на п’ять хвилин.
– Не зараз, – холодно відповіла та, й зачинила двері.
Бабуся стояла в під’їзді і почувала себе так, ніби втратила одразу всіх: і свого сина, і онука.
За тиждень їй зателефонував Андрій. Як завжди, з винним голосом:
– Мамо, я чув, ви з Маринкою посварилися. Не треба її ображати. Вона гарна мати. Вона справді викручується, як може.
– Андрію, ти чув, що вона зробила? Забрала у дитини гроші, які я подарувала.
– Ну, мамо, там же на школу пішло. Що тут страшного?
– Страшне те, що дитина залишилася без подарунка від бабусі, без радості. І те, що мене обдурили.
– Не чіпляйся до дрібниць.
Їй стало ясно: син виправдовуватиме будь-кого, аби самому нічого не робити і поклала слухавку.
Ніна Петрівна остаточно розчарувалася і в синові, і в невістці. І, дивлячись на акуратно складені в шафі дитячі книги, куплені колись спеціально для онука, вона розуміла: дарувати їх тепер нема кому. Стосунків більше не було. І хто в цьому винний?..
А ви як вважаєте, слушно дорікає бабуся, чи перегинає палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайку.