– Ходімо до мене, люба. У мене світло. Є молоко, цукерки.

Валентина жила одна вже багато років. У квартирі все було акуратно, але надто тихо. Телевізор іноді бубонів для фону, але варто було вимкнути, тиша дзвеніла, наче знущаючись.

Вечорами вона сиділа біля вікна, дивилася на подвір’я, де грали чужі діти, і думала: «Ось і моя старість. Нікому не потрібна, і мені нема про кого піклуватися».

Якось пізно ввечері, виходячи викинути сміття, вона почула схлипи. На сходах, притиснувши до себе ляльку, сиділа маленька Даша із сусідньої квартири.

Обличчя було червоне від сліз, коліна в багнюці. Впала, мабуть… Бідолашна. Серце Валентини занило.

– Дашенько? – обережно нахилилася Валентина. – Чому ти тут одна?

– Мама сказала сидіти вдома… – дівчинка почала плакати ще дужче, – а там темно… я боюсь. Я пішла ввімкнути світло і запнулася, впала…

Валентина тяжко зітхнула. Дитина в під’їзді, одна, пізно ввечері, майже вночі. Вона простягла руку:

– Ходімо до мене, люба. У мене світло. Є молоко, цукерки.

Валя подумала, що дівчинка не піде, адже багато батьків вчать не ходити до чужих. Але Даша ніби й не надто чужа, бо жила поруч, та й мама її, мабуть, нічого не вчила.

Дівчинка піднялася і, не ставлячи запитань, пішла за нею. У квартирі одразу стало тепліше – маленькі босі ніжки застукали по лінолеуму, дзвінкий голос наповнив кімнату.

– Давай ми обробимо коліна, щоб бруд не потрапив, – сказала Валентина, дивлячись на дитину.

– Боляче буде?

– Ні. Не бійся.

Пізно вночі мати Даші таки прийшла. Стукала у двері кулаком, репетувала так, що чули сусіди. Валентина залишила записку у дверях горе-матері, щоб та не хвилювалася. Якщо вона взагалі вміла це робити.

– Ви що творите? Я дитину не кидала! Яке ви право маєте її забирати?!

– Вона була сама, плакала, – тихо відповіла Валентина, намагаючись не зірватися. – Так не можна, Ольго. Я тебе давно знаю, але щось ти останнім часом, як із ланцюга зірвалася!

– Це не ваша справа! Ви старі тільки про всіх пліткуєте… Відьми! – гаркнула жінка і витягла дочку додому.

Але вже за кілька днів дівчинка знову з’явилася у Валентини. Цього разу прийшла сама. Постукала несміливо і, тільки-но двері відчинилися, прошепотіла:

– Бабуся Валю, я їсти хочу.

Валентина присіла, подивилась у її великі, сумні очі. Обійняти та нагодувати – єдине, що хотілося на той момент. Ну і ще влаштувати прочуханку її матері.

Вона посадила дівчинку за стіл, наклала манну кашу, виклала на стіл печиво, йогурти. Даша їла жадібно, не підводячи голови, ніби її не годували місяць.

І в грудях у Валентини щось стислося: надто знайома картина, наче її власний син знову маленький і просить добавки.

– Даша, а тебе вдома не годують?

– Мама пішла вранці, нічого не лишила, – тихо сказала дівчинка. – Вона про мене забуває іноді…

– Ти приходь, гаразд? Я завжди вдома, – тихо сказала Валя.

З того часу Даша все частіше залишалася в неї. Іноді на ніч, іноді на два дні. У квартирі знову лунав сміх, питання «а чому в тебе немає собаки», «а ти вмієш плести кіски».

Валентина ловила себе на тому, що без причини посміхається. Але радість затьмарювала тривога: Ольга все менше з’являлася вдома, ніби й не мала дочки.

Вона навіть не помічала, що Даша у Валентини. Наче дочка її зовсім не цікавила. Якось вона прийшла, хитаючись.

– Ольга! – Валентина покликала її.

– Відвали, Валю! Не до тебе.

– Дочка про тебе питає.

– Немає в мене дочки. Даремно я її залишила! – крикнула Ольга, й злісно штовхнула двері. Валентині було страшно віддавати матері дитину. На щастя, Ольга впала на диван і захропла.

– Бабуся Валю, а мама мене не любить?

– Любить… Просто їй треба відпочити… – відповіла Валентина. Їй було дуже тривожно.

І тривога виправдалася. Одного вечора у двері постукали. На порозі стояли дві жінки.

– Ми з органів опіки. Надійшов сигнал, що дитину залишають без нагляду. Дівчинка буває у вас?

Валентина зніяковіла, на той момент Даша була в неї.

– Ну… мати іноді просить доглянути. Я в неї, як нянька.

– Регулярно? – Уточнила одна з жінок.

– Буває… — ковтнула Валентина.

– За гроші?

– По-сусідськи, я – пенсіонерка, мені не складно.

– І грошей вам не треба за це? Пенсіонерці?

– Ні, – відрізала Валя.

– Ми спостерігатимемо. Якщо з’ясується, що сусіди сказали правду і мати бенкетує та зникає на тижні, дитину можуть вилучити, – холодно сказала співробітниця.

Коли двері зачинилися, Валентина опустилася на стілець.

– Няня… – прошепотіла вона сама собі. – Яка ж я брехуха. Просто боюся зізнатися, що дитина нікому не потрібна.

Вона зателефонувала до сина Сашка. Той приїхав увечері, втомлений, з роботи прямісінько до неї.

– Мамо, ти сама не своя. Що сталося?

Вона виклала все: про плач на сходах, про голодну Дашу, про візит опіки. Говорила і сама не вірила, що все це відбувається з нею, жінкою, яка має власних дітей і дорослих онуків.

Сашко мовчав, слухав, потім сказав:

– Якщо мама її покинула, треба щось вирішувати. Ти сама не впораєшся.

– Думаєш, я не зможу? Я так прив’язалася до неї, дівчинка гарна… Не треба її до притулку! – Валентина стиснула кулаки.

– Ти ні. Але, якщо  хочеш, я допоможу. У мене квартира, син дорослий. Але я постійно на роботі. Ти ж будеш поруч?

– А ,як мати повернеться? – голос Валентини здригнувся.

– Якщо повернеться, нехай доведе, що здатна дбати.

За тиждень Валентина сама пішла в опіку. Сиділа перед суворими жінками і нарешті сказала правду:

– Я скажу правду. Мати дівчинкою не займається. Вона мешкає у мене. Допоможіть позбавити її батьківських прав.

Почалися перевірки, розмови, папери. Ольга кілька разів з’являлася, скандалила:

– Хочете дитину? Платіть! Я вам її продам!

Валентина це записала на диктофон та показала в опіці.

Співробітники слухали, записували. Свідчення інших сусідів відіграли роль. Даша теж розповіла про маму, про бабусю Валю. Олександр прийшов із документами та запропонував свою кандидатуру.

Він був удівцем, з дорослим сином. Звичайно, не ідеальний кандидат на опікунство, але в сім’ї була бабуся, та й бажання дитини жити з Валею, зіграло роль.

За кілька місяців дівчинка офіційно опинилася під опікою Сашка та Валентини. Спочатку жінці довелося переїхати до сина, щоб показати опіці, що сім’я повна.

Втім, Олександр швидко звик, що в його будинку знову дитячий сміх та мама… Загалом, відпускати назад він її та Дашу вже не захотів.

Так і стали жити: мати, син та Даша. Іноді приїжджав онук Валентини: у нього вже була своя родина, але він був радий, що бабуся та батько щасливі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?