Мама знову напилася. Це Славко зрозумів коли побачив відкриті двері. І на роботу знову не пішла, отже грошей на їжу не буде.Тільки… Дядю Паша, ви не кажете нікому. Бо мене в мамки заберуть.

Мама знову напилася. Це Славко зрозумів коли побачив відкриті двері. І на роботу знову не пішла, отже грошей на їжу не буде. У магазині вже в зошит не записують більше, надто багато винні.

Славко зітхнув і переступив поріг. У хаті все лежало на підлозі. Мати теж до ліжка не дісталася. Окрім порожньої пляшки та фольги від плавленого сирку хлопчик нічого не знайшов.

Тужливо подивився на прутик із ліскою – свою саморобну вудку. Знову він нічого не впіймав. Навіть плітку. Хлопчаки ловили. Але в них і вудки справжні, не такі як у Славка.

Він свою сам майстрував. Тільки гачок Гена дав, залізний, запасний у нього був. Славка черв’яків копає добре, знає, де треба.

Але риба все одно не клює. Тому він віддає бляшанку з хробаками іншим. От і Гена йому теж віддав. Гачок.

Хлопці ці на ставок до них приходять із сусіднього села і на Славку не звертають уваги. Так, ходить маленький пацан, грає в рибалку.

А він не грає. Він якби впіймав рибок, він би зварив суп із них. А хлопчаки, коли дрібницю ловлять, сміються, що кішка їсти не стане.

Славко став би. Але він не просить їхнього улову, а самі вони не знають, що Славко голодний. І не скаже нікому.

Мамку його в селі не люблять. Ненадійна вона. На роботі з жалю тримають, бо вона має дитину. Коли мамка п’є, Славко швидше двері зачиняє і намагається сусідам на очі не траплятися, щоб не сказали голові.

А то той уже погрожував, що його у матері заберуть. Не треба, щоб забирали.

Славко про всяк випадок полазив по шафках: раптом лишилося щось. Нічого. Жаль, що на городі ще нічого не росте, рано.

Тільки земля прогрілася. Мати не любить город. Одного разу сусідка тітка Даша дала їй якісь зелені гілочки та наказала посадити, щоб виросли.

Мати викинула, а Славко підібрав і закопав у землю. Але гілочки зав’яли, і городу не вийшло. У чужих Славко намагається не брати.

Він знає, що брати без попиту – це красти. За це можуть ув’язнити. Тільки, коли їсти дуже хочеться, доводиться зірвати кілька огірків, там де багато, або яблука.

Якось мама довго була нормальною і зварила Славці багато макаронів з м’ясом. Сказала, що називаються «по флотськи», як у моряків. Ух, які смачні були ці макарони! Славко навіть вирішив, що стане моряком, і буде тоді такі макарони щодня їсти.

Він судомно проковтнув від спогадів слину і вдягнув курточку. Увечері ще холодно, а вдома робити нічого. Можливо, якщо гуляти, їсти буде хотітися менше?

Славко безцільно брів до краю села. Робити йому там було нічого, але чи не все одно, куди йти. Сутінки згущалися, і Славко хотів повернути назад, як раптом помітив у чорному будинку вікно, що світилося.

Чорний будинок пустував з минулої осені. Діда Івана, що в ньому мешкав, поховали, а рідні у того тут не було.

Голова хату закрив і все кудись дзвонив, щось дізнавався, але в будинку так ніхто більше не з’явився. Славці стало цікаво, навіть трохи розхотілося їсти. Він тихенько підійшов до паркану й зазирнув у щілину між старими дошками.

Ого! Біля будинку з’явилася будка, а поряд сидів великий пес. Славко такого собаку знав. Вона називалася вівчаркою.

Її нещодавно показували в кіно, коли Славко в гостях був у тітки Даші. Пес насторожився. Славко злякано позадкував. Але собака не загавкав, і хлопчик не втік.

Відчинилися двері, і з ґанку спустився дядько, не старий ще, не як дід Іван. Він поставив на чурбачок велику залізну миску з чимось теплим і смачним.

«Їж» – і погладив пса по великій голові.

Собака крутився біля ніг господаря, не звертаючи уваги на їжу.

«Не голодний видно» – подумав Славко і знову проковтнув слину, що набігла.

«Не хочеш? Ну, ходімо, побігаєш». Чоловік відстебнув собаку, свиснув і зник за будинком. Пес побіг за ним.

Славко знову притулився до паркану. Миска пахла смачною їжею, і від неї все ще здіймалася пара. Всередині стало боляче від голодного спазму, і хлопчик наважився.

Осмикнув дошки, відсунув одну, і переляканим зайченятком стрибнув до миски.

Чорна тінь блискавкою метнулася звідкись збоку, пролунав рик. Славко інтуїтивно пригнув голову і грудочкою впав на землю.

«Дік, фу! Назад, Дік, не можна» – пролунав суворий крик. Великі руки підняли худеньке пацаня з землі.

Славко все ще не наважувався розплющити очі. Відчував тільки гарячий язик, що облизнув замерзлу долоню.

…У будинку було тепло. Вмитий і разомлілий Славко сидів за столом, а господар Діка порався біля грубки.

– Звідки ти? – Запитав чоловік несподіваного гостя.

– Я тутешній. Мене Славиком звуть. Я гуляв просто.

– А мене дядько Паша. Я племінник діда Івана. Далеко жив звідси. Одразу приїхати не міг. Тепер ось тут житиму. А ти, Славко, що ж у двір поліз? Дік – собака розумна, дитину не чіпатиме. Але він на службі: бачиш, як хату охороняє.

– Я… – Брехати Славко не вмів, а правду сказати було не можна. Раптом до голови дійде.

– Голодний? Давай повечеряємо разом.

Не чекаючи відповіді, Павло поставив на стіл чайник, справжні цукерки, варення в маленькій мисочці, хліб та… Славко навіть замружився на секунду. Знову розплющив очі.

Перед ним стояла тарілка з тими самими макаронами по-флотськи: з м’ясом, з морквою, чорним перцем. А як вони пахли! У животі зрадливо забурчало, і Славко зголоднілим звірком накинувся на частування.

Павло пильно подивився на хлопчика і більше нічого не питав. Тільки приніс добавки та чаю підлив. Славко об’ївся так, що з-за столу вставав насилу.

Дядько Паша зголосився його проводити. І як Славко не відмовлявся, чоловік вирушив разом із хлопчиком.

Переступивши поріг житла, зайвих слів не говорив. Допоміг мамку покласти на ліжко, та розтопив пічку, розколовши пару старих колод у дворі.

– Не боїшся вночі? – Запитав.

– Не боюся. – хрипко відповів Славко, не підводячи очей. – Тільки… Дядю Паша, ви не кажете нікому. Бо мене в мамки заберуть. Вона хороша. Ненадійна просто.

– Не скажу.

Другого дня Павло прийшов з інструментами. Виправив ганок і хвіртку. А ввечері забрав Славика на риболовлю. На справжню вудку, яку дядько Паша дав хлопчику, плітка клюнула майже відразу.

Минуло пів року.

– Зрозумів, Дік, весілля незабаром у нас. – Славко прилаштовував собаці на нашийник яскраву стрічку. – Давай приміряємо. Всім треба бути красивими.

Пес намагався лизнути Славку в ніс і про красу думав в останню чергу.

– Славко! Ти що там із Діком робиш? – На доріжці, що веде до будинку, стояла та сміялась мама.

Хлопчик мимоволі залюбувався. Такою він мати майже не знав.

– Слава, – гукнув його Павло, – йди, думатимемо, чим гостей на святі пригощати.

– Дядько Паша! Ой, тобто, тату! Тату, я знаю чим! Найсмачнішим треба! Макаронами! По-флотськи!