Жінка завжди була обережною, її світ складався з правильних рутин і звичних спостережень.

Ганна Петрівна сиділа на кухні своєї старенької квартири, в руках тримала незаповнений аркуш і думала про те, що цей крок може змінити все її життя і не знала, чи готова вона до цього.

Вона навіть не підозрювала, що здача в оренду кімнати може привести до таких незвичайних подій у її житті.

Жінка завжди була обережною, її світ складався з правильних рутин і звичних спостережень.

А зараз — перед нею відкривався новий етап, в якому ще було стільки незвіданого.

Хтось мав оселитися в її маленькому помешканні, і ця зміна вже потроху змінювала й її світ.

Можливо, для когось це було б звичайною буденністю, але не для неї – літньої жінки, яка мала з кимось розділити свій дім, щоб жити краще, адже гроші за оренду їй були дуже потрібні, бо пенсія у неї зовсім мала, а бути тягарем для своєї дитини зовсім не хотілося.

Ганна, щиро кажучи, ніколи не думала, що зважиться здавати в оренду кімнату в своїй невеличкій квартирі.

У її розпорядженні була лише двокімнатна хрущовка площею сорок квадратних метрів. Гарний район, сонячна сторона, середній поверх.

Але кімнати були малі, а крихітна кухня — всього п’ять метрів. Здавалося, куди тут пускати чужих людей?

Але її сусідка знизу, Марина Степанівна, здала в оренду одну зі своїх кімнат дівчині-студентці.

Завдяки цьому вона вже майже завершила ремонт на своєму балконі. І дуже задоволена, що ці гроші полегшили їй життя.

— Та нічого такого! — переконувала сусідка Ганну. — Дівчинка спокійна дуже, вихована така, сидить у своїй кімнаті, вчить конспекти. Або цілий день в інституті. А на вихідні майже завжди їде до батьків у село.

— Не знаю,— мляво відповідала Ганна. — Пустити до себе додому незнайому людину. Для мене це рішення непросте.

— Ти що таке кажеш, — обурилася сусідка. — Аліна мені від батьків то кабачок привезе, то банку смородини, ціле літо ягідки свіженькі возила, я така вдячна їм за це. Думаю, чому я раніше не здала в оренду кімнату? Куди мені одній цілих дві кімнати? А з нею мені і не так сумно одній, нача онучка вона мені стала.

«І справді», — подумала Ганна, оглядаючи маленьку кімнату у своїй квартирі.

Вигляд був не надто втішний: старі шпалери в жовту квіточку, продавлений диван і пошарпаний вицвілий килим. На великі гроші це, звісно, не потягне.

— Нічого. Поставлю поки що за чотири тисячі гривень, — розмірковувала вона, виводячи чорним маркером літери на половинці аркуша. — Приклею на під’їзді, може, хтось і погодиться, адже квартира в хорошому районі міста, все тут поряд є.

Бажаючий знайшовся вже ввечері.

Молодий, з довгим волоссям, тридцятирічний хлопець не надто сподобався Ганні, щиро кажучи, і вона навіть трохи пошкодувала, що погодилася на це.

— Звісно, це не євроремонт, але жити можна, — пробурмотіла вона, показуючи Дмитру кімнату. В душі вона сподівалася, що хлопець відмовиться від оренди, і вона знайде собі студентку, як сусідка.

— Мене влаштовує у вас все, — спокійно кивнув Дмитро. — Можна я одразу за три місяці заплачу? І застава, напевно, потрібна? Скільки? Три тисячі гривень вистачить?

— Застава? — Так-так, справа набувала нових барв. — Звісно, потрібна. Три тисячі — нормально буде.

— А комунальні зверху потрібно платити?

Дмитро вже починав подобатися Ганні Петрівні все більше й більше.

Подумаєш, довге волосся. У її молодості теж такі були в моді, всі так ходили й колись.

— Звісно, — впевнено відповіла вона.

— Гаразд, — кивнув хлопець. — Тільки можна попросити — коли я буду працювати, мене не турбувати?

Ганна подумки вже полагодила зуби та замінила стару сантехніку в туалеті, тому цей пункт договору не викликав у неї заперечень.

На щастя, робота у Дмитра виявилася спокійною: він був художником і обладнав у кімнатці майстерню.

Мольберт знайшов своє місце біля вікна, кілька підрамників розмістилися на комоді, а по всій кімнаті стояли баночки з фарбами.

Господиня швидко звикла до квартиранта.

Він дуже нагадував їй сина, який жив далеко.

Квартирант став їй як рідний.

Вечорами вони разом пили чай, Дмитро розповідав їй про свої захоплення, а Ганна Петрівна — про серіали та проблеми з самопочуттям.

— Треба тобі одружуватися, — по-материнськи напучувала господиня Дмитра. — Такий гарний хлопець і неодружений, шкода тебе, як рідного сина. Якусь хорошу дівчину треба знайти, щоб жили разом щасливо.

Дмитро тільки ніяково посміхався і нічого не відповідав.

— Я на пару днів у село поїду завтра. Там у мене батько щось занедужав. І це я запитати хотів. Можна я батька сюди привезу? Там обстеження йому якесь призначили. Поживе тут трохи, якщо дозволите. Я заплачу за нього.

Ганна Петрівна, хоч і не була в захваті від такого плану, але відмовити не могла.

Занедужала людина, треба допомогти. І потім, гроші зайвими не бувають.

Через три дні хлопець з’явився на порозі квартири, тримаючи під руку невисокого, сивого чоловіка з вусами.

Ганна відчинила двері й уже хотіла піти до своєї кімнати, як раптом.

— Ганнусю? Ганна Зінченко, десятий “А”?

Ганна обернулася. Наче хтось за душу її торкнувся.

І як вона одразу не впізнала. Перед нею стояв неабияк постарілий Володимир Коваленко, її однокласник.

— Володю? Ти звідки тут? А, постривай, ти що — батько Дмитра?

— Ага, — кивнув старий. — Син мій, найменшенький. А ти, слухай, зовсім не змінилася. Ну, майже.

Зніяковівши, Ганна покликала Дмитра, щоб вони швидше заходили.

Сама ж пішла накривати на стіл такому гостю.

Жарт, чи що, зустріти у себе в квартирі свого однокласника, стільки років потому!

Володимир був не просто другом, він був її першим коханням. Вони зустрічалися, але щось не склалося якось у них.

Володимир дарував Ганні букети, запрошував в парк на каву і соромився говорити про щось більше, ніж прогулянки під місяцем.

А потім настав час армії, і Ганна не дочекалася його.

За пів року до повернення Володимира вона зустріла Олега і вийшла за нього заміж.

Володимир потім навіть не захотів побачитися, коли дізнався про такий її вчинок.

За ці роки вона не раз згадувала Володимира. Особливо коли не стало чоловіка.

Тому зараз вона була в повній розгубленості. Зустріти своє перше кохання у себе в квартирі — це навіть навмисно не вигадаєш.

— А що, Ганно, як у тебе життя склалося?

Вже немолодий батько Дмитра зайшов на кухню і спокійним поглядом подивився на жінку.

«Ганно, заспокойся. Восьмий десяток ось-ось піде. Згадала вона, як дівкою була», — подумала Ганна, намагаючись вгамувати хвилювання.

— Та як. Син у Львові живе. Він у мене архітектор, — не без гордості почала Ганна Петрівна, тремтячими руками викладаючи в вазочку печиво. — Чоловіка не стало три роки тому. Пенсія маленька, кімнату здаю в оренду, щоб трішки краще жилося мені. Так і живу потихеньку. А в тебе як?

— Ну, у мене що. Живу в селі, корова в мене, кури, — поділився чоловік. — Дружини теж не стало давно.

Ганна з цікавістю підняла очі.

За два тижні Володимир нікуди не поїхав. Походи по фахівцях у нього зайняли ще майже місяць: то талончиків немає, то фахівця. Зате поїхав Дмитро.

Він з друзями поїхав відпочити.

А Ганна Петрівна з подивом виявила, що з колишнім коханням у них дуже багато спільних тем для розмов.

— Ставок? На городі? — не приховувала подиву Ганна Петрівна, коли Володимир розповідав про свій дім.

— Ну так. Там ще ліс і річка недалечко. Знаєш, Ганно, може одружимося з тобою?

— Та ну на тебе, — вигукнула бабуся, замахуючись кухонним рушником на новоявленого нареченого. — Молодість згадав, теж мені.

Минуло ще два тижні, і Дмитро відвіз батька в село.

Спочатку Ганна Петрівна боялася зізнатися собі, що сумує за цим вусатим дідусем з хитрими молодими очима.

Але потім подумала: чому б не спробувати влаштувати своє щастя ще раз?

Через три дні Дмитро відвіз її в гості в село, а ще через місяць «молоді» офіційно узаконили стосунки.

В один день з весіллям Дмитра.

Ганна Петрівна вперше в житті садила город, вставала зі співом півнів і була абсолютно щаслива.

Іноді вона з подивом думала — а якби тоді вона не зважилася здати в оренду кімнату? Але потім заспокоювала себе — вони б обов’язково зустрілися якось інакше. По-іншому бути просто не могло, адже він – її доля.

Час пройшов, і Ганна не могла повірити, що здавалося б такий малий крок, як здати кімнату, змінить її життя до невпізнання.

Вона ніколи не думала, що знову зустріне свою молодість, навіть через багато років.

Тепер вона була щаслива — щаслива в простих речах: у саджанцях на городі, у дзвінких співах півнів ранком і в тиші, яку порушував тільки сміх і розмови з Володимиром.

Іноді вона все ще дивувалася, як би все склалося, якби вона не пішла на цей крок.

А ви в житті часто зустрічали такі випадки, коли доля сама так зводить людей?