— Ну, що, дорогі гості? Наїлися? Вам все сподобалося? — запитала Юля, вставши на чолі великого столу.
— Ну, що, дорогі гості? Наїлися? Вам все сподобалося? — запитала Юля, вставши на чолі великого столу.
— Так, сестричко, — задоволено вимовив Борис, — ти, як завжди, на висоті!
— Згодна на всі сто! — підтримала брата Наталя. — Ми з тобою у матері вдвох готувати вчилися, але у мене так смачно ніколи не виходить! Не дарма ж я тебе завжди кличу готувати на мої свята!
— Мамо, — сказала Настя, — а мені ж знову з фітнес-залу не вилазити! Але зупинитися я не могла!
— Мамо, я до тебе дружину пришлю, щоб ти її готувати навчила, — кивнув Андрій.
— Ось тому я на тобі і одружився! — вимовив Василь!
— Вдалося, значить! — Юля широко посміхнулася. — А тепер, всі мої дорогі, — вона зробила паузу, під час якої з її обличчя зникла посмішка, — забирайтеся всі з мого дому!
Це була остання вечеря, яку я для вас приготувала! Тепер я не хочу вас ні бачити, ні чути, та й знати вас не хочу!
Вона взяла зі столу салатницю, величезну і масивну, і з усією силою кинула на підлогу!
– Все! Танці скінчилися! – промовила вона з недоброю посмішкою. – Більше на собі я нікому не дозволю їздити! А особливо вам!
Над столом зависла тиша, а гості перебували в стані глибокого шоку.
Від кого завгодно вони могли чекати такого вчинку, але точно не від Юлії. Спокійної, послужливої, поступливої, виконавчої.
— Очманіла? — запитав Василь.
За що відразу ж отримав ляпаса від дружини.
— Дзвоніть в швидку, у неї психічний припадок! — вигукнула Наталя.
Юля взяла в руки графин із залишками соку:
— Хто до телефону потягнеться, отримає! — Юля мило посміхнулася. — А чого ви, власне, завмерли? Руки в ноги і розбігайтеся! Таргани ви мої ненаситні!
— Юлю! — суворо сказав Борис. — Я тобі, як старший брат кажу: заспокойся і прийди до тями!
— Ні! — з посмішкою відповіла Юля. — Я більше не хочу вам всім прислужувати! Не хочу і не буду! І догоджати не буду! І бігати стрімголов, тому що хтось щось зробити сам не може! Все! Досить!
— Так, яка муха тебе вкусила? — запитав Василь, потираючи почервонілу щоку. — Нормально ж все було!
— Я ж не просто так вас усіх зібрала, — Юля сіла на стілець і відкинулася на спинку. — Ваша нахабність перейшла всі межі. До речі, вже дуже давно!
Але останній ваш вчинок показав мені, наскільки ви знахабніли. І тому я більше не хочу вас усіх бачити у своєму житті!
— Так ми нічого не зробили, — промовив Андрій.
— Ось саме, синочку! Ось саме!
***
Кажуть, що життя треба прожити правильно. І не посперечаєшся. А ось як це «правильно»? І кого не запитаєш, кожен каже щось своє, особливе.
Юля прожила сорок п’ять років з повною впевненістю, що живе життя саме правильно. У крайньому випадку, самій собі їй було дорікнути ні в чому.
Народилася вона в родині третьою дитиною. Батьків радувала, брата обожнювала, сестру не діставала. Вивчилася, пішла працювати. Зірок з неба не хапала, але й у хвості не тягнулася.
Свого часу вийшла заміж, двох дітей на світ привела. Дружиною була вірною, люблячою, у всьому чоловіка підтримувала, без причини не лаяла. Матір’ю була хорошою. Дітей виховала і навчила, та в життя відправила.
Контакту з братом і сестрою не втрачала. Коли допомогти, коли відсвяткувати, коли з проблемами впоратися, коли і порадіти.
Доброю її вважали, чуйною, розумною та розуміючою.
Тому Юля і вважала, що жила життя правильно. А ось у сорок п’ять років вона дізналася, що таке бути покинутою на самоті, та ще й у найсумніший момент.
***
— Юліє Михайлівно, — лікар заглянув після обіду, — всі аналізи прийшли, протипоказань немає. Призначаємо операцію?
— Звичайно, докторе, — сумно промовила Юля, — питання ж уже вирішене.
— Я розумію, — відповів лікар, помітивши пригніченість пацієнтки, — але хто знає…
— Призначайте, — махнула рукою Юля. — Раніше почнемо, раніше закінчимо.
— Добре, — лікар зробив запис у карті. — Сьогодні ще вечеряєте, завтра ні-ні, а післязавтра операція.
Він повернувся до сусідки Юлі по палаті:
— Катерино, з вашими аналізами не все гаразд, будемо розбиратися.
— Добре, Олег Олегович, — сказала Катя.
А коли лікар вийшов, запитала у Юлі:
— Чого ти така похмура? Операції боїшся?
— І це теж, — кивнула Юля. — Чоловік ще… — глянула на телефон.
— А мене мій з піснями проводжав, — посміхнулася Катя. — Відчуваю, відвезе дітей до матері, а сам влаштує свято! Ну, нічого, потім відпрацює! Може, і твій у відрив пішов?
— Судячи з останнього голосового повідомлення, вже по повній, — Юля стиснула губи. — Знає ж, паразит, що у мене операція! І яка, знає! Не міг би підтримати! А він уже з друзями за келихом!
– Ай, – відмахнулася Катя, – всі вони такі!
– І все одно прикро, – відповіла Юля. – Видалення матки – справа серйозна. Хоч якусь участь проявив би! Я ж йому казала, що мені страшно і що як ніколи потребую підтримки.
А він, тільки я поїхала, два коротких повідомлення, і взагалі навіть не відповідає!
Катя була молодша за Юлю років на десять, і їй бракувало досвіду, щоб заспокоїти і підбадьорити, тому розмова стихла сама собою.
На вечерю Юля не пішла, а з собою принципово нічого не брала, бо знала, що перед операцією потрібно буде поголодувати. Лежала тихо, розглядаючи стелю.
А згадався їй випадок, коли Василь на роботі ногу в двох місцях зламав. Так вона тоді до нього в лікарню щодня їздила. Після роботи, на маршрутках. Нагодувати домашнім, привезти чистий одяг.
Сиділа з ним допізна, підтримувала. А сама потім лише опівночі добиралася додому.
Коли його додому відпустили, взяла відпустку, щоб допомагати перший час. І теж, як білка в колесі.
Ні словом, ні поглядом, ні думкою не відмовила коханому чоловікові в допомозі. І воду носила, і з ложечки годувала, і мила, і голила, і розчісувала.
— Ось за що він так зі мною? — запитала Юля, коли Катя повернулася з вечері.
— Не тільки твій так поводиться! — посміхнулася Катя. — Всі вони такі! Споживачі! У школі їх, чи що, вчать жінкам на шию сідати?
Я свого на роботу три роки гнала, через знайомих влаштовувала, містечко вибирала. А йому все не в масть.
Поки не пригрозила, що розлучуся і на аліменти поставлю, ні в яку працювати не хотів!
– Мій працює, – відповіла Юля.
– У твого інша примха, – Катя розвела руками, – все одно – експлуататори вони! Якщо відразу не приструнити, на шию сядуть, ніжки звісять, так ще й поганятимуть! Це я усвідомила!
Та й Юля вже починала розуміти, що чоловік у неї як сир у маслі, та ще й зі сметаною, а вона навколо нього на задніх лапах.
— Може, я даремно на нього дуюся? — все ж запитала Юля. — Через операцію нервую, ось і накрутила себе?
— Одне іншому не заважає, — відповіла Катя. — А факт, що від нього доброго слова не чути — очевидний! Мій, хоча б щодня приходить, соки-фрукти приносить, дзвонить, сердечка в телефоні надсилає.
Юля відвернулася і вкрилася ковдрою з головою.
***
Бути голодною день, навіть якщо дуже треба — не просто. Юля планувала відволікатися розмовою з сусідкою. Але її, як зранку послали на аналізи та дослідження, так Катя з’являлася набігами і ненадовго.
Телефон у руці:
— Рідні люди не відмовляться поговорити, щоб час скоротати, — подумала Юля.
Син Андрій трубку не взяв. Надіслав лише повідомлення, що передзвонить.
Дочка Настя двічі скинула, а потім номер став недоступний.
— Хороші дітки, — промовила Юля, перебуваючи в замішанні.
— Не беруть трубку? — запитала Катя, перепочиваючи між дослідженнями.
— Уяви собі! — відповіла Юля. — Невже так складно відповісти матері?
— Дорослі?
— Навіть живуть уже окремо.
— Все, мамо, забудьте! Ви їх тепер побачите, коли їм щось знадобиться! З гнізда пташки вилетіли, тепер тільки попутним вітром їх і занесе!
Моєму старшому шістнадцять, так він мене вже в грош не ставить. А якщо живуть окремо, то й зовсім батьки без потреби! Добре, якщо на поминки з’являться!
— Ні, що ти! У нас прекрасні стосунки! — запевнила її Юля.
— А чого ж тоді трубку не беруть?
Катя побігла далі, а Юля замислилася.
«І справді. Невже так складно знайти хвилинку, щоб з мамою поговорити? Та й всі їхні візити останнім часом були пов’язані з тим, що грошей просили. Не в борг, а скільки не шкода».
***
Було надзвичайно сумно. Але Катя правильно сказала: «Вилетіли пташенята». Тепер вони живуть своїм життям. Про батьків згадують лише тоді, коли їм щось потрібно.
Знову набрала чоловікові. Відповіді немає. Написала повідомлення. Воно залишилося непрочитаним.
— Ех, Василю! – вимовила вона.
Тільки ввечері він з’явився. Надіслав повідомлення:
«Де у нас лежать заощадження? Зарплата скінчилася, жити нема за що!»
А зарплата у нього була три дні тому.
— Однак! — оцінила здібності чоловіка Юля.
Але відповідати чоловікові не стала. От якби він хоч словом натякнув, що хвилюється за неї, тоді б сказала. А так, нехай сам розбирається.
***
Брат Борис на дзвінок відповів, але сказав, що зайнятий і кинув слухавку.
– Мм так, він зайнятий, – сказала Юля.
Каті в цей момент не було, тому Юля репліки не дочекалася. А згадала, як півроку на два будинки жила, коли Борю покинула його дружина, залишивши дітей.
За ними-то Юля і доглядала. І за маму була, і за куховарку, і за прибиральницю, і за все інше, поки Боря нову жінку не знайшов.
Так ще й з нею довелося конфлікти залагоджувати, бо Борис вимагав любові до дітей, а вона своїх хотіла, а чужі їй були непотрібні.
— Півтора року я їх мирила, і ні слова подяки не було. Так ще й зараз він зайнятий.
А коли Юля передзвонила ввечері, короткі гудки і відбій.
— Дякую, братику, за чорний список!
До речі, він теж знав, що Юлю чекає складна операція. Коли він просив дітей забрати на місяць, Юля вперше відмовила, пославшись на операцію.
***
Сестра Наталя приділила Юлі всього п’ять хвилин. Та й то, не здоров’ям і самопочуттям цікавилася:
— Ти коли будеш дієздатною? До мене родичі чоловіка повинні приїхати, людей десять. Поселимо їх у готелі, але нагодувати їх треба вдома і з розмахом! Так що, тільки на тебе одна надія!
— Не знаю, Наталко, — відповіла Юля. — Операція складна. Потім тижні два-три в лікарні, а потім лікарняний для відновлення. Лікарі кажуть, що аж п’ятдесят днів.
— Ні-ні, сестричко! Так справи не робляться! Ти давай там, в темпі вальсу, і щоб через три тижні була, як багнет! Це ж рідня чоловіка! Важливіші за них, тільки короновані особи!
— Наталю, мені страшно, — сказала Юля.
— Давай, не розкисай! Все, мені бігти треба!
Ось це було прикро.
— А нічого, що операція ? Ускладнення можуть бути! Чорт знає, що може бути! — сказала Юля, дивлячись на телефон.
— А ця знов кухар знадобився! Років під півсотні, а готувати не навчилася!
Наталя постійно викликала молодшу сестричку, щоб та готувала для гостей. То у неї колеги, то друзі чоловіка, то урочисте святкування чогось там.
Так Юля пару днів від плити не відходить, а за стіл її жодного разу не запросили.
— Ти що? — обурювалася Наталя. — Там же чужа компанія!
А те, що Юля на цю чужу компанію приготувала, до уваги не бралося.
Операція пройшла без ускладнень, але в лікарні протримали ще два тижні. Юля принципово нікому не дзвонила. Все чекала, хто про неї згадає. Ніхто не згадав: ні чоловік, ні діти, ні брат з сестрою.
Багато думала Юля, поки не прийшла до доленосного рішення.
***
— Юлю, що ти за нісенітницю несеш? — обурився Борис. — Тобі там що,ще й шматок мізків видалили?
— А ти згадав! — зраділа Юля. — А я думала, що вже ніхто й не згадає!
Вона знову встала на чолі столу.
— Послухайте сюди, мої дорогі рідні люди! Я пролежала в лікарні два тижні, і ніхто, жодна жива душа не потурбувалася, як я і що зі мною!
Ніхто! Ні братик люб’язний, діти якого мене люблять більше, ніж нову маму. Ні сестричка, яка мене все життя використовувала як безкоштовну куховарку.
Ні коханий чоловік, який примудрився спустити не тільки всю зарплату, але і всі заощадження, що ми на дачу збирали.
Ні дітки дорогі, яким я життя подарувала! Ніхто навіть не подзвонив!
Шепіт обурення завис над столом.
— Я все життя для вас була готова робити все, що вам було потрібно. І ось єдиний момент, коли мені знадобилася навіть не допомога, а проста участь, і вас нікого не було поруч!
Я так подумала, що якщо я таке перенесла сама, то я сама з усім впораюся! А ось у вас на побігеньках я бути більше не хочу.
Вона почала звертатися до всіх по черзі:
— Василю, розлучення і без розмов! Ти провалюєш з моєї квартири!
Діти, ви живете своїм життям? Ось і живіть далі! Потрібна допомога — до тата! Маму ви втратили!
А вас, Боря і Наталя, я зневажаю і бачити більше не хочу! Няньок і кухарок наймайте на стороні! Досить!
— Та ти що? Ти взагалі нормальна? Як так можна? — долинали голоси родичів.
— Всі дружно встали! — скомандувала Юля. — Вишикувалися в чергу! І до всіх чортів з мого життя! Я, нарешті, хочу пожити для себе, а не для вас!
Залишившись одна в квартирі, Юля присіла за стіл, і сказала:
— Переборщила з емоціями, — вона глянула на осколки салатника.
— А нове життя почну з нового салатника!…