— Ларисо, ти серйозно? Ти втретє при надії? — голос моєї молодшої сестри Олени тремтів. Вона стояла посеред моєї тісної кухні, тримаючи в руках пакет із продуктами, які щойно привезла. Її очі палали обуренням.

13.08.2025 admin

— Олено, ти не розумієш, — почала я, відчуваючи, як горло стискається від сліз. — Це моє життя, мої рішення. Я хочу велику сім’ю.

— Твоє життя? — вона кинула пакет на стіл, і звідти визирнули пачки макаронів і банка консервованого горошку. — А хто за це платить, Ларисо? Мама з татом, які вже ледве кінці з кінцями зводять? Чи я, яка щомісяця віддає тобі половину своєї зарплати? Ти хоч раз подумала про нас?

— Я не просила тебе привозити ці продукти, — відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним. — І я не винна, що в Олега зараз немає роботи. Ми справимося.

— Справитеся? — Олена пирхнула, склавши руки. — Ти десять років “справляєшся”, Ларисо. А ми тягнемо твою сім’ю на собі. Цього разу я не дам ні копійки. Живи, як знаєш.

Вона розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима. Я залишилася стояти, дивлячись на пакет із продуктами, і відчувала, як усередині все тремтить. Я знала, що буде важко, але не уявляла, що рідна сестра так легко відвернеться від мене.

Мені тридцять два роки, і я мама двох чудових дітей — п’ятирічної Софії та дворічного Данилка. А ще я чекаю на третю дитину. Ця новина стала для мене радісною, але для моєї родини — справжнім випробуванням.

Я хочу розповісти вам свою історію, щоб ви зрозуміли, як я опинилася в цій ситуації і чому, попри всі труднощі, я вірю, що все буде добре.

Я була першою дитиною в сім’ї. Мої батьки, Марія та Василь, завжди мріяли про велику родину, але я з’явилася на світ після кількох невдалих спроб.

Мабуть, тому мене так балували. Мама купувала мені найкращі сукні, тато возив на море, а бабуся пекла пиріжки щоразу, коли я приїжджала в гості.

Я росла, не знаючи слова “ні”. Якщо я хотіла нову ляльку чи велосипед, вони з’являлися, щойно я про це заговорювала.

— Ларисо, що тобі купити на день народження? — питала мама, коли мені виповнювалося десять.

— Хочу ролики, як у Оксани з сусіднього двору, — відповідала я, не задумуючись.

— Добре, доню, будуть тобі ролики, — усміхався тато, хоча я знала, що він відкладав гроші на ремонт машини.

Я не була старанною ученицею. Школа здавалася мені нудною, уроки — одноманітними. Я отримувала трійки, іноді четвірки, і мене це влаштовувало.

Навіщо напружуватися, якщо життя і так було комфортним? Мої однокласники мріяли стати лікарями, програмістами чи юристами, а я лише знизувала плечима, коли мене питали про майбутнє.

— Ларисо, ким ти хочеш бути? — цікавилася класна керівниця на одному з уроків.

— Не знаю, — відповідала я, розглядаючи свої нігті. — Щось придумаю.

Після школи батьки вирішили, що я маю здобути вищу освіту. Вони обрали для мене педагогічний університет, бо вважали, що вчителька — це стабільна професія.

Я не сперечалася. Мені було байдуже, куди вступати. Батьки оплатили навчання, і я стала студенткою. Університетські роки пролетіли швидко.

Я ходила на лекції, здавала сесії, але особливого запалу до навчання не відчувала. Мої оцінки були середніми, але диплома я таки дочекалася.

— Ларисо, ти ж тепер педагог! — гордо казала мама, коли я принесла додому диплом. — Пора влаштовуватися на роботу.

— Мам, я подумаю, — відповідала я, хоча думати про роботу мені не хотілося.

Після університету я влаштувалася в школу. Не вчителькою — це здавалося мені надто складним, — а методисткою. Робота була спокійною: складати розклади, допомагати з організацією заходів.

Там я познайомилася з Олегом, учителем фізкультури. Йому було тридцять, він був високий, із широкою усмішкою і добрими очима. Ми швидко знайшли спільну мову.

— Ларисо, підеш зі мною на каву після роботи? — запропонував він одного дня, коли ми разом перевіряли спортивний інвентар.

— Чому б ні? — усміхнулася я.

Наші побачення були простими, але приємними. Ми гуляли парком, їли морозиво, говорили про все на світі. Олег розповідав про свою мрію відкрити спортивний клуб, а я слухала, хоч сама нічого подібного не планувала.

Через рік наших стосунків я дізналася, що чекаю дитину. Це змінило все.

— Олеже, я при надії, — сказала я, тримаючи в руках тест із двома смужками.

Він обійняв мене так міцно, що я ледве дихала.

— Це ж чудово, Ларисо! Ми будемо сім’єю, — його голос тремтів від радості.

Ми одружилися через місяць. Весілля було скромним, у колі найближчих. Батьки оплатили оренду квартири, де ми оселилися. Олег уже жив там, і я просто переїхала до нього. Життя здавалося казкою: я була закохана, чекала на дитину, а всі проблеми вирішували батьки.

Незабаром я пішла з роботи. Шкільна метушня почала мене дратувати, я постійно відчувала втому.

— Мам, я не можу там працювати, — скаржилася я по телефону. — Усі ці діти, шум, плани. Я хвилююся за малюка.

— Ларисо, ти ж тільки на третьому місяці, — зітхала мама. — Може, потерпиш?

— Ні, я не витримую, — наполягала я.

Мама погодилася, що мені краще відпочити. Олег заробляв небагато, але батьки допомагали нам із продуктами та грошима. Іноді приїжджала Олена, моя молодша сестра.

Вона привозила дитячі речі, іграшки, підгузки. Я обіцяла, що повернуся до роботи, щойно Софія піде в ясла. Але коли донька з’явилась, я зрозуміла, що не готова її залишати.

— Ларисо, ти обіцяла вийти на роботу, — нагадувала мама, коли Софії виповнився рік.

— Мам, вона ще така маленька, — відповідала я. — Я не можу її залишити в садку.

Олег на той час втратив роботу в школі. Його скоротили через зменшення годин. Він брався за підробітки — то охоронцем, то вантажником, — але грошей ледве вистачало на оренду.

Батьки продовжували нас підтримувати. Мама привозила продукти, тато давав 15 000 гривень щомісяця. Олена теж допомагала, хоч я бачила, що їй це не подобається.

— Ларисо, я не можу вічно тягнути твою сім’ю, — сказала вона одного разу, коли привезла пакет із дитячим одягом. — Я сама хочу жити, а не працювати на вас.

— Олено, я ж не просила, — обурилася я. — Ти сама привозиш.

— Бо мама благає! — вигукнула вона. — Вона не хоче, щоб Софія була обділена.

Я промовчала. Мені було соромно, але я не знала, як усе виправити.

Коли Софії було три роки, я дізналася, що знову при надії. Цього разу новина не викликала такого захвату, як раніше. Олег якраз втратив черговий підробіток, а батьки вже втомилися нам допомагати.

— Ларисо, ти серйозно? — запитала мама, коли я розповіла про те, що при надії. — Ви ледве справляєтеся з однією дитиною.

— Мам, я не можу інакше, — відповіла я. — Це мій вибір.

Мама зітхнула і нічого не сказала. Олена, почувши новину, лише похитала головою.

— Ти хоч розумієш, що робиш? — запитала вона. — Мама з татом уже на межі. Я не буду більше давати тобі гроші.

— Ми впораємося, — відповіла я, хоч сама в це не вірила.

Данилко з’явився здоровим, але життя стало ще важчим. Софія так і не пішла в садок — я вважала, що вона ще не готова. Олег намагався знайти стабільну роботу, але безуспішно.

Батьки продовжували допомагати. Мама не вийшла на пенсію, але не могла собі цього дозволити, бо щомісяця віддавала нам 7000 гривень. Олена приїжджала рідше, але все одно привозила речі чи продукти.

— Ларисо, ти хоч думаєш про майбутнє? — запитала вона одного разу, коли ми пили чай на кухні.

— Я живу сьогоденням, — відповіла я. — Діти — це найголовніше.

— А хто їх годуватиме? — різко запитала вона. — Я? Мама? Тато?

— Олено, ти завжди така різка, — зітхнула я. — Ми щось придумаємо.

Вона лише похитала головою і пішла.

Коли я дізналася про те, що знову при надії, я була щаслива. Я завжди мріяла про велику сім’ю, і ця дитина здавалася мені благословенням. Але коли я поділилася новиною з рідними, їхня реакція була зовсім не такою, як я очікувала.

— Ларисо, ти жартуєш? — мама сиділа на дивані, тримаючи Данилка на руках. Її обличчя було блідим. — Ми з татом уже не можемо так тягнути. Я хочу нарешті відпочити.

— Мам, я розумію, але це ж моя дитина, — відповіла я, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. — Як ти можеш таке казати?

— А ти думала, як її годувати? — мама підвищила голос. — Олег знову без роботи, ти не працюєш. Хто платитиме за все?

Я не знала, що відповісти. Того ж вечора прийшла Олена, і стався той самий діалог, який я описала на початку. Її слова мене прикро вразили.

Як узагалі можна таке говорити мені? Що ж вони за люди, ми ж родина.