Я себе люблю таким, яким уродився. Якби всі чоловіки були красенями, як з картинки, було б нудно. Не вважаєте? А ви чарівні! Я таких ще не зустрічав! – і втупився на Віру в повному захопленні. Вона сіла в автобус. Дощик все сильніше лив. Вирішила доїхати і попрощатися. Але не тут-то було! Новий знайомий – представився, Вітя його звуть, тут же потягнув картоплю їй на поверх.

– Одна ти будеш. Зріст майже 1,90, вага чимала. Була б худа, то хоч на подіум. А тут! Хто на таку зазіхне? – журилася тітка Катя, дивлячись на Віру.

Та стояла біля дзеркала і з ненавистю дивилася на себе. Над нею в школі сміялися. І давали образливі прізвиська.

Іншим дівчатам носили портфелі, кликали на побачення, а вона отримувала лише стусани.

Віра росла за своєю природою дуже доброю і товариською. І одного разу з нею спробувала подружитися Ліда. Віра розквітла. Нарешті у неї з’явилася подружка! Можна одна одній розповідати всі дівочі секрети, гуляти разом. А потім почула в коридорі розмову Ліди з однокласницями.

– Я спеціально з Вірою дружу. Тому що вона страшна і велика. На її тлі навіть я здаюся крихітною і симпатичною! – сміялася подружка.

Так Віра залишилася знову одна. Школа закінчилася. Потрібно було вчитися. Тітка Катя, яка виховувала дівчинку (батьків Віри не стало, коли вона була маленькою), радила їй йти на бухгалтера.

А Віра мріяла стати кухарем. Вона дуже любила готувати. Нехай навіть пригощати було нікого. Сама їла мало. А те, що була великою – так комплекція така, проти природи не попреш.

Один раз Віра виснажувала себе тренуваннями. Схудла. Та тільки як кинула, вага знову повернулася. Та ще й в подвійному еквіваленті.

– Навіщо тобі в кухарі? І так он, в жодні двері скоро не ввійдеш! – зітхала тітка Катя.

Вона була схожа на маму Віри, невисока, худенька. А Віра пішла в батька, добродушного вгодованого велетня. Тільки вона тата від цього любила не менше. І навіть раділа їхній схожості. І тато б радів, якби залишився живий.

Віра була в цьому просто впевнена. А не соромився б її, як тітка Катя. І не шпиняв би з будь-якого приводу.

– Піду в кухарі. Вирішила так, – вимовила Віра.

Вступила без проблем. Готувала вона так, що тим, хто спробував, хотілося добавки і відразу ж вимагали рецепт. У неї навіть звичайна смажена картопля виходила по-особливому. Тому що клала Віра туди і сир, і майонез, і різні приправи. Свої кулінарні хитрощі були. Плюс страви робила з душею.

Вивчилася. На роботу влаштувалася. Перше, що вирішила зробити – з тіткою роз’їхатися. Сил слухати про те, що вона товста, страшна і таке інше не було.

Тільки тітка Катя в позу встала. Не хотілося їй знову в кімнатку в гуртожитку повертатися. Але квартира за законом була Віриною. У 18 років вона вступила в права. Належала її мамі і батькові.

– Виростила називається! Скільки сил в тебе вклала! А ти? Стару жінку в гуртожиток виганяєш! – кричала тітка Катя.

Віра подумала і вирішила квартиру розміняти. Тітка не дуже її любила. І прав на її житлову площу зовсім не мала. Тільки вона була єдиною рідною людиною. Та й за своєю натурою Віра була дуже доброю і жалісливою.

Житлова площа знаходилася в хорошому районі. Тому обмін знайшли з легкістю. На двокімнатну і однокімнатну. Парадокс у тому, що Віра двокімнатну тітці віддала. Мовляв, у тієї ж син приїжджає з дружиною і онуками, треба десь зупинятися. А вона самотня. Навіщо їй дві кімнати?

Після цього випадку тітка Віру дійсно полюбила.

– Вір, ти чого така простачка? Навіщо від батьківської квартири тітці віддала великий шматок? Я тут вибач, вашу розмову одного разу підслухала. Як вона тебе тільки не називала!

“М’ясиста” начебто найніжніше було. Після такого не те що квартиру, послати далеко треба, – хитала головою начальниця Віри.

– Та мені не шкода. Рідна ж кров! Вона і справді літня, куди їй на старості років в гуртожиток? Мене вона в дитячий будинок не віддала, вже як-не-як виховала.

А на ці слова я не ображаюся. Якщо така народилася, то що тут зробиш? – відповіла Віра довірливо.

Ну, а далі йшла додому під дощем. У пакета ручка лопнула. Картопля по калюжах покотилася. Віра мало не заплакала. Це тільки в кіно граціозні красуні розсипають невимушено апельсини. І до них одразу біжать брутальні чоловіки-лицарі. А вона хто?

36-річна самотня. Нікому не потрібна.

– Дівчино… Ви це… Розсипали тут. Дівчино, я допоможу! – пролунало ззаду.

Віра озирнулася. Подивилася вниз. Невисокий чоловік посміхався їй і простягав картоплю.

Поки Віра міркувала, що йому відповісти, він вдарив себе рукою по лобі, дістав з кишені пакет і почав туди картоплини жваво складати.

– Дякую, – зітхнула Віра.

До цього їй ніхто не допомагав. Ніколи. Добрий знак, мабуть. Хотіла далі йти, та незнайомець не дозволив.

– Дівчино! А давайте, я вас підвезу! А то у вас і парасольки немає!

– Ви на машині? – невідомо навіщо запитала Віра.

– Я? На автобусі!- відповів той.

Чорноволосий, чорноокий, спритний. Зріст маленький такий. Вона перепитала:
– У сенсі, на автобусі?

– Та шофер я! Якраз ось закінчую, дивлюся: дівчині красивій допомогти треба! – незнайомець продовжував посміхатися.

І тут Віру прорвало. Може, далася взнаки втома. Або ще щось. До неї ніхто ніколи не залицявся. Тільки Генка з сусіднього будинку. І то, коли опинилися наодинці, не витримав, одразу зашепотів:

– У мене ніколи такої великої жінки не було!

Віра його виставила. Чоловіки були якось менші за неї. Навіть високі. І собі вона завжди здавалася такою незграбною. Ну непара нікому, як не крути! Якщо тільки велетень з дитячих казок вибіжить! І тут цей!

– Знущаєтеся, так? Щодо красивої! Смійтеся на здоров’я! – і Віра мало не заплакала.

А чоловік здивувався. Вона бачила це по його очах. І абсолютно щиро відповів:

– Чого ж я знущаюся? Хто сміється? Ви і справді красива!

– Та ну? З таким зростом і вагою? – посміхнулася Віра.

– Що не так? Що зі зростом і вагою? Всі ми в цей світ різними приходимо. Ображатися тепер і себе ненавидіти? Ні вже.

Я себе люблю таким, яким уродився. Якби всі чоловіки були красенями, як з картинки, було б нудно. Не вважаєте? А ви чарівні! Я таких ще не зустрічав! – і втупився на Віру в повному захопленні.

Вона сіла в автобус. Дощик все сильніше лив. Вирішила доїхати і попрощатися. Але не тут-то було! Новий знайомий – представився, Вітя його звуть, тут же потягнув картоплю їй на поверх.

Вірі нічого не залишалося, як проявити закони гостинності і запросити його на чай.

Він сидів на стільчику. Маленький, мокрий, як горобчик. Ще по дорозі зупинився біля магазину, купив торт, морозиво, фрукти. І чомусь м’яку іграшку. Вірі вона дуже сподобалася.

Віктор перехопив її погляд і купив цього зайця. Віра відразу відчула себе дівчинкою…

– Може, хочете поїсти? У мене борщ, голубці, – мимоволі вирвалося у Віри.

Віктор радісно кивнув. З’їв махом і все. Збентежено попросив добавки. І зізнався, що такого смачного борщу ніколи не їв!

– Я один живу. Все локшину заварюю. Нема часу. Як же у вас добре та смачно! Як у раю! – прицмокнув Віктор.

– Скажите теж! – розсміялася Віра.

Тільки цього разу абсолютно щиро. А він все їй говорив, що у неї ямочки на щоках красиві. І посмішка чудова.

Сусідкам на лавочці було про що поговорити- Віра і Віктор почали зустрічатися.

Сміялися над ними. І пальцем показували.
А вони йшли вулицею. Він, такий маленький у порівнянні з нею. Але це потім перестали помічати. Віктор став здаватися вищим, чи що.

А Віра, навпаки. Навіть тендітність в ній побачили. І перестали обговорювати та хихикати.

Самодостатні вони ходили і закохані. І так він на неї дивився, що навіть перші красуні заздрили.

У Віктора була двокімнатна квартира. Ось вони її та Вірину на трикімнатну обміняли та ремонт хороший зробили. Дачу купили.

Випадки курйозні бували, та вони з гумором на них реагували. Одного разу відпочивали, а Віктор в лісі на скло наступив. Лікарня була недалеко, Віра нікого викликати не стала. Схопила його на руки та прямо туди.
Очевидці потім розповідали:

– Чого тільки в житті не буває! Сидимо, чекаємо, коли приймуть. Вечір уже. І тут відчинилися двері і в приймальню увірвалася величезна жінка з дитиною на руках.

Придивилися – а це чоловік! З ногою у нього щось було. На собі притягла! Молодець жінка! Оце любов!

Заробляє Віктор добре. Кожен день продукти сумками тягає. Вірі навіть заздрять. Все для неї і для дому обранець робить!

Вечорами вони люблять гуляти та за місто їздити. На нескромні питання з приводу того, що вони дуже різні, Віра не ображається. Віктор – тим більше. Він так друзям і знайомим каже:

– А хто сказав, що пара у нас повинна бути як з обкладинок журналів? Люди всі різні. І раз я такого зросту, то що мені, таку ж маленьку чекати все життя? Віра мені подобається! І я полюбив її. Ну і що, що вона вища?

Дурниця це все! І красуня дружина в мене. Правила та стереотипи в головах у людей міцно засіли. Ось і женуть всіх туди. З людиною живеш-то! З його душею. А не з ростом і вагою!

І комплексувати – не в наших з Вірою правилах. Я їй ще туфлі на підборах купив! Нехай носить. Ну, а людям би порадив: живіть Ви, милі, в своє задоволення! І ніколи і ні на кого не звертайте уваги. Щастя -то Ваше!