— І не думай! — відрізала Ніна Василівна. — Там завтра будуть гості. Юля в спальні, ти в своїй дитячій. Все як завжди. «Як завжди» — ці слова відлунням відгукнулися в голові. Нічого вже не було «як завжди», але сперечатися з Ніною Василівною ніхто не наважився.
Юля нервово смикала ремінець сумки, стоячи в черзі на реєстрацію.
До ювілею свекрухи — точніше, вже колишньої — залишалася доба, але вона навмисно вибрала ранній рейс.
Знала, що Олег, як завжди, буде тягнути до останнього і напевно полетить тільки вранці наступного дня.
З моменту розлучення минуло три роки, і весь цей час їм вдавалося жити в одному місті, жодного разу не зіткнувшись.
І зараз Юлі найменше хотілося порушувати цю крихку рівновагу.
«Місце 12А», — пробігла вона очима посадковий талон. Біля вікна, як вона любить.
У літаку Юля звично дістала книгу — новий роман, який вона почала читати ще вчора і ніяк не могла відірватися. Історія про кохання, зраду і прощення. Раніше вона уникала таких сюжетів, але час лікує.
— Юля? — знайомий голос змусив її здригнутися. — Ось так зустріч…
Вона повільно підняла очі. Олег стояв у проході, стискаючи ручку валізи. Все такий же підтягнутий, в улюбленому сірому піджаку.
Тільки в скронях з’явилася сивина, якої вона раніше не помічала.
— Ти ж завжди спізнюєшся, — вирвалося у неї замість привітання.
— А ти завжди плануєш все заздалегідь, — він посміхнувся, дістаючи з кишені квиток. — М-да… 12B.
Юля відчула, як рум’янець приливає до щік. Три години польоту поруч з людиною, від якої вона так старанно трималася подалі всі ці роки.
Доля, схоже, вирішила посміятися над їхніми планами.
— Я можу помінятися з кимось… — почав було Олег.
— Не варто, — перебила Юля. — Ми ж дорослі люди.
Олег кивнув і сів поруч. Від нього пахло тим самим одеколоном, і це несподівано боляче копнуло десь всередині.
Скільки разів вона прокидалася вранці, відчуваючи цей запах…
— Як робота? — запитав він після зльоту, коли мовчання стало зовсім нестерпним.
— Добре. Відкрила свою студію йоги, — вона намагалася говорити рівно. — А ти все там же?
— Ні, пішов у консалтинг. Пам’ятаєш, я все мріяв?
Звичайно, вона пам’ятала. Як і те, скільки вони сперечалися про це. Вона боялася змін, він рвався до нового.
Тепер, через роки, кожен отримав те, що хотів. Чому ж так щемить серце?
— Мама буде рада тебе бачити, — сказав Олег після паузи. — Вона досі зберігає ту керамічну вазу, яку ти їй подарувала на минулий ювілей.
— Ніна Василівна завжди була… — Юля запнулася, підбираючи слова, — дуже доброю до мене.
— Навіть після розлучення вона говорила, що ти була найкращою невісткою, про яку можна мріяти.
Юля відчула, як зрадницьки поколювало в очах. Вона дістала книгу, намагаючись приховати хвилювання.
— Що читаєш? — Олег скосив очі на обкладинку.
— «Час прощати», — відповіла вона, і обоє замовкли, усвідомивши іронію назви.
Решту польоту вони провели в тиші, але це була вже інша тиша — не напружена, як струна, а майже затишна, як у старі добрі часи.
Коли літак приземлився, Олег допоміг їй дістати сумку з багажної полиці.
— Може, візьмемо одне таксі? — запропонував він. — Все-таки нам в один бік.
Юля вагалася. Три роки тому вони розійшлися, впевнені, що більше ніколи не сядуть поруч. Але ось вони тут, і світ не зруйнувався.
— Давай, — кивнула вона. — Тільки я за дорогою стежитиму, а то ти вічно сперечаєшся з навігатором.
Олег розсміявся, і від цього знайомого сміху щось затремтіло в душі.
Можливо, іноді потрібно просто відпустити минуле, щоб сьогодення стало трохи світлішим?
Виходячи з літака, вона спіймала себе на думці, що вперше за довгий час не шкодує про випадкову зустріч.
Попереду був ювілей, святковий стіл і незручні погляди родичів. Але тепер вона знала — вони впораються. Зрештою, вони завжди це вміли.
Таксі петляло вечірніми вулицями. Юля, вірна своєму слову, стежила за маршрутом, зрідка виправляючи водія. Олег сидів поруч, їх розділяла тільки сумка на середньому сидінні.
— Тут праворуч, — сказала Юля, і Олег мимоволі посміхнувся: вона завжди пам’ятала дорогу до його батьків краще за нього самого.
— А пам’ятаєш, як ми вперше до мами приїхали? — несподівано запитав він. — Ти всю дорогу нервувала…
— Ще б пак! — пирхнула Юля. — Я тоді тричі переодягалася перед виходом. Хотіла справити хороше враження.
— А в результаті пролила на себе борщ…
Вони розсміялися, і на мить здалося, що час повернувся назад.
Але тут таксі зупинилося біля знайомого будинку, і момент розтанув у вечірніх сутінках.
Ніна Василівна зустріла їх на порозі, сплеснувши руками:
— Ви разом добиралися? Оце сюрприз!
— Випадково зустрілися в літаку, — поспішно пояснила Юля, відчуваючи, як загоряються надією очі свекрухи.
— Ну заходьте, заходьте! Юлечко, я тобі твою кімнату приготувала, ту саму…
Юля завмерла.
«Її» кімната — спальня на другому поверсі, де вони з Олегом завжди зупинялися, приїжджаючи в гості. Де вранці сонце малювало візерунки на шпалерах, а з підвіконня було видно стару яблуню…
— Мамо, може, я краще в вітальні? — почав було Олег.
— І не думай! — відрізала Ніна Василівна. — Там завтра будуть гості. Юля в спальні, ти в своїй дитячій. Все як завжди.
«Як завжди» — ці слова відлунням відгукнулися в голові. Нічого вже не було «як завжди», але сперечатися з Ніною Василівною ніхто не наважився.
Вечір минув у клопотах. Юля допомагала з приготуваннями до завтрашнього дня, Олег розбирав старі коробки на горищі — мати давно просила.
Вони старанно уникали залишатися наодинці, але в одному будинку це було непросто.
Вночі Юля довго не могла заснути. Ліжко здавалося занадто широким, занадто порожнім. За стіною, в дитячій, скрипіли половиці — схоже, Олег теж не спав.
Вона пам’ятала ці звуки: три кроки до вікна, чотири назад. Він завжди так ходив, коли про щось напружено думав.
У якийсь момент все стихло. Юля повернулася на бік, дивлячись у вікно. Яблуня за вікном все так само шелестіла листям, і здавалося, що минулі три роки були просто довгим сном.
Але це була реальність — вони тут, під одним дахом, такі самі і зовсім інші одночасно.
Ранок почався з запаху свіжої кави і голосу Ніни Василівни, яка наспівувала щось на кухні. Юля спустилася першою, допомогла накрити на стіл.
Коли з’явився Олег, розпатланий і трохи збентежений, вони просто кивнули один одному. Втрьох пили каву, говорили про погоду, про майбутнє свято, про все і ні про що одночасно.
І в цій буденності було щось щемливо рідне.
Будинок Ніни Василівни наповнився гостями до п’ятої вечора. Юля допомагала розставляти закуски, звично лавіруючи між їдальнею і кухнею, ніби й не було цих трьох років.
Олег зустрічав гостей, раз у раз поглядаючи в її бік.
— Юлечко, золотце, — Ніна Василівна спіймала її в коридорі, міцно обійняла. — Як же я рада, що ти поряд.
— З ювілеєм, — Юля простягнула букет і невелику коробочку. — Це браслет, ручна робота. Пам’ятаєте, ви такий бачили у вашому улюбленому ювелірному магазині?
Очі літньої жінки зволожилися:
— Ти пам’ятаєш навіть це… Присядь зі мною на хвилинку.
Вони влаштувалися в кімнаті, яка слугувала бібліотекою. Ніна Василівна взяла Юлю за руку:
— Знаєш, я завжди вважала, що ви з Олегом просто поспішили з розлученням. Обидва горді, обидва вперті…
— Ніно Василівно…
— Ні-ні, я не тисну. Просто… він змінився, Юля. І ти теж. Іноді потрібен час, щоб зрозуміти деякі речі.
Свято йшло своїм ходом. Промовлялися тости, лунала музика, хтось навіть пустився в танок.
Юля спіймала себе на тому, що постійно шукає очима Олега в натовпі гостей. А він, схоже, робив те ж саме.
Ближче до ночі, коли більша частина гостей роз’їхалася, вони опинилися на старій веранді.
Олег простягнув їй чашку кави і свій піджак:
— Пам’ятаєш, як ми тут будували плани на майбутнє?
Юля кивнула. Саме тут, на цій веранді, вони колись вирішили одружитися.
— Знаєш, я тоді злякався, — несподівано сказав Олег. — Коли ти заговорила про дітей, про те, щоб купити будинок… Я злякався відповідальності, почав ховатися в роботі.
— А я не змогла зрозуміти твого страху, — тихо відповіла Юля. — Тиснула, квапила… Мені здавалося, якщо ми не почнемо діяти прямо зараз, то втратимо щось важливе.
— Ми обоє були не готові чути одне одного.
Зірки мерехтіли над садом, як і багато років тому. Десь у глибині будинку грала тиха музика.
— Я нещодавно почала ходити до психолога, — зізналася Юля. — Знаєш, що вона мені сказала? Що іноді ми руйнуємо стосунки не тому, що розлюбили, а тому, що не вміємо любити себе.
Олег задумливо покрутив чашку кави у руках:
— Схоже на правду. Я теж багато чого зрозумів за ці роки. Наприклад, що кар’єра — це класно, але повертатися в порожню квартиру — просто жахливо.
— У тебе так нікого і не з’явилося? — обережно запитала Юля.
— Були спроби… Але все якось не те. А у тебе?
— Те ж саме.
Вони помовчали. З яблунь падали білі пелюстки, кружляючи у світлі ліхтаря.
— Знаєш, — повільно промовив Олег, — може, спробуємо почати спочатку? Не стосунки, ні… Просто… спілкуватися? Без спроб відразу все виправити або забути.
Юля подивилася на нього. У його очах була та ж невпевненість, що і в неї самої.
— Давай спробуємо, — відповіла вона. — Тільки повільно. Крок за кроком.
З будинку долинув голос Ніни Василівни, яка кликала їх на каву. Вони переглянулися і посміхнулися, як змовники.
Попереду була ціла ніч розмов і, можливо, початок чогось нового. Або добре забутого старого — час покаже.