– Мамо, мені терміново треба 600 євро, – без привітання випалила Наталка.

– Тітко Марино, як ваше здоров’я? Наталка казала, ви знову в лікарні лежали? – почула я в слухавці голос Насті, моєї племінниці.

– Та як тобі сказати, доню… Все якось навалилося разом. І серце, і тиск, і ноги тягнути важко. Але тримаюсь. Бог не залишає, – відповідаю, намагаючись не видавати в голосі своєї безпорадності. – Планувала ж ще в Італію поїхати, трохи підзаробити, а тепер уже й не знаю, чи зможу…

– Я буду в райцентрі на вихідних. Забіжу до вас, добре? Ви вдома будете? – весело щебече Настя.

– Та де мені бути… – засміялася я вперше за довгий час. – І не можна мені нічого важкого носити, і ходити далеко не можу. От і сиджу в чотирьох стінах.

– А що ви їсте? Продукти хто приносить? – запитала Настя, і мені від того стало тепло.

– Та як коли… – зітхаю. Не будеш же ж жалітись дитині, в якої самої турбот повно.

Щойно поклала слухавку, як телефон знову задзвонив. «Донечка» – висвітилося на екрані.

– Мамо, мені терміново треба 600 євро, – без привітання випалила Наталка.

– Наталочко, ти ж знаєш – усе, що я привезла, пішло на лікарні.

– То позич. У когось із італійських подруг. Ти ж збиралась їхати назад – то й віддаси потім.

– Але ж я не знаю, коли ще туди виберуся… Мені важко, Наталю. Здоров’я вже не те…

Вона ще щось пробурчала, а потім обірвала розмову.

Я лишилась з думкою – в кого ж я маю ті гроші брати, коли сама на хліб думаю, як викроїти? Пенсія – мізер. Все, що везла з Італії, вже пішло на ліки й аналізи.

У 57 я, як і багато наших жінок, подалась за кордон. Донька тоді дуже хотіла свою квартиру. Грошей не було. Ідея поїхати на заробітки – була її. Я сім років працювала – перших шість усе до копійки відкладала їй. А сьомий думала вже трохи для себе.

Та ні. Вона постійно щось просила – то на ремонти, то на новий телефон. Я відсилала, мовчала, бо ж дитина.

Тепер я вдома. Уже вісім місяців. Постійні лікарі, обстеження, уколи, черги. А дочка – все менше дзвонить. Все ніби зайнята. Квартиру я їй купила в обласному центрі, а сама тулюсь у нашій старенькій двокімнатці в райцентрі.

– Наталко, – якось обережно прошу. – Продукти закінчились. Прийти нікому, а я тяжкого не підніму… І ще – купи мені, будь ласка, оливкову олію. Соняшникову мені не можна.

– Мамо, ну що за витребеньки! 800 гривень за літр – ти серйозно? Бери соняшникову і не вигадуй. Яка там різниця…

Мені аж у грудях заболіло. Донька так швидко забула, як колись просила з Італії олію, каву, макарони… А тепер – наче я чужа.

Вона не купила. Сказала, що зайнята, приїхати не може.

– Ну добре, – кажу. – Настя обіцяла, що приїде, то я її попрошу.

– Ще чого! Вона ж біля тебе крутиться тільки через квартиру! Мамо, навіть не пускай її! – гримнула Наталка в слухавку.

Її завжди дратувала Настя. Вони з дитинства не ладили. Надто різні. Настя – добра, тиха. Дочка мого брата від першого шлюбу. Він про неї давно забув, а вона – ні. Часто дзвонить, підтримує.

Я її шкодувала. Заміж вийшла нещасливо, чоловік ледачий, ще й з залежністю. Троє діток, а вона тягне все сама. Коли я була в Італії, то потайки передавала їй посилки – трохи одягу, макарони, каву, щоб не з порожніми руками. Вона завжди дякувала. І пам’ятає.

Настя приїхала у суботу. З порогу – дві торби. Домашня курочка, яйця, буряк, яблука… навіть бурячок із морквою притягла. Я тільки очима кліпала – як вона це все донесла?

А тоді витягла… пачку італійських макаронів і пляшку оливкової олії.

– Це вам, тітко. Побачила магазин з італійськими товарами – згадала про вас.

– Настуню… Та це ж дорого… – я аж слова підбирала.

– А я знайшла за 520. І подумала – ви ж мене в Італії не забували, то і мені хочеться трохи потурбуватись про вас. Бульйончик зараз наваримо – і підете на поправку!

Я дивилася, як вона метушиться на кухні, і в грудях стискалося не від болю, а від чогось такого теплого… Як мало, виявляється, треба, щоб відчути турботу.

Вона залишилася до вечора, готувала, слухала мої історії. Гроші за продукти не взяла, тільки посміхнулася:

– Тітко, я ж не чужа вам. Це – від щирого серця.

І тоді в мені вперше за довгий час народилась думка, від якої не спалося всю ніч. А, може, я і справді маю переписати квартиру на неї? Наталка має де жити. А Настя – хоч і не рідна донька, але душа її – рідніша за багатьох.